graywolf's lair

Inhuman being's diary…

Суботній автотур (Канів, Моринці, Будище)

| 0 comments

Як я вже писав, запросили мене на вилазку в Канів в кінці позаминулого тижня, а як воно то все пройшло і досі не описав 😳 Отож… Насправді вилазка була не лише в Канів, а взагалі це був цілий автотур тематично пов’язаний з Тарасом Григоровичем (як не як їхали 8-го числа, в переддень його дня народження 🙂 ). Оскільки місця не знайомі, то керувалися описом туру на сайті Андрія Тичини. І от з цим описом були пов’язані практично всі наші пригоди впродовж цілого дня…


До в’їзду в Канів ми доїхали досить швидко і весело. Ну, тобто їхали, мабуть, години півтори (годину з Києва до Миронівки та ще півгодини з Миронівки до пункту призначення), але за балачками та жартами час пролетів непомітно. На в’їзді в місто біля відповідного вказівника зупинились та вирішили пофоткатись і… детальніше прочитати роздруковку інструкції. А там же виявилося, що Канів мав бути останнім містом в турі. Оскільки чомусь було нестримне бажання зробити все “як написано” ми власне кажучи не в’їхавши на територію Канева розвертаємось (!!!) і їдемо в Моринці.

Точніше це голосно сказано. Знайшли на мапі Мориніці недалеко від Миронівки, але щоб зрізати та зекономити час вирішилои їхати не через Миронівку, а по сільським дорогам “навпрошки”. Це було помилкою, бо двічі ми намагались зрізати і двічі з’їжджали з порівняно нормальної дороги в таку глухомань, що було лячно за долю нашлого бойового коня – Ланоса. Добре, що хоч дощів не було, бо на одному з тупиків – на закинутих руїнах ферми – довелось би його штовхати, аби виїхати з можливого болота. Зрештою вирішили їхати по вже наїждженій дорозі… Повернулись в Миронівку, проїхали біля залізничного вокзалу, пофоткались з танком… 🙂 Після хвилин їзди-блукання по місту виїхали таки на потрібну трасу і доїхали до Моринців. В описі туру було сказано, що буде висіти здоровий вказівник до музею Шевченка, але ми його там хоч убий не бачили. Тому вирішили спитати у місцевих. Яке ж було наше здивування, коли вони відповідали, що нема у них нічого такого :mrgreen: Поїхали знову на трасу і подорозі побачили сіновал. Так як водій вже стомився, та і ми теж були не проти розім’яти хто ноги, а хто лапи – вирішили полазити трохи та повалятись на сіні. Нагулявшись побачили, що мимо машини проходить якась бабця – вирішили спитати ще й у неї на що почули: “А, так це вам треба Великі Моринці!” Давай дивитись знову мапу і дійсно – на південь від Корсуня-Шевченківського і дійсно були ще одні Моринці, куди ми миттєво і погнали (правда, заїхавши в Корсуні перекусити в придорожну кафешку з млином, адже було вже десь години дві дня – кишки грали марша і просили їжі).

Потрібні нам Моринці зустріли нас мрякою, але все ж радість те, що перша ціль досягнута зігрівала. Музей знайшли, до нього дійсно вів дорожний вказівник. Нафоткали багато тих відреставрованих хаток. Гарно там, дуже гарно… Щоправда влітку, коли на деревах листочки є, напевно було б ще красивіше. З Моринців поїхали в село Шевченкове, щоправда коли вже приїхали туди, то прочитали, що там є лише літературний музей, а оскільки час вже піджимав, то так і не завітавши до музею, розвернулись і поїхали в Будище. По дорозі, правда, ледь не вбилися: на швидкості не вписались в поворот і зробили на вузькій доріжці майже поліцейський розворот. Нам ще дуже пощастило, що траса була безлюдна, а то якби нам їхав хтось назустріч… Та зрештою доїхали лише з легким переляком, який прийшов і то не під час “маневру”, а через декілька секунд після того як ми спинились. Але все ж про Будище… В цьому селі знаходився маєток пана Енгельгарда, у якого Шевченко працював “козачком”. Там же знаходиться і 800-річний дуб, в дуплі якого Шевченко ховав свої малюнки. Дуб ще жививй, хоч і підпираєтсья металевими балками, а розломи замазані будівельним розчином.

Нафоткавшись вдосталь поїхали назад до Канева 🙂 Надворі вже сутеніло, а поки ми доїхали до міста, то взагалі було вже поночі. Знову ж аби розім’яти лапи після довгого переїзду вийшли в музеї слави. Там така гарна алейка вночі з ялинками та підсвічна ліхтариками… Оскільки музей на мапі не було позначено, то довелось знову цікавились у місцевих як дістатися, а заодного і де є заправки, бо бак авто вже був майже порожнім. По дорозі до Тарасової гори побачили не могли не вийти біля заповіднику скульптур (здаєтсья так він називався). На самій горі нікого не було (зустріли лише одного охоронця), що і не дивно – дев’ята година вечора вже була. Зате там тихо та спокійно без людей… Шкода лише, що я чув багато розповідей про те, що вид на Дніпро там класний відкривається, але вночі там така темрява – хоч око виколи.

Повернулись до Києва вже близько години вночі… Сергію, нашому водію, за те, що витримав таку скажену поїздку (намотав більше 600 км за день) величееезна подяка 😎

Ну і нарешті декілька фото:



Generated by Flickr Album Maker

Залишити відповідь

Required fields are marked *.