graywolf's lair

Inhuman being's diary…

Haibane Renmei. Rewatch value: over 9000

| 0 comments

Давно-давно, років так 8 тому, коли я вперше почав дивитись японську анімацію майже все, що я бачив здавалося таким новим, незвичним і захоплюючим, оскільки це був геть інший світ, інший гумор, інші цінності, інша філософія, інший погляд на все. А я дуже люблю нове і незвичне. З часом, коли переглянутих речей ставало все більше і більше, ця магія новизни почала поступово втрачатись і задовольнити мої зростаючі потреби було все складніше. Але в той же час все, що було проглянуто на самому початку залишило помітний слід, приємні спогади і було такою великою священною коровою, яку я зазвичай боявся чіпати (в сенсі передивлятись щось), аби не розвіяти магію цих спогадів. Якби мене попросили назвати два улюблених, то це були б “Вовчий дощ” (Wolf’s Rain) та “Альянс Сірокрилих” (Haibane Renmei). Два, тому що вибрати одне з цих двох мені складно – вони дуже різні і порівняти їх важкувато. Але “Дощ” я міг дивитись скільки завгодно разів, навіть просто передивлятись окремі епізоди і все одно при одній згадці у мене пробігали мурашки по шкірі, а от “Сірокрилих” я чіпати боявся, оскільки не міг напевно сказати що ж саме там сподобалося і думав, що цілком можливо після другого перегляду, коли за плечима за ці роки вже значно виріс багаж проглянутого аніме та прочитаної філософської літератури, залишиться лише розчарування. Але на вихідних поставив інструментальну “Free Bird” авторства Коо Отані. Цей трек є оупенінгом і основною фоновою темою звідти, яка, дуже влучно музикою передає одну з тем оповіді. До речі, впродовж цих восьми років слухаючи її мені постійно в уяві спливала Куу, яка біжить зі схилу з вітряками… і вирішив таки: була-не була – скачаю та подивлюсь ще раз.

Haibane Renmei


Вааааа… Як завжди буває у мене з гарними речами: з першої до останньої серії все було проглянуто за один присіст, як завжди мурашки по шкірі від одних епізодів і майже камінь в горлі від інших. Ні, цього разу коли він закінчився я не ходив по квартирі півгодини не знаючи куди себе приткнути із-за виру емоцій та думок які крутились в голові як колись після першого перегляду. Ні, я відразу заснув – час все-таки був пізній, але мені снилися вулиці Глі (Glie), і снився крук, і вранці дуже не хотілось прокидатись і повертатись… Перерва у вісім років була варта того, оскільки дозволила поглянути на “Сірокрилих” з іншого боку. Зараз я помічав багато речей, на які рідко звертаєш увагу при першому перегляді, оскільки навіть ця повільно-меланхолійна оповідь тим не менш дуже захоплює (думаю справа в тому, що все оповите таємницею, більша частина з якої не розвіюється взагалі). Я пам’ятав, що Куу буде першою і тому одразу помічав здавалося б неважливі дрібниці, по яким було зрозуміло чому. Я пам’ятав про потяг (і взагалі на диво самому собі добру половину останньої серії ледь не покадрово) і тому міг уважно придивлятись до всіх вчинків Рекі з самого початку (це ж так кльово відстежувати причинно-наслідкові зв’язки). Я тепер знаю про вабі-сабі і оповідь про “Початок світу” заграла новими барвами… Таких речей було дуже багато і те, що я знав сюжет на диво анітрохи не псувало враження.

Думаю тепер раз вже почав, то заодно передивитись всю трійку разом з “Kino no Tabi” та “Serial Experiments Lain”. Тільки треба буде залити на телефон, аби передивлятись в дорозі, бо інших справ забагато.

До речі, відкопав навіть стареньку, але місцями дуже влучну рецензію, в яку мене свого часу ткнули носом на УкрВебі, коли я вперше проглянув сабж.

Залишити відповідь

Required fields are marked *.