graywolf's lair

Inhuman being's diary…

Madlax. Вирок.

| 8 Comments

Сьогодні о третій годині ночі додивився Мадлакс до кінця – за вечір одним махом продивився 11 серій. Нічого не міг з собою зробити – воно мене причарувало. Крім того, я не можу змовчати про аніме після завершення перегялду якого я ще з півгодини не міг заснути, бо знов і знов переживав фрагменти з нього, а у вухах бриніли сумні мелодії пані Каджіури. І зрештою єдине – що мене заспокоїло і я таки заснув – це коли я подумки почав наспівувати “Wolf’s Whistling Song” – пісеньку-ендінг до “Spice and Wolf” 🙂 Вони як два протилежних полюси нейтралізували один одного і це згасило дивне відчуття всередині, яке виникає в мене після перегляду деяких анімех.

Як я вже писав трохи раніше, я вважаю Мадлакс страшенно недооціненим спільнотою. Мене бісить недалекість поглядів людей, які примудрялись ставити шістки за персонажів та сюжет… Чорт, я не знаю як взагалі писати цю рев’юху не заспойливши сюжет, бо практично все, що мені сподобалось, або ні є його ключовими моментами. Але я спробую все ж передати загальне враження.

Отож, почнемо з сюжету. Так, він не є якимось одкровенням чи ще чимось – зрештою це хоч і драматичний, але екшн, він дуже повільний (це якщо об’єктивно судити, бо для мене особисто все пролетіло миттю), також мені дещо не сподобалась риторика в кінці між головною героінею та головним злодієм (так, тут є просто самий-злий-дядько), бо хоч я в певному сенсі і підтримував позицію Маргарет, але я страшенно не люблю використання слова “гріх” 😕 Десь першу третину серіалу нас поступово знайомлять з головними персонажами та готують зав’язку сюжету: Газ-Соніка (Gazth-Sonika) країна, в якій вже 12 років з невідомих причин триває кровопролитна громадянська війна. Точніше там є одне місто – демілітаризована зона, але все інше охоплено війною. Туди прибуває найманий агент, якому доручають різноманітні, здебільшого направлені проти уряду завдання. Це 17-річна дівчинка, яка граючись перестрілює навали солдатів і лишається неушкодженою (ті, хто бачили Noir побачать багато чого схожого з Кірікою), але ця дівчинка втратила пам’ять 12 років тому. Тим часом в далекій і дуже мирній країні Нафрес (Nafrece) живе інша дівчинка, яка теж втратила пам’ять ті ж 12 років тому 🙂 Вона постійно витає десь у хмарах, інколи бачить те, чого не бачать інші, а ще в неї є книжка, написана на якоюсь невідомою мовою. В книжці є плями крові, а одна сторінка була вирвана. Ця страшенно дорога дівчинці, бо вона відчуває, що вона якось пов’язана з батьком, який загинув був у Газ-Соніці, коли там почалась війна. Крім них є ще вже дорослий керівник однієї великої компанії, який теж… так! втратив пам’ять 12 років тому 🙂 Отака “мексиканська” зав’язка 🙂 Відчуваю, що багато вже скривилось. Ну і дарма 😉 Бо я, наприклад, люблю містику і не страждаю упередженим ставленням до деяких кліше, а тому отримав масу задоволення при перегляді. Не скажу, що там все так вже заплутано, бо мну вгадав як пов’язані дві дівчинки вже після кількох перших серій. Точніше навіть не так: я не стільки вгадував, скільки думав як би мені хотілося б щоб було. І дуже радів, коли автори сценарію одну за одною реалізовували мої думки, бо якби я писав сценарій, то багато чого там так і було б. Хоч, звісно і не все: були багато речей, які мене страшенно дратували типу постійного двобою Мадлакс з Лімельдою. А особливо порадувала розв’язка: закінчується все своєрідним хепі-ендом, але все ж досить сумненьким.

Персонажі теж дуже навіть нічого. Не ідеал, але і відверто злитих немає. Ну, хіба що окрім головного злодюжки 🙂 Багато з них якби і позитивні, але в перерахунку на суспільну мораль досить суперечливі. Найкращий з них – Каросса До, людина яка є правою рукою головного злодія. Ну і сама Мадлакс (хоча кажучи відверто по стилю мальовки та її напівфансервісній поведінці видно, що на це дуже розраховували; але нічого не можу вдіяти: приціл дизайнерів був вірним), Ванесса Рене та Нал (знову ж таки, пам’ятаєте Клое з Нуару – ну от маєте її аналог, але в якості цілком позитивного персонажа) – теж цілком пристойні. Зірок з неба не хапають, але і посередністю їх не назвеш.

По малюнку нічого особливого не скажу. Думаю десь середній рівень, який був в 2004-му році. Але бої за участю Мадлакс хоч і абсолютно нереальні, зате страшенно красиві. Її постійна опонентка, Лімельда, в одній з серій назвала їх двобій танцем. От так його і треба сприймати – як танець. Не більше і не менше 😉

Музика та звук… Ну, тут все висловити можна всього двома словами: Юкі Каджіура. Для прикладу раджу послухати один з найкращих, як на мене, треків ОСТу:
До речі, так вже вийшло, що я скачав цей серіал з torrents.net.ua з російським дубляжем від NAG. І маю сказати, що це вже третій дубляж, який мені сподобався (мені також подобається російський дубляж “Gunslinger Girl” та “Last Exile”). Жіночий голос, такий повільний, тихий та сумний, страшенно пасував самому твору.

Після перших 5 серій я поставив цій анімесі на MyAnimeList об’єктивні на то час 7 балів. Після закінчення перегляду я виправав оцінку на 10, хоча об’єктивно вона набрала б десь 8. Найвищої оцінки у мене заслуговють зазвичай не об’єктивно гарні речі, а ті, що зачепили особисто мене і я під час перегляду жив життям персонажів. Тобто ті речі, які певним чином входять в резонанс чи то з моїм світосприйняттям, чи то просто з моїм ставном під час перегляду.

Тепер аж до початку виходу другого сезону Code Geass (а це буде вже в цьому місяці 😈 ) присягаюсь не дивтись драматичних аніме, бо мізки не витримають. Оно в мене якраз є недопереглянуті “Excel Saga” та “Azumanga Daioh” 😆 Якраз те, що треб аби розвантажити мізки та підготувати їх до наступного удару (сподіваюсь другий сезон Код Гісу мене не розчарує)…

P.S. А Мадлакс все-таки кращий витвір за Нуар. Більш глибокий, цілісний та завершений.

P.P.S. Ввечері з дому нароблю ще класних скріншотів та додам до статті 😉

8 Comments

  1. Філософія як на мене є. Хоча щодо глобальності я сумніваюсь. Всесвітня таємна організація – аналог Солдатів – теж є. Тільки називається Анфан. Вона за сюжетом має доступ до всих даних, що передаються в інтернеті, може їх підтасовувати, тощо. Хоча свій маріонетковий уряд вона тримає лише в Газ-Соніку. І Солдатів я згадував в попередньому пості: http://graywolf.org.ua/2008/03/31/madlax/ 😉

    Щодо заборон і самообмежень. Я за самообмеження, але проти заборон. Тобто, по-перше, немає правил без виключень. По-друге, я вважаю, що систему цінностей людина повинна створювати свою. Розумно позичати якісь надбання поколінь та враховувати суспільство, в якому живеш, але не бути програмованим роботи – те можна, а те ні, тільки “потому что в Библии написано!!!” ((с) один релігійний фанатик, який в гуртожитку любив до нас ходити та просвіщати). До речі, одна з речей, чим мені і сподобався Мадлакс – це зважений підхід до вбивства, тобто без перекосів в ту чи іншу сторону, такий, який сповідую і я. Якщо коротко, то: загалом вбивство – це погано (у кожної людини є право на життя), але коли вже хтось піднімає на тебе чи близьку тобі людину зброю, то ти маєш повне право стріляти у відповідь. Вбивство тоді буде дійсно тягарем, але не тим, що я назвав би реігійним “гріхом”.

  2. щодо солдатів – точно, писав, моя бака.

    а щодо заборон – невдячна це справа їх захищати, але це сама сутність речей. і взагалі, коли тобі щось не подобається – це не просто так, це спосіб опору речей (так вони захищаються від несанкціонованого доступу 😉 ). і заборона – це класичний випадок опору.

    я знаю людину, напр., – вона (це жінка) так обурюється, що в християнську церкву жінкам не можна заходити без хустки… а я їй кажу – це ж обрядність церкви така. а вона мені, типу, значить треба міняти обрядність – головне сутність, добро, там і все таке…

    отакі от справи. так люди і промахуються повз сутність. обрядність – це і є сутність релігій (а от вся беліберда про добро, любов там і т.д. – це в навантаження від тих, хто не сече…). обрядність дає змогу психоаналтику побачити конкретність даної релігії, і може навіть проникнути в мас-невроз, який за нею стоїть. а “моральний” довісок – то все абстракції, які виникають від непорозуміння.

    так от “заборони” – це типова обрядність; в релігії (і в армії) все будується на тому, що ти робиш щось, що тобі наказує інший. і в цьому полягає вищий аристократизм (- ніколи не задумувався, чому уся аристократія росла з воєнної аристократіі?). це традиція, обряд, єдине, що наповнює релігію смислом. а сучасну людину спитай, в чому полягає обрядність напр., православної релігії – хрін хто скаже; кожен почне нести про “непротивлення злу”, чи “всесвітню любов”… тобто ця релігія в народі вже мертва (нічого страшного, таке з релігіями стається).

    кожен, хто хоче взяти щось, мусить мати культуру підкорення – парадокс, але факт. тому в це мало хто врубається – цей парадокс більшість відлякує (він їм не подобається).

  3. Ем… Чесно кажучи, трохи не врубився повністю в твій коментар 😳

  4. ох сумніваюсь, що він кращий… серйозно – там є абсолют? (так я називаю спроби глобального філософствування) солдати (таємна організація всесвітнього масштабу (типу горців))? я його не дивився, звісно, але солдатів ти б десь точно згадав 🙂

    >>сюжет… дуже повільний

    дуже повільних сюжетів ти ще не бачив 😉

    >>не люблю використання слова “гріх”

    японське ? цумі (яке прийнято перекладати як "гріх") дуже глобальне поняття і несе широкий спектр значень від "нерозсудливості" до "кримнального злочину". і, ясно, там багато буддійських підтекстів. головне, що в ньому нема християнських конотацій, які чуються нам у слові "гріх". але це таки глибоко релігійне поняття, що в принципі означає щось на зразок "рез-т порушення самонакладеної заборони-табу".

    я розумію, що люди не люблять заборон (особливо в сучасному псевдо-"демократичному" дусі) – от ми типу такі вільні дофіга, а нам заборони… – але взагалі заборони і самообмеження – це головні чинники життя, не більше і не менше. і слово "гріх" саме в релігійному значенні дуже гарний переклад "цумі". це поняття і повинно не подобатися, так передається його сенс.

    коли людині, напр., відрубають руки на екрані – хлеще кров і все-таке, неприємне видовище, коротше… багатьом не подобається. але якби при цьому хлестали чорнила, замість рук були булки якісь, а вбивцею була б чарівна жіночка з приємною усмішкою – це вже подобалося б, але не було б тим, що хотів сказати автор, не передавало б поняття.

    коротше, гріх – круто!

    музика прикольна (етнічна якась). талановита ця Юкі Каджіура

  5. кажу, що культура прийняття заборони у людини має бути, і концепція гріха не така “непотрібна”, як здається. (і якщо тобі щось не подобається, це не завжди значить, що воно погане 😉 . може, воно навпаки хороше, а це просто такий спосіб тебе відлякати (різновид самооброни).)

    японці поняття “цумі” люблять. вони не такі “емансиповані” – і не хочуть ними бути. тобто заборону вони, звісно, недолюблюють, але миряться з нею. їм подобається підкорятися, потім порушувати табу і відчувати цумі і глибоке каяття. в тому є східність і крутість. а в запереченні усяких заборон є тільки мтв-культура.

  6. Можливо… Але все-таки мені як ніцшеанцю за світоглядом це складно зрозуміти 🙄

  7. гм… я теж в певному розумінні ніцшеанець за світоглядом, але не бачу тут ніяких протиріч. переоцінка цінностей, напр., не означає, що ти береш, руйнуєш старе і будуєш з нуля – навпаки, ти береш, руйнуєш старе – і будуєш з його уламків (буддіст додав би – тим самим виконавши головне призначення старого). “переоцінка” не значить “нова оцінка”, це саме ПЕРЕоцінка старого, інший погляд. оце залишкове “старе”, “матерія” нового – і є щось типу традиція, табу; а коли помічається факт його руйнування – відчувається “гріх”. і цей гріх – не якась фігня, на яку треба закрити очі і не помічати; навпаки – це нормальна річ, просто вона відчувається як “погане”. (але якщо ти щось руйнуєш і переоцінюєш без цього моменту не обійтися – значно гірше його не помічати(!)).

    в культурних суспільствах цьому поняттю завжди віддається належне. в молодих культурах його важливість не помічається, воно ще в стані формування. можна провесті аналогію з іншим негативним поняттям “біль”. нікому не подобається коли боляче. варвари намагаються боротися з хворобами, знеболюючи їх (просто витісняючи поняття “біль”). але біль несе глибшу, сигнальну функцію, його треба досліджувати і тоді можна зрозуміти справжню причину хвороби. крім того, в нього є ще глибший рівень – в ньому самому по собі є певна приємність (інакше б не було мазохізма 😉 ), що вказує на його більш фундаментальну сутність (а саме на його участь в процесах народження – пологовий біль).

    (але все це занадто астрактно… і в усякому разі офтоп дикий 😀 )

  8. >> “переоцінка” не значить “нова оцінка”, це саме ПЕРЕоцінка старого,
    >> інший погляд. оце залишкове “старе”, “матерія” нового – і є щось типу
    >> традиція, табу; а коли помічається факт його руйнування –
    >> відчувається “гріх“. і цей гріх – не якась фігня, на яку треба
    >> закрити очі і не помічати; навпаки – це нормальна річ, просто вона
    >> відчувається як “погане”. (але якщо ти щось руйнуєш і переоцінюєш без
    >> цього моменту не обійтися – значно гірше його не помічати(!)).

    Ну, в цьому щось таки є. Хоча це відчуття “поганого” річ суто суб’єктивна. Важко йти проти того, істинність чого роками так чи інакше карбувалась в голові. Відчуття “неправильності” змін тут може виступити як в ролі суворого екзаментатора: заставить не раз оцінити правильність змін, так і в ролі повного ступора для перспективних зрушень, які народжуютья у людині, що заслабка, аби “розбити старі скрижалі” в своїй голові. Хоча погоджуюсь, що краще жити з цим відчуттям, аніж без нього, бо враховуючи людську звичку робити беззмістовні вчинки то була б справжня халепа.

    P.S. Та ясно. І пофіг, що офтоп – це ж не форум, та й з мене поганий модератор 🙂

Залишити відповідь

Required fields are marked *.