graywolf's lair

Inhuman being's diary…

Про (українську) поезію

| 2 Comments

Поезія

Photo by Nick Kenrick

У мене з самого дитинства були якісь дивні і складні відносини з поезією. Шкільна програма по літературі (а точніше безлика совкова манера її вивчення — бачити там що написано у методичках, вчити програмні вірші напам’ять, тощо) робить зазвичай дуже мало, аби хоч якось заохотити дитину до її вивчення. Звісно, якщо вона не цікавиться цим сама поза школою. Для мене, людини технічного складу а не гуманітарного, дитяча література зазвичай обмежувалась пригодницькими, історичними та науково-фантастичними романами. Все інше було здебільшого якоюсь дивакуватою фігнею, а поезія — особливо. Це відношення суттєво похитнулося, коли у нас в 11-му класі змінився вчитель літератури. Він був повним антиподом радянської пенсіонерки що тероризувала нас до того: він був націоналістом (деякі наші уроки літератури місцями можна було вважати політ-просвітницькими), любив українську культуру і просто жив літературою. Він з душею зачитував вірші (мені здається, що принаймні деякі з них були далеко поза межею шкілької програми), ніби самостійно переживаючи їх зміст, ледь не розмахуючи руками і з театральною мімікою. Це справляло враження і повільно, але впевнено змінювало відношення до поезії. Туди ж додавали всякі поетичні міні-змагання між рядами [парт], коли чи-то вчили, чи то просто зачитували улюблені вірші певних поетів залежно від теми. І я до сих пір точно пам’ятаю, що “нашим” поетом під час вивчення “Празької школи” був Олег Ольжич, а девізом уривок з його вірша “Захочеш і будеш” 😉

Уже більш прихильне відношення до сабжу було підсилене в університеті, коли ми в рамках вивчення англійської дивилися фільм “Товариство мертвих поетів” (Dead Poets Society, IMDB), яке мене свого часу вразило неймовірно і досі знаходиться в трійці найулюбленіших фільмів. До речі, воно з тих фільмів, які просто необхідно дивитись в оригіналі.

Та все ж після того якось інтерес згас і кілька років зацікавлення дрімало… допоки я не ознайомився із творчістю гурту Drudkh (це ціла окрема історія 🙂 ). Одразу скажу, що тим, хто не цікавиться екстремальними видами металу до прослуховування я дуже не рекомендую, бо це все-таки black-metal і люди, що не звикли до скрімінгу навряд навіть слова почують 🙂 Так от дуже вже мені тоді сподобалась їх пісенька “Коли Пломінь Перетворюється на Попіл”, але згодом виявилося, що це фактично вірш Олександра Олеся. (Drudkh, власне, не пишуть своїх пісень, а просто беруть вірші відомих українських поетів). Ще через деякий час виявилося, що пара пісень Кому Вниз які мені подобаютсья теж зроблені на вірші Олеся. Ну і тут вже почалося…

Але до чого то все? Просто захотілося вести собі самому (ну і заодно ділитися з охочими – мені ж не шкода) таку собі колекцію цікавих віршів та поеів. Я пробував вести щось подібне через фейсбук-нотатки, але це виявилося незручно. Тому я все-таки перепублікую то все сюди у бложик і тут же буду продовжувати. Варто сказати, що мені більше подобаються вірші патріотичного або філософського змісту, а не “сопливі”, та останні бувають такі гарні, що навіть я можу зацінити. Так, їх мало, але є 🙂

Ну і щоб не бути голослівним почну з улюбленого наразі Олександра Олеся, батька згаданого вище Ольжича, і тих його віршів, які стали моїм вікном у новий світ. До речі, незважаючи на те, що його вірші писалися сто років тому, багато з них, здається, і досі актуальні 🙁

Олександр Олесь

Колись здавався ти мені орлом підтятим

Отож все почалося з цього 🙂

Колись здавався ти мені орлом підтятим
І в полі кинутим в агонії сконать…
Очима стежиш ти за ворогом проклятим,
Що хтів тебе ногою розтоптать.

Ти гнівом дишеш і гориш, а не конаєш…
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,
Одним крилом граків ти відбиваєш
І сам лежиш на зламанім крилі…

Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,
Що ліг в степу на камені спочить…
Ти важко спиш і марищ боєм щасним,
А ворог твій вже травами сичить…

Тебе взяли… Кати твої ламають руки,
Зривають твій мушкет з могучого плеча,
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки, —
Його рука не випусте меча.

Народе мій! І ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
О орле мій, мій велетню крилатий,
О лицар мій, покараний за сон!..

Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!.

І що орел, коли його орлина зграя
Не рве з землі в блакить ясного дня,
І що за лицар ти з усмішкою льокая,
Без гордих дум, без честі і ім’я?!

~ 1908 ~

Вийди змучена людьми

А цей здається навіть в шкільній програмі був, але я не впевнений. Ну і в обробці Кому Вниз він, як на мене, дуже гарний.

Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками, –
В лісі будем тільки ми.

В лісі дзвонять солов’ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові…

Вийди! Я нарву квіток
І встелю тобі дорогу
Як улюбленій, – як Богу,
Бо єдиний ти мій бог.

Вийди, в муках каяття
Я обмиюсь сліз дощами
І терновими кущами
Я ще раз пройду життя.

Стану я в своїй крові
Наче голуб білий стану
І розкрию свою рану,
В рані – рани світові.

І коли б уста твої
Не скривилися в прокльони,
В мене в серці вдарять дзвони,
Заспівають солов’ї.

З небом, з Богом я зіллюсь,
Сяйвом Вишнього з тобою, –
Кожний нерв зроблю струною,
Сам я арфою зроблюсь.

Як блаженний, я піду
Вгору кручами, ярами;
Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.

~ 1909 ~

Ворони

Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
«Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли…
Кра-кра-кра!

В хаті холод,
В шлунку голод…
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати і
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирав під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи… кра-кра-кра!

Що ж ви дивитеся? — Плачте».
— Чорні ворони, — не крячте…
Ми оглухли, — ми глухі…
«Як же стали ви такі?»

Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили…

День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєш, — божевільні, —
Чи в неволі ми, чи вільні…

Раз ми вільні, — нащо військо?
«Що в кишені?» «Як назвисько?»
А не вільні, — чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?

Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися…

«Кра-кра, — вільні! Кра-кра, — вільні!
Божевільні, божевільні…»

~ 1908 ~

2 Comments

  1. Дуже цікавий блоґ … шкода, що так рідко оновлюється …

    • Дякую 🙂 Та я сам би з радістю частіше писав, але у мене на один допис досить багато часу йде, а вільного не так багато. Але я постараюсь.

Залишити відповідь

Required fields are marked *.