graywolf's lair

Inhuman being's diary…

Хто такий Джон Галт?

| 9 Comments

Присягаюсь своїм життям і любов’ю до нього,
що ніколи не житиму заради іншої людини
і ніколи не попрошу когось жити заради мене.
— Джон Галт

Атлант розправив плечіНарешті я дочитав здоровецький опус від маловідомої у нас російсько-американської письменниці Айн Ренд “Атлант розправив плечі”. Згадки про цю книжку почали з’являтися останнім часом все частіше і від абослютно різних людей, що неабияк розігрівало мою цікавість. Я навіть ходив за друкованою версією в книжковий магазин, але їх не було, тому вирішив читати з телефону. Враховуючи, що читав я здебільшого по дорозі на роботу та з роботи і деколи перед сном, загалом на це пішов майже місяць. Але це не дивно – книжка в півтора рази більша за “Войну и мир”, писалася 15 років, з яких, здається, 2 роки пішло на промову Галта по радіо. Описуючи книжку важко втриматись від кліше. Типовий приклад – заголовок цього допису, бо так всі називаюсь свої статті чи відгуки про Атланта. Ще одна згадка, яку я не можу стримати – це те, що ця книжка за опитуванням читачів бібліотеки конресу США від 1991-року вважається другою книжкою після Біблії, яка змінила світогляд цих читачів. Особливо веселим в цьому контексті є факт, що цінності, які пропагандуються у книжці є ледь не повним антиподом біблійних :mrgreen:

Тепер же щодо моїх особистих вражень. Спочтаку про погане, бо потім все одно піде купа задоволених слюнявих воплей. Написана вона паршивенько, місцями від неї тхне звичаним жіночим чтивом по 10 рублів купка, місцями просто пробиває на “ха-ха”. Фрази в стилі “І тут вона побачила в його очах що без слів він зрозумів, що вона хотіла сказати, але нічого не сказав у відповідь але вона зрозуміла що він хотів сказати” (sic!) спочатку дивують, потім смішать, потім, коли читаєш про цих галімих телепатів 100500-й раз, неабияк дратують. Об’єм теж занадто великий, тим паче, що набитий він повторенням одних і тих само ідей різними словами. Я звісно розумію, що “повторение – мать учения”, але “що занадто – то не здраво”. Одну промову Галта я читав майже тиждень. Її треба було взагалі окремою книжкою випускати. Також кидається в очі ідеалізованість всіх позитивних і негативних героїв, чого я ніколи не любив: тобто тамтешні “хороші хлопці” ідеальні в усьому – світогляд, поведінка, характер, зовнішність і навпаки. Але ці негативні риси починаєш помічати лише згодом. Перший том я “ковтнув” буквально за пару днів, другий пішов вже дещо повільніше, а третій взагалі давався дуже тяжко. Що ще неоднозначного? Сам твір називають антиутопією соціалізму (причому писаній з власного досвіду – Ренд народилась і провела дитинство та юнацтво в радянській Росії – їй було з чим порівняти), але мало хто каже, що це паралельно є і утопія капіталізму. Тобто це було б кльово, якби підприємці дійсно були всі такі Д’Анконія, Реардени, Ваєти, тощо… але зараз більшість з них схожа на Бойлів і Ко. Ідея абсолютного капіталізму з одного боку непогана, а з іншого все впирається у цей осточортілий людський фактор, що не дозволяє створювати собі іллюзій у його життєспроможності. На жаль…

А тепер обіцяні слюні і соплі. Роман не змінив мій світогляд, адже він просто ліг на нього як на рейки і вільно помчав вперед з кожним прочитаним словом. Бо тут всі частинки мого світосприйняття, які я збирав по крихтам і до яких доходив сам на власному досвіді, були подані одним смачним блюдом. В чому він допоміг, так це зібрати ці крихти докупи в організовану структуру. Він допоміг відчути себе не одиноким у своєму світосприйнятті, чого мені бракувало ще зі шкільної парти, коли я часто не розумів більшість своїх однолітків, яких турбувало питання “як би мати все, але при цьому нічого не робити”, незрозумілу мені тягу до шари, які мали наглість ледь не ставити мені в обов’язок давати щось списувати чи якось інакше допомагати їм. Зараз я розумію, що винуваті тут не вони, а я, бо саме моя зговірливість була потуранням їх нікчемності. Ми нещодавно сперечались з Ігорем та Растіком щодо того, коли варто читати філософську літературу: коли сам вже дійдеш до всього, чи раніше, щоб допомогти прискорити процес. Я вважаю, що істина ближче до другого варіанту: краще читати раніше, але вже певна база має бути. Бо вже маючи базу породжену вихованням, мені не вистачало такої книжки в шкільні роки, яка могла б скерувати енергію, якої у мене вже тоді було повно. Саме тоді вона, мабуть, могла б якось вплинути і змінити деякі погляди. Можливо я б навіть спробував би піти шляхом Франциско і шукати роботу вже в старших класах школи.

Також деякі речі, описані в романі, викликали у мене в душі гордість правильного виховання. Наприклад, коли Дегні наймала інженера, який би допоміг розгадати секрет таємничого двигуна (сам двигун, мабуть, був своєрідний привітом Теслі 🙂 ) і якого деякі особи звинувачували в егоїзмі, бо він хотів отримувати за свою працю гроші від промисловців. Так от я ріс в сім’ї подібного інженера. Опис розрухи до якого привело сліпе слідування соціалістичній моралі викликали стійке дежавю то з сучасною Україною (у світлі останніх редацій податкового кодексу в стилі “просто отнять и поделить” (с) Шариков). Хоча, звісно, корені цього всього ростуть з гангрени нероб, породжених соціалістичними цінностями Радянського Союзу. Коли інженери, які рухали цей світ часто отримували зарплатню меншу ніж прості робітники (принаймні в цивільних галузях виробництва) і це при тому, що для роботи за станком можна було взяти бомжа з вулиці, відучити від пляшки, і отримати готового працівника, то на те, щоб навчити його розв’язувати простенькі дифури (підставте своє) і, що навіть головніше, щоб розумів куди і навіщо воно – треба витратити значно більше часу. Кажуть, що замкнута на верховенстві розуму еліта відірвана від народу. А може навпаки? На якій підставі перші взагалі мають піклуватись про других, коли ті не можуть, а частіше просто не хочуть зробити своє життя кращим. Не забравши чи присвоївши щось (немає значення як – розбоєм чи шляхом здирницьких популістських законів), а заробивши і заслуживши будучи не простим гвинтиком, а творцем. Що буде, коли творці цього світу – підприємці, інженери та інші самодостатні люди, хто рухають його вперед – оголосять страйк і зникнуть? Можливо, для тих, хто ще стоїть на межі життя (руху вперед) і смерті (статики) книжка привідкриє завісу того, що відчувають живі і схилить на свій бік, який дозволить зробити світ кращим.

P.S. Стаття про Ренд на Лурці достаіляє 🙂

9 Comments

  1. Цікавий огляд. Захотілося прочитати хоча б перший том. Не підкажете де можна скачати?

  2. Читаю цей відгук вже другий раз. Теж проковтнув перший том за пару днів. Сказав за посиланням вище. Решту певне буду шукати тут: http://lib.rus.ec/a/19981

    :s/роузму/розуму

    А останній абзац – взагалі жахливий спойлер. Після фрази "в книжці описується, що буде коли". Ну як так можна?

    • Як на мене, то головна цінність книжки не в сюжеті, тож спойлери не можуть їй сильно зашкодити. Але добре, останню фразу трохи переформулюю, щоб було не так очевидно 🙂

      • Дочитав. Точно. Не в сюжеті. В обґрунтуванні цитати на початку статті.

        Знову ж таки:
        :s/Прсиягаюсь/Присягаюсь

        Прочитав статтю на вікіпедії, там теж сказано що в книжці розповідають про страйк капіталістів, тобто аналогічний спойлер.

  3. Pingback: Atlas Shrugged: Part I (Movie) | graywolf's lair

  4. Pingback: Атлант розправив плечі | Блоґ одного кібера

  5. Pingback: Поділяючи відчуття нереальних людей | опосередкована щирість

  6. Pingback: Украина и роман Айн Ренд "Атлант расправил плечи": состояние Дежа-вю

Залишити відповідь

Required fields are marked *.