• Home
• Інфо
• Завантаження
• Переклади
• Проекти
• Статті
• Фото

Бліц аніме-рев’ю. Частина 2

Щоб струснути трохи з себе осінньо-зимню лінь щось писати до блогу, почну з того, про що я писав мабуть найменше останнім часом Попередній подібний допис я робив більш ніж півроку тому, тож, далі вашій увазі невеликий суб’єктивний огляд того, що я дивився в цьому році. Тобто це не означає, що відповідні тайтли саме виходили в 2009-му, але таких тут тим не менш теж досить багато. А розпочну з найбільш очікуваного мною в 2009-му продовження пригод хвостатої богині

Spice and Wolf II (інфо)

Як це не прикро визнавати, але другий сезон “вовчиці з перчинкою” виявився дещо слабшим за попередній. Не знаю навіть в чім справа: ніби і оповідь не стала значно повільнішою (хоч перша арка була і справді затягнута), і Хоро практично не змінилася (хоч за той момент, коли вона закатала коротку істерику мені авторів сценарію хотілося покусати), але все ж враження були вже менші. Мабуть тому, що перший сезон своїм антуражем був дійсно унікальним, а тут уже не було тієї новизни і весь серіал на своїх вухах та хвості тягнула саме Хоро. Оупенінг/ендінг теж нічим не вирізнялись. Якщо до першого сезону я OP завжди дивився, бо він був справді кльовим: як пісня, так і відеоряд, він налаштовував на відповідний лад, то тут я з чистою совістю його проклацував. Але все ж незважаючи на всі недоліки вцілому сезон вельми непоганий.

Eve no Jikan (інфо)

А от цей твір не багато не мало – мій №1 в цьому році. Невеликий, всього шість 15-хвилинок, але дуже цікавий. Майбутнє стає все ближчим і ближчим, тож питання взаємодії роботів та людей не дають спокою японцям, які знаходяться фактично на передньому краї розвитку робототехніки. Eve no Jikan здається вийшовшим з-під пера Азімова, там навіть є речі відверто стирені з “Я, Робот”, але в той же час сама манера повіствування більш жива. А от вам зав’язочка сюжету для затравки: проглядаючи логи Саммі, свого андроіда, головний герой Рікуо помічає, що частина відсутня і замість них фігурує дивний запис: “Are you enjoying the time of EVE?”. Вони з другом вирішують простежити за андроідом і знаходять в підвалі кафе “Time of EVE”, головне правило якого звучить як: “Ніякої дискримінації між людьми та роботами”. Справа в тому, що у зовнішньому світі над кожним з дроідів горить німбоподібне кільце, а тих, хто ставиться до них по-людськи вважають збоченцями, але всередині приміщення кільце зникає. Чи зможе відвідувач відрізнити людну від штучної істоти? Надалі кожна із серій присвячена одному з відвідувачів кафе “Time of Eve” з яким стикаєтсья головний герой твору. До певного моменту невідомо хто там робот, а хто людина… А ще як на мене він дуже кльово намальований.

До речі, його можна абсолютно легально продивитись на Кранчіролі з англійськими сабами. Ось лінк для першої серії: http://www.crunchyroll.com/media-452708/time-of-eve-1/. Ну або дочекатись українських сабів, якими я планую зайнятися на зимніх канікулах

CANAAN (інфо)

Дякувати, що на момент початку перегляду я забув, що це творіння до якого доклала руку контора Type-Moon, а я дуже нерівно дихаю до їх світу Tsukihime, і не мав прикроого розчарування. Канаан намагався балансувати на межі екшену, комедії і драми, але пропорції невдалі і вийшло не дуже. Хоча якщо розглядати як екшен, то досить непогана анімація, але не більше. Дуже цікава початкова задумка: люди, які сприймаються світ всіма органами чуттів на геть іншому рівні, бачать не кольори, а такий собі духовний світ, який, щоправда, в самому аніме фактично спростили до емоцій, а застосування – до погляду крізь стіни. Благо, хоч не зробили 100% хепі-енд, але все одно по собі особливих вражень він не залишив.

Tears to Tiara (інфо)

Видно це вже традиція така, що я щороку дивлюся якесь дитяче фентезі Але на противагу минулорічним Tales of Abyss та Alisson to Lillia, чи цьогорічному Valkyria Chronicles, яке я вчасно закинув одразу після першої ж серії, Tears to Tiara заслуговує принаймні на абзац. Сльози Тіари врятувало те, що начальником головних героїв став чувак, якого всі називали Демонічним Лордом Але на тому на перших порах всі позитивні сторони завершились аж допоки наприкінці серіалу (вже не згадаю на якій конкретно серії, але вже в 20-х) не почалася розповідь про історію Арона (того-таки Демона). І от саме цим двом нещасним серіям я поставив би тверду 10-ку: такого красивого копняка під сраку християнству я ще не бачив. Не буду всього переповідати, але в історії Арона можна провести стільки цікавих паралелей, які можливл мій дещо збочений розум сприймає виключно як погдяд на догми християнства з точки зору ЛаВеївського сатанізму. І ці дві серії були варті того, аби трохи помучитись при перегляді сералу і повеселитись від мавпування “короля Артура”.

Shangri-La (інфо)

Ще одне розчарування року, яке сприймається вже не інакше, як погребальна пісня анімаційної студії GONZO. Здавалося б значні економічні негаразди мали б дати студії зрозуміти, що графіка – це ще не ключ до комерційного успіху, але ні… Чергове прохідне аніме та ще й з трансвеститом в головних ролях. Сюжет – нудне переливання з пустого в порожнє. Розв’язка ніяка. Благо, я його навіть не качав – дивився з Кранчіролу. А задумка знову ж таки була вельми цікава: великі податки на викиди CO₂ в атмосферу, Токіо, що потонуло в джунглях (екологи від тих краєвидів просто мали б танцювати джигу з радості), дощі з величезних шматків лоьду, що роблять виживання на поверхні малореальним, елітне місто Атлас, куди не так просто потрапити. Єдиний шикарний епізод на весь серіал – про побіг Куніко (головної героїні) з в’язниці і розправа над іншими в’язнями. Цікава, і трагічна.

K-ON! (інфо)

Кейон, або “Легка музика”. Неочікувано одне з найбільш цікавих для мене творів цього року. Якщо ви любитель Azumanga та/або Lucky Star – перегляд в обов’язковому порядку. Тут вас знову чекають веселі будні японських школярок з масою приколів, але в музичному антуражі. Головна героіня Юі – ледащо, забудько і нездара (на перший погляд), яка не відвідувала ніяких шкільких клубів-гуртків з початкових класів, майже випадково (тобто завдяки шантажу чаєм та смачними тістечками) потрапляє до клубу “легкої музики”, який ось-ось мали розпустити за браком учасників. Згодом виявляєтсья, що у дівчинки абсолютний слух, а тотальний брак техніки компенсує натхнення з яким вона згодом опановує і грає на гітарі. А ще там є басистка Міо, справжнє мое… ^_^ І вчителька їхня по музиці грала дез-метал (до речі, теж в рамках клубу “легкої музики” ).

Higashi no Eden (інфо)

Eden of the East мабуть одне з найбільш неоднозначних аніме в цьому році. Оригінальне за задумкою, але як на мене дуже неоднорідне по якості і тому місцями цікаве, а місцями відверто нуднувате. Феєрична поява головного героя з амнезією в костюмі Адама навпроти Білого дому у Вашінгтоні, пошук втрачених спогадів, швидкі і невірні висновки, самозвинувачення і втеча в кінці. Але фінал відкритий, так як скоро має вийти повнометражка – продовження і закінчення серіалу – от тоді і можна буде виставити остаточну оцінку.

Але найбільше в цьому серіалі мені сподобалась система Eden. Націкавіше те, що аніме вийшло буквально за місяць до виходу маси прес-релізів софту для мобілок з підтримкою технології Augumented Reality (вдосконаленої реальності) типу сервісу Layar (що воно таке можна подивитись на Трубі). Так-так, система Eden з аніме – це вже не фантастика, а реальність Принаймні технологічна база для цього вже є.

Kara no Kyoukai (інфо)

По великому рахунку “Сад грішників” варто оцінювати по конкретним серіям, адже кожна з них – це окремий повнометражний фільм. Але то буде дуже довго, тому я висловлю підсумок всього твору по заключній частині. Якщо не брати останніх хвилин так 10, то непогано, цікаво, і в дусі попередніх серій, хоч і дещо змінює акценти “відбілюючи” Шікі, що мені не дуже сподобалося. Та останні хвилини остаточно добили репутацію, що вже захиталася: соплі і хепі-енд (травму Кокто не рахуємо), ну що може бути гірше? Щось Type-Moon уже не торт. Аж не віриться, що ця контора ж робила все Tsukihime і по-справжньому цікаву і башнезносну 5-ту частину “Саду грішників”.

Paprika (інфо)

Повнометражне аніме 2006-го року від автору психологічного триллеру “Ідеальна блакить” (“Perfect Blue”). Знову світ в якому реальність і вигадка (цього разу у вигляді снів) переплітаються, але у Паприці цілком зрозумілий кінець, який не залишає по собі ніяких харчів для роздумів на противагу “Блакиті”, тому цінність цієї картини менша, але дивитись все одно приємно. Дія відбувається у фантастичному світі, де людство винаходить новий засіб психотерапії: девайс DC Mini, що дозволяє терапевтам занурюватись у сни пацієнтів, шукати там відповіді на потрібні питання, а також впливати на свідомість сплячої людини. Та один з дослідних зразків зникає з лабораторії… І останнє виявляється може бути використане не лише з добрими намірами. Під час перегляду доведеться побувати у снах кількох людей, а ви самі знаєте які вони бувають крейзі

Марно витрачений час

Ну і традиційна рубрика з повним відстоєм на який я не хочу витрачати багато часу.

07-Ghost. Убогий фуфел з якимись яойними нахилами, дитячим неадекватним сюжетом і незрозумілим кінцем (тупо обривається ніби посередині). Дуже шкодую, що не кинув після першої ж серії.

Ну і усе на сьогодні, бо вже втомився друкувати. Орфографічні, пунктуаційні, граматичні та інші види помилок повиправляю при на годі