Сюжет

Епічна фігня. Навіть якщо закрити очі на те, що це геть не те на що я очікував від назви серіалу та після трейлеру (це саме по собі не є мінусом), він прямий як стріла Робін Гуда і простий як гранчастий стакан, але найгірше – він ні про що. Тобто у нього був якийсь задум, але якби не вікіпедія з цитатою самого режисера, я б ні за що в світі не здогадався про що ж воно.

Озвучка (російський дубляж)

Тут можна складати поеми, але найбільш влучною є фраза “бессмыслен и беспощаден” По-перше, переклад абсолютно бездарний в тому сенсі, що там є фрази, які просто не зрозуміти. По-друге, адаптація де не треба: якщо чуючи купу інших ляпів ми лише здивовано та з іронічними посмішками переглядалися між собою, то почувши “Асуночка” замість більш звичного “Асуна-чян”, вже не втримались і пирснули зі сміху. Та її [адаптації] відсутність де варто було б: деякі фрази були прямим перекладом з японської, але одна проблема: в деяких випадках у нас так не говорять (наприклад, не констатують в голос якісь очевидні речі). Але мало того! Ці ляпи стали ще більш тупими із-за того, що актори намагались копіювати інтонацію японців. І це був повний ппц. Складалося враження, що діалоги писала шестирічна дитина. Щоправда мну інколи подумки уявляв деякі простенькі фрази (чи скоріше окремі слова) як би вони були звучали в оригіналі і розумів, що там би це не звучало так тупо, бо вони саме так говорять – традиція така. Взагалі у мене склалося враження, що в студії, яка займалась дубляжем чи то не дивились, що відбувається на екрані, коли озвучували, чи то потім самі не перевіряли, що у них вийшло в остаточному варіанті.

Хоча можливо це все із-за того, що я не люблю дубляж в принципі. Особливо коли це стосується інших культур. Дублювати такі речі – це майже те саме, що дублювати бушмена з “Напевно боги з’їхали з глузду”. Хоча якщо казати конкретно про аніме, то є все-таки і два гарних (ІМХО) приклади (і обидва дублювала одна й та ж студія): “Gunslinger Girl” (меланхолійна озвучка дуже пасувала загальному настрою) та “Last Exile” (голос Діо пасував його персонажу можливо навіть більше, аніж оригінал).

Картинка

Мабуть єдиний плюс всього твору, якби не деякі “але”. Якщо говорити про задники, то вони просто… просто фантастичні: хоч бери друкуй і вішай на стіну (кілька прикладів нижче), але персонажі… Перший же кадр з головним героєм викликав лише одну думку: “Якого дідька тут робить Хаул?” Духом Ghibli від персонажів несло за версту, але в контексті цього твору вони були м’яко кажучи недоречними. Ну навіщо? Навіщо? Навіщо? Більш традиційна по “Voices of Distant Star” та “Beyond the Clouds” злегка кирпатоноса промальовка персонажів пасувала б куди більше і не було б того когнітивного дисонансу між персонажами та подіями на екрані. Та що персонажі? Навіть літаючий корабель богів (або щось типу цього) – і той якийсь вже дуже Міядзаківський.

І трохи відео:

P.S. А взагалі метри останнім часом щось не радують. Навіть Ghibli. Бездарна “Поньо на кручі”, красива і все ще казкова, але якась порожня “Позичальниця Аріетті”. А я ще трохи бідкався на “Мандрівний замок”, що Міядзакі там вже не той. Так Хаул порівняно з останніми роботами – просто взірець: відстань між Хаулом та Навсікєю набагато менша, аніж прірва між Поньо та Хаулом. До речі, а Мамору Оші там останнім часом нічого не думає знімати? Його останні “The Sky Crawlers” були дуже навіть і дуже.

UPD: Аби не бути зіпсованим телефоном, прямою мовою приведу більш детальне пояснення організаційних тонкощів з укрсабом від Світанкової: “Ну, давай внесемо ясність, бо я потім отримаю по голові за перекручування: нахаляву від українських сабів відмовлялися українські представники, потім начебто погодилися, потім півтора року узгодження юридичних тонкощів, потім, я так зрозуміла, вони перестали бути російськими представниками, але 100% гарантії не дам. Питання роботи з компанією напряму поки що відкрите. А щодо питання першої ночі – там же на прем”єрі були ще гості фестивалю, які приїхали з Росії, лише з українським сабом було б незручно чисто з мовних причин.”

На другий день мну завітав до Київського палацу дітей та юнацтва. При вході я мав би стряхнути скупу чоловічу сльозу, адже вперше я тут був років так 15 тому, коли наш колектив спортивного/бального танцю приймав участь в якомусь конкурсі в рамках тодішньої СПОУ. І зал де ставились косплей-сценки був до болю знайомий. Там до сих пір дерев’яні лавочки на яких колись давно, здається вже в минулому житті, ми сиділи дивлячись виступи інших гуртів після нашої самби. Ех… Але гарненькі дівчата, що ходили туди-сюди в холі палацу, змусили швидко забути про ностальгію, вихопити фотоапарат з рюкзака, ловити їх, ставити до стінки і фотографувати, фотографувати, фотографувати. Перші кадри мну успішно запоров, бо давно вже не практикувався в зйомці зі спалахом. Але справжній рай був у фотокутку, де стояла маленька студія і де чаклувала Єва. Мну вирішив не заважати і спочатку з цікавістю спостерігав за процесом осторонь, потім вирішив подивитись косплейні сценки, а коли це набридло – таки подався у фотокуток де вже відвів душу. Тут, правда, маю зазначити, що жодне фото зроблене там мені врешті решт не сподобалось на 100%. По-перше, до сих пір забуваю про купу дрібниць коли натискаю на спуск, але які помічаю, коли дивлюсь повнорозмірні фото на великому моніторі, по-друге, практики роботи зі студійним світлом у мене раніше не було взагалі і зрештою я постійно робив купу помилок, які лише в деяких фото зміг хоч частково повиправляти тональною кривою в Лайтрумі. Але мені сподобалось – мну вже задивляється на пару відносно недорогих любительських наборів студійного світла типу цього. Треба буде набиратись досвіду і модельної зйомки. От при достатній практиці в цьому році зміг-таки почати робити непогані пейзажні фото, що їх навіть буржуйські дизайнери інколи просять заюзати З портретами практики значно менше – і результати відповідні

Костюмів у косплеєрів було багато різних і дуже гарних. Я мабуть вже давно нічого не дивився, бо, на жаль, пізнавав я там буквально одиниці. Просто неперевершеною була Чіі з Chobits. Вжившись у роль, і без того кавайна на 200% сама по собі дівчина, нещадно добивала серця оточуючих своїми “Чііііі? Чііііі!”, що згадувалась цитата з “Фауста” про мить. Було ще купа гарних косплеїв, на жаль не всі з них мну сфоткав (принаймні у якості, в якій було б не дуже соромно показувати фотографії на люди). Знову бачився з колишніми сестрами та братом по бамбуковому мечу Надєю, Настею та Андрюхою з FD. В суботу у них була сценка по Аватару (але не тому, про який більшість подумали, тому див. лінк), але вона була всередині другої частини програми на яку я вже ніяк не встигав. Бачив Люду-семпай. При досягненні шостого кю в Київській Федерації Кендо надається можливість майже на кожному тренуванні отримати бамбуковим мечем по голові від цієї дівчини, що на фото нижче у біло-синьому костюмі і з жовтим волоссям Буквально вже тікаючи додому перетнувся з Шаннаром, трохи встигли поговорити про косплеєрський сайт, який мну в фоновому режимі допилює до гарного стану.

От. Ну і, нарешті, фотки з заходу (весь альбом на Флікрі зі слайдшоу).

Horo the Wise cosplay, originally uploaded by Wolfhowl.

Ще на початку жовтня занесло мене якось на “Другий Всеукраїнський фестиваль японської анімації”, я там нафоткав всякого і навіть збирався викласти якусь подобу фотозвіту, але більшість фоток були не дуже вдалими та плюс лінощі і мну забив на кілька місяців. А це хотів в Лайтрумі спробувати одну фішку, то треба були фотки для експериментів. От під руку і попались ці фото з фесту.

Так що вашій увазі шикарний косплей Богині Хоро Мудрої і просто дуже красива дівчина. На жаль, повноростові фотки, що фоткались у залі, не піддаються обробці. Ну, в сенсі, що спробувати витягти з них хоч якусь естетичну цінність як фотографії важкувато із-за високого ISO на якому воно знімалося. Але повірте на слово костюмчик дуже гарний. Ну а те, що дівчинка гарненька – то і так очевидно по фото вище

Ще пара фоток оброблених нашвидкоруч (суто щоб оцінити костюмчик ):

Spice and Wolf II (інфо)

Як це не прикро визнавати, але другий сезон “вовчиці з перчинкою” виявився дещо слабшим за попередній. Не знаю навіть в чім справа: ніби і оповідь не стала значно повільнішою (хоч перша арка була і справді затягнута), і Хоро практично не змінилася (хоч за той момент, коли вона закатала коротку істерику мені авторів сценарію хотілося покусати), але все ж враження були вже менші. Мабуть тому, що перший сезон своїм антуражем був дійсно унікальним, а тут уже не було тієї новизни і весь серіал на своїх вухах та хвості тягнула саме Хоро. Оупенінг/ендінг теж нічим не вирізнялись. Якщо до першого сезону я OP завжди дивився, бо він був справді кльовим: як пісня, так і відеоряд, він налаштовував на відповідний лад, то тут я з чистою совістю його проклацував. Але все ж незважаючи на всі недоліки вцілому сезон вельми непоганий.

Eve no Jikan (інфо)

А от цей твір не багато не мало – мій №1 в цьому році. Невеликий, всього шість 15-хвилинок, але дуже цікавий. Майбутнє стає все ближчим і ближчим, тож питання взаємодії роботів та людей не дають спокою японцям, які знаходяться фактично на передньому краї розвитку робототехніки. Eve no Jikan здається вийшовшим з-під пера Азімова, там навіть є речі відверто стирені з “Я, Робот”, але в той же час сама манера повіствування більш жива. А от вам зав’язочка сюжету для затравки: проглядаючи логи Саммі, свого андроіда, головний герой Рікуо помічає, що частина відсутня і замість них фігурує дивний запис: “Are you enjoying the time of EVE?”. Вони з другом вирішують простежити за андроідом і знаходять в підвалі кафе “Time of EVE”, головне правило якого звучить як: “Ніякої дискримінації між людьми та роботами”. Справа в тому, що у зовнішньому світі над кожним з дроідів горить німбоподібне кільце, а тих, хто ставиться до них по-людськи вважають збоченцями, але всередині приміщення кільце зникає. Чи зможе відвідувач відрізнити людну від штучної істоти? Надалі кожна із серій присвячена одному з відвідувачів кафе “Time of Eve” з яким стикаєтсья головний герой твору. До певного моменту невідомо хто там робот, а хто людина… А ще як на мене він дуже кльово намальований.

До речі, його можна абсолютно легально продивитись на Кранчіролі з англійськими сабами. Ось лінк для першої серії: http://www.crunchyroll.com/media-452708/time-of-eve-1/. Ну або дочекатись українських сабів, якими я планую зайнятися на зимніх канікулах

CANAAN (інфо)

Дякувати, що на момент початку перегляду я забув, що це творіння до якого доклала руку контора Type-Moon, а я дуже нерівно дихаю до їх світу Tsukihime, і не мав прикроого розчарування. Канаан намагався балансувати на межі екшену, комедії і драми, але пропорції невдалі і вийшло не дуже. Хоча якщо розглядати як екшен, то досить непогана анімація, але не більше. Дуже цікава початкова задумка: люди, які сприймаються світ всіма органами чуттів на геть іншому рівні, бачать не кольори, а такий собі духовний світ, який, щоправда, в самому аніме фактично спростили до емоцій, а застосування – до погляду крізь стіни. Благо, хоч не зробили 100% хепі-енд, але все одно по собі особливих вражень він не залишив.

Tears to Tiara (інфо)

Видно це вже традиція така, що я щороку дивлюся якесь дитяче фентезі Але на противагу минулорічним Tales of Abyss та Alisson to Lillia, чи цьогорічному Valkyria Chronicles, яке я вчасно закинув одразу після першої ж серії, Tears to Tiara заслуговує принаймні на абзац. Сльози Тіари врятувало те, що начальником головних героїв став чувак, якого всі називали Демонічним Лордом Але на тому на перших порах всі позитивні сторони завершились аж допоки наприкінці серіалу (вже не згадаю на якій конкретно серії, але вже в 20-х) не почалася розповідь про історію Арона (того-таки Демона). І от саме цим двом нещасним серіям я поставив би тверду 10-ку: такого красивого копняка під сраку християнству я ще не бачив. Не буду всього переповідати, але в історії Арона можна провести стільки цікавих паралелей, які можливл мій дещо збочений розум сприймає виключно як погдяд на догми християнства з точки зору ЛаВеївського сатанізму. І ці дві серії були варті того, аби трохи помучитись при перегляді сералу і повеселитись від мавпування “короля Артура”.

Shangri-La (інфо)

Ще одне розчарування року, яке сприймається вже не інакше, як погребальна пісня анімаційної студії GONZO. Здавалося б значні економічні негаразди мали б дати студії зрозуміти, що графіка – це ще не ключ до комерційного успіху, але ні… Чергове прохідне аніме та ще й з трансвеститом в головних ролях. Сюжет – нудне переливання з пустого в порожнє. Розв’язка ніяка. Благо, я його навіть не качав – дивився з Кранчіролу. А задумка знову ж таки була вельми цікава: великі податки на викиди CO₂ в атмосферу, Токіо, що потонуло в джунглях (екологи від тих краєвидів просто мали б танцювати джигу з радості), дощі з величезних шматків лоьду, що роблять виживання на поверхні малореальним, елітне місто Атлас, куди не так просто потрапити. Єдиний шикарний епізод на весь серіал – про побіг Куніко (головної героїні) з в’язниці і розправа над іншими в’язнями. Цікава, і трагічна.

K-ON! (інфо)

Кейон, або “Легка музика”. Неочікувано одне з найбільш цікавих для мене творів цього року. Якщо ви любитель Azumanga та/або Lucky Star – перегляд в обов’язковому порядку. Тут вас знову чекають веселі будні японських школярок з масою приколів, але в музичному антуражі. Головна героіня Юі – ледащо, забудько і нездара (на перший погляд), яка не відвідувала ніяких шкільких клубів-гуртків з початкових класів, майже випадково (тобто завдяки шантажу чаєм та смачними тістечками) потрапляє до клубу “легкої музики”, який ось-ось мали розпустити за браком учасників. Згодом виявляєтсья, що у дівчинки абсолютний слух, а тотальний брак техніки компенсує натхнення з яким вона згодом опановує і грає на гітарі. А ще там є басистка Міо, справжнє мое… ^_^ І вчителька їхня по музиці грала дез-метал (до речі, теж в рамках клубу “легкої музики” ).

Higashi no Eden (інфо)

Eden of the East мабуть одне з найбільш неоднозначних аніме в цьому році. Оригінальне за задумкою, але як на мене дуже неоднорідне по якості і тому місцями цікаве, а місцями відверто нуднувате. Феєрична поява головного героя з амнезією в костюмі Адама навпроти Білого дому у Вашінгтоні, пошук втрачених спогадів, швидкі і невірні висновки, самозвинувачення і втеча в кінці. Але фінал відкритий, так як скоро має вийти повнометражка – продовження і закінчення серіалу – от тоді і можна буде виставити остаточну оцінку.

Але найбільше в цьому серіалі мені сподобалась система Eden. Націкавіше те, що аніме вийшло буквально за місяць до виходу маси прес-релізів софту для мобілок з підтримкою технології Augumented Reality (вдосконаленої реальності) типу сервісу Layar (що воно таке можна подивитись на Трубі). Так-так, система Eden з аніме – це вже не фантастика, а реальність Принаймні технологічна база для цього вже є.

Kara no Kyoukai (інфо)

По великому рахунку “Сад грішників” варто оцінювати по конкретним серіям, адже кожна з них – це окремий повнометражний фільм. Але то буде дуже довго, тому я висловлю підсумок всього твору по заключній частині. Якщо не брати останніх хвилин так 10, то непогано, цікаво, і в дусі попередніх серій, хоч і дещо змінює акценти “відбілюючи” Шікі, що мені не дуже сподобалося. Та останні хвилини остаточно добили репутацію, що вже захиталася: соплі і хепі-енд (травму Кокто не рахуємо), ну що може бути гірше? Щось Type-Moon уже не торт. Аж не віриться, що ця контора ж робила все Tsukihime і по-справжньому цікаву і башнезносну 5-ту частину “Саду грішників”.

Paprika (інфо)

Повнометражне аніме 2006-го року від автору психологічного триллеру “Ідеальна блакить” (“Perfect Blue”). Знову світ в якому реальність і вигадка (цього разу у вигляді снів) переплітаються, але у Паприці цілком зрозумілий кінець, який не залишає по собі ніяких харчів для роздумів на противагу “Блакиті”, тому цінність цієї картини менша, але дивитись все одно приємно. Дія відбувається у фантастичному світі, де людство винаходить новий засіб психотерапії: девайс DC Mini, що дозволяє терапевтам занурюватись у сни пацієнтів, шукати там відповіді на потрібні питання, а також впливати на свідомість сплячої людини. Та один з дослідних зразків зникає з лабораторії… І останнє виявляється може бути використане не лише з добрими намірами. Під час перегляду доведеться побувати у снах кількох людей, а ви самі знаєте які вони бувають крейзі

Марно витрачений час

Ну і традиційна рубрика з повним відстоєм на який я не хочу витрачати багато часу.

07-Ghost. Убогий фуфел з якимись яойними нахилами, дитячим неадекватним сюжетом і незрозумілим кінцем (тупо обривається ніби посередині). Дуже шкодую, що не кинув після першої ж серії.

Ну і усе на сьогодні, бо вже втомився друкувати. Орфографічні, пунктуаційні, граматичні та інші види помилок повиправляю при на годі

Танабата. Літній фестиваль зірок в Києві (Липень 2009, 18-19), originally uploaded by Wolfhowl.

Зазвичай у мну по редагуванню фоток (та і по зйомкам теж) руки наче з дупи стирчать, але вчора вирішив перебрати ще трохи фоток з Танабати і тут по-перше кадр вийшов вдалий, по-друге якесь натхнення прийшло погратись з налаштуваннями, але я чи не вперше задоволений результатом пост-обробки фотографії (принаймні портретної – 100% вперше), тому вирішив похизуватись трохи

Хоча, звісно, чарівну від природи модель практично нереально зробити непривабливою на фотці навіть для абсолютно криворукого фотографа типу мене Тому до того всього мій шалений респект Беллатрікс як косплеєру та моделі.

UPD: якщо вам цікаво скачати сабж, то можна дістати відео в дуже гарній якості (1280×720, HDTV-реліз від THORA) з озвучкою від 1+1 з торренту, який можна взяти тут: Howl’s Moving Castle на UAnime. В цьому ж контейнері є оригінальна звукова доріжка (для фанатів), а також англійські та українські субтитри. За появу цього релізу у Інтернет-просторі шалена поядка RomP‘у!

P.S. До речі, я тут подумав, що варто буде ще купити оригінальну книжку. Прочитати, а потім подарувати своїй маленькій двоюрідній сестричці

До речі, так як це планувалось як підсумок року 2008-го (тільки не того, що було випущене, а того, що я дивився в тому році ), то зроблю пару зауважень. Мій особистий номер один в 2008-му – це звісно “Ookami to Koushinryou” (Spice and Wolf), але йому я вже присвятив свого часу навіть не один допис, тому цього разу промовчу. Аналогічна ситуація з Madlax: я оди теж писав принаймні двічі. Так що ці дві найулюбленіші речі пропущу і піду далі.

Berserk (інфо)

Аніме вже більш ніж 10-річної витримки (випущене було ще в 1997-му році), що помітно по малюнку, але тим не менш графічно воно вельми і вельми симпатичне. Коли я починав його дивитись, то враховуючи багато позитивних відгуків на УАніме по ньому вирішив знайти весь негатив у ньому, щоб було за що вкатати його в асфальт і збалансувати загальну думку (я зазвичай до всього, що має багато позитивних відгуків ставлюся упереджено-негативно). Та задум провалився. Якщо початок ще був такий собі, звичайний як героїчний епос, але вже ближче до середини він стає набагато цікавішим і бої непереможних головних героїв, якими воно і справді переповнене, відходять на другорядний план. Це лише антураж… декорації в яких живуть головні герої: Гріффіт та Гатс. Гатс хоч і головний персонаж, але в цьому сенсі досить примітивний. Спостерігати за ним перші 2/3 серіалу було абсолютно нецікаво. Та і під кінець щось зрушилось ледь-ледь. Єдине, за що можу поставити йому величезний плюс – це те, що його не зробили таким собі “добряком”. Тут, коли “партія” каже вбити, то від його руки летять голови незалежно від віку. В цьому сенсі його персонаж витримали як треба: часто тупий і бездумний, а часом цікавий і неймовірно сильний варвар: “If you’re always worried about crushing the ants beneath you…you won’t be able to walk.” (“Якщо ти постійно турбуватимешся про мурах, які лазять під твоїми ногами… ти не зможеш ходити”), “I don’t want what another man can give me. If he grants me anything, then it’s his to give and not my own.” (“Мені не потрібне те, що може дати інша людина. Якщо хтось щось дасть мені, то це його дарунок, а не моя власність.”). Ці цитати та далі по тексту були люб’язно надані ВікіЦитатником, чим зекономили мені масу сил на необхідності діставати з полички диск з відео Інша справа Гріффіт. Це взагалі один за найцікавіших те продуманих персонажів які мені доводилось бачити як в анімації так і в кінематографі. За ним цікаво спостерігати і, що сподобалось мені найбільше, він багато в чому відповідає моїм поглядам на життя… Окрім, щоправда, однієї речі, за яку я з одного боку зненавидів сценаристів, а з іншого поважав, адже це було гарною ілюстрацією його відданості власній меті: в молодості, аби заробити гроші на створення своєї армії Гріффіт не поцурався підставити свою дупу одному багатію. Грррр… Одним нещасним фрагментом зруйнували майже ідеальну людину. З дитинства Гріффіт мріяв про власне королівство і йшов до своєї мети крок за кроком наближаючись до неї. Спочатку сам, потім – ведучи за собою купу людей, які не мали чогось величного та амбіційного для досягнення (як влучно зазначив Гатс, вони були хмизом для його полум’я мрії). Гарною зробили сценаристи і кульмінацію, коли Гатс йшов з Банди Яструба: адже саме ці думки спонукали його до свого власного шляху в той час, коли Гріффіт навпаки зрадив собі і своїм традиційно холоднокровним вчинкам. І все-таки якось цікаво почуваєш себе, коли бачиш, що ти не самотній в своїх ідеях, хоч тут їх і приписали дуже неоднозначному персонажу. Ось, власне, фрази Гріффіта, що увійшли в резонанс з моїми власними: “A friend would not just follow another’s dream… a friend would find his own reason to live…” (“Друг ніколи не буде просто прямувати до чиїєїсь мрії… Друг знайде свій власний сенс життя…”), “A dream… It’s something you do for yourself, not for others.” (“Мрія… Це те, що ти робиш для себе, не для інших.”).

Сюжет теж цікавий і не завжди передбачуваний (хоча кінцівка завдяки першій серії та і оповіді загалом багато в чому проглядалася з самого початку). Єдине, що варто одразу затямити: не варто чекати від боїв реалізму, бо Гатс тут наодинці кладе супротивників десятками (це не перебільшення), адже краса серіалу далеко не в ньому.

Boogiepop Phantom (інфо)

Це аніме теж зі старичків, але порівняно маловідоме. Що, в принципі, і не дивно, адже враховуючи завитки сюжету вам доведеться добре попрацювати мізками, аби розібратись в усіх тих хитросплетіннях, а так як більшість бачить у кінематографі та анімації не харчі для мізків, а навпаки засіб їх виключити, то… маємо аніме далеко не для кожного. Але тим, хто не боїться трохи подумати під час перегляду – однозначна рекомендація до перегляду. Розповідь повільна, але не занудна, бо від першої серії і практично до самого кінця ви поринаєте в містичні загадки та депресивну атмосферу, а більша швидкість розгортання сюжету вбила б її. По відчуттям дуже схоже на Лейн та Технолайз, хоч Бугіпоп – це містика, а не кіберпанк.

Baccano! (інфо)

Баккано – це мегапозитивний розрив мозку Сюжет там закрутили прикольно і хоч ідеї не нові, але таку мішанину я раніше не спостерігав. Справа в тому, що там все побудовано на двох основних стовпах: по-перше, події розвиваються не у хронологічному порядку – вас постійно будуть кидати туди-сюди на десятки і навіть сотні років, хоча основна частина подій відбувається ближче до середини XX сторіччя з мафією і всим таким. По-друге, історія постійно показується з різних ракурсів і з точки зору різних персонажів (тому тут навіть головних не можна виділити, бо вони майже всі такі), причому в поєднанні з першим пунктом це дає просто бомбовий ефект. Тобто в одній серії вам показують якийсь фрагмент за участю одних персонажів, а через пару серій – інший, який перетинається з цим, але з точки зору когось іншого – і ще одна цеглинка стає на місце. Сюжет, аби не спаскудити враження переказувати не буду. Це треба дивитись.

Kara no Kyoukai (інфо)

Відгук дещо передчасний, бо ще не вийшла остання його частина, але навряд моя думка зміниться на гіршу. “Сад грішників” – це новий виріб майже легендарної контори Type Moon, яка займається виробництвом інтерактивних романів та файтингів, найбільш відома у світі по таким речам як “Tsukihime” та “Fate/Stay Night”, де всі події відбуваються в одному й тому ж вигаданому світі з вампірами, чарівниками та іншою “нечистю”. І “Сад” цьому не виключення. Основний його мінус, про який варто згадати – це те, що у Тайп Мун, схоже закінчились ідеї і вони займаються самоплагіатом: головну героїню звуть Шікі, вона попадає в аварію, у неї амнезія, після якої у неї з’являються “mystic eyes of death perception”. Дежавю, нє? Щоправда, на відміну від Тоно Шікі з “Цукіхіме”, Рьогі Шікі з “Саду” не така безпорадна, що не може не радувати. До речі, серії в “Саді” теж йдуть не в хронологічному порядку – це, я дивлюся, модно останнім часом. Ще захоплення не може не викликати саундтрек: пані Каджіура не зраджує собі і пише все нову і нову, але не менш чарівну музику.

Bounen no Xamdou (інфо)

“Xam’d: Загублені спогади” – вельми непоганий біо-меха екшн (інакше не знаю як це ще назвати). Сюжет не сказати щоб якийсь суперовий, але в той же час я із задоволенням дивився кожну серію. Дві країни – Північна і Південна – перебувають у стані перманентної війни, причому на території Північної знаходиться селище Тессік, що володіє певною біологічною технологією, яка полягає у імплантації у звичайних людей зерна “Ксам’д” – іншої життєвої форми, що співіснує з людською частиною, але частіше повністю підкорює її свідомість. Цей факт Північна країна залюбки використовувала у війні. Дещо далі від фронту знаходиться мирний острів Сентан, який майже не торкнула війна і на якому проживає частина головних героїв. По дорозі в школу Акіюкі допомагає таємничій дівчинці потрапити до шкільного автобусу. Через деякий час автобус вибухає, а сам Акіюкі отримує “подарунок” – зерно ксам’д. Приблизно в цей же час відбувається атака Північних на острів Сентан. Акіюкі у формі ксам’д допомагає відбивати її, але в той же час сам стає ізгоєм у власній країні – там їх сприймають виключно як ворогів. На допомогу приходить Накіамі (дівчина з поштового судна, тессіканка за походженням), яка пропонує піти з ним, а вона натомість навчить його співіснувати із ксам’д всередині нього. Отака нехитра зав’язка. Але далі цікавіше: сюжет заплутаний та і згодом там з’являються найцікавіші з моєї точки хору персонажі: капітан поштового судна Ішю, малий тессіканець Янго, фотограф і ксам’д Райго та багато інших. ІМХО, в минулому році цей серіал мав найрозкішніших персонажів. Навіть головні Акіюкі, Хару та Накіамі хоч і більш тривіальні (остання – в меншій мірі), але все одно не “сірі”. Кінцівка взагалі заплутана страшне (мабуть останнії серій 3-4 доведеться якось передивитись, щоб поставити все на свої місця), але цікава гіркувата, а якби ще не останні 20 секунд останньої серії – так взагалі вона була б чи не ідеальною, а так все ж трохи підсолодили в кінці.

Графіка та анімація – на висоті (Bones випускали все-таки). Музика адекватна, пасує настрою, але бажання слухати її поза фільмом у мене не виникло. Хіба що оупенінг вартий уваги: Xam’d одне з не багатьох аніме, де я майже завжди його дивився або принаймні слухав.

Інше

От що-що не пішло у мене в минулому році, так це популярні комедії: “Suzumiya Haruhi No Yuuutsu” (“Меланхолія Сузумії Харухі”) та “Seto no Hanayome” (“Морська Наречена”). Що одна, що друга не можуть похвастатись жодною річчю яку я б оцінив: ані сюжетом, ані атмосферою, ані персонажами (фанати Сузумії можуть закидати мене гнилими помідорами, але мене не вразило). В останньому творі навіть еччі якесь огидно-примітивне. Хоча в ньому і є пара серій, де класно постібались з деяких штампів, але плюси на тому закінчуються.

Лайно року: “Allison to Lillia” (“Алісон та Лілія”). Мені потрібно видати медальку за те, що я додивився цей кал до кінця (принципи, що ж поробиш). Такого дубового сюжету і персонажів треба ще пошукати. Малюнок спочатку ще куди не йшло, але в останніх серіях – це просто жах. І я щось не дуже зрозумів вікової спрямованості серіалу. З одного боку він до чортиків дитячий (там деякі події можуть здатись реальними лише у віці 8-10 років, далі життя саме поставить все на свої місця), з іншого – там є кілька недитячих приколів. Коротше кажучи, не рекомендую.

Також в цю категорію аніме-що-не-виправдало-сподівань можна віднести “Tales of Abbyss” (“Оповіді безодні”). Аніме зроблене за мотивами гри, але якщо інші речі з цієї серії типу “Tales of Symphonia” ще можна дивитись (всього три чи чотири серії, все швиденько і по суті), то ця річ була просто жахлива. Точніше починалась все традиційно, але потім там такий маразм пішов… Єдине, що намальовано вельми непогано і десь так двічі за всі 26 серій цього убозтва були все-таки цікаві сюжетні ходи.

От ніби і все на сьогодні. Тепер треба зібратись з духом і добити все інше ^_^

Тепер же стосовно самого конкурсу. Якщо коротко, то: ЖАХ! Ні, я хоч і звик більше до усяких там меццо-сопрано, все ж розумію, що караоке на те і караоке – його співають люди з сумнівним музичним слухом, але ж блін… не з його абсолютною відсутністю у більш ніж половини конкурсанток (я не є частиною київської аніме-тусовки, не знаю жодну з учасниць і тому моя думка абсолютно безпристрасна; пробачте, що когось ображаю, але я волію казати те, що думаю) Чомусь ті ж самі японці, що були в жюрі, коли виконували позаконкурсні виступи також не маючи гарного слуху звучали на порядок краще аніж практично всі дівчата, що боролись за винагороди. Ага, їм легше співати пісні рідною мовою, але хто як не українці найспівучіша нація? Найбільш музичне виконання серед наших на мій суб’єктивний погляд було лише оупенінгу до NGE та друге виконання “God Knows” з Харухі. Ще кілька були принаймні слухабельні. Серед них і дуо (не пам’ятаю що саме), що виступало першим, і, до речі, виграло конкурс. Тобто спочатку я подумав: “wtf?”, але почувши декілька наступних “пісень” зрозумів, що виступили вони не так вже і погано. Отаке. Мммм… Що ще запам’яталось? Мабуть, костюмчик Тоторо. Хоч і квадратнуватий, але все-таки прикольний.

Після закінчення власне конкурсу в холі бібліотеки дівчата з косплей-клубу “Fighting Dreamers” (може і не лише з нього, але я в клубах не дуже розбираюсь, тому виправте мене якщо що) виконали японський танок з віялами. Це було мабуть найприкольніше, що я побачив за той вечір, але краще було б знімати його на відео – ось де знадобився б мій Фудж, але я його не взяв з собою

На прохання Шаннара я виклав все, що наклацав за вчора, і його можна скачати звідси. Але за якість не бийте

P.S. Єдине, що Сузаку все-таки мав здохнути, бо таких я не переварюю як клас і на його місці в останніх хвилинах мала б бути C.C. А так щось забагато честі для такого ідейного хробака

Отож, почнемо з сюжету. Так, він не є якимось одкровенням чи ще чимось – зрештою це хоч і драматичний, але екшн, він дуже повільний (це якщо об’єктивно судити, бо для мене особисто все пролетіло миттю), також мені дещо не сподобалась риторика в кінці між головною героінею та головним злодієм (так, тут є просто самий-злий-дядько), бо хоч я в певному сенсі і підтримував позицію Маргарет, але я страшенно не люблю використання слова “гріх” Десь першу третину серіалу нас поступово знайомлять з головними персонажами та готують зав’язку сюжету: Газ-Соніка (Gazth-Sonika) країна, в якій вже 12 років з невідомих причин триває кровопролитна громадянська війна. Точніше там є одне місто – демілітаризована зона, але все інше охоплено війною. Туди прибуває найманий агент, якому доручають різноманітні, здебільшого направлені проти уряду завдання. Це 17-річна дівчинка, яка граючись перестрілює навали солдатів і лишається неушкодженою (ті, хто бачили Noir побачать багато чого схожого з Кірікою), але ця дівчинка втратила пам’ять 12 років тому. Тим часом в далекій і дуже мирній країні Нафрес (Nafrece) живе інша дівчинка, яка теж втратила пам’ять ті ж 12 років тому Вона постійно витає десь у хмарах, інколи бачить те, чого не бачать інші, а ще в неї є книжка, написана на якоюсь невідомою мовою. В книжці є плями крові, а одна сторінка була вирвана. Ця страшенно дорога дівчинці, бо вона відчуває, що вона якось пов’язана з батьком, який загинув був у Газ-Соніці, коли там почалась війна. Крім них є ще вже дорослий керівник однієї великої компанії, який теж… так! втратив пам’ять 12 років тому Отака “мексиканська” зав’язка Відчуваю, що багато вже скривилось. Ну і дарма Бо я, наприклад, люблю містику і не страждаю упередженим ставленням до деяких кліше, а тому отримав масу задоволення при перегляді. Не скажу, що там все так вже заплутано, бо мну вгадав як пов’язані дві дівчинки вже після кількох перших серій. Точніше навіть не так: я не стільки вгадував, скільки думав як би мені хотілося б щоб було. І дуже радів, коли автори сценарію одну за одною реалізовували мої думки, бо якби я писав сценарій, то багато чого там так і було б. Хоч, звісно і не все: були багато речей, які мене страшенно дратували типу постійного двобою Мадлакс з Лімельдою. А особливо порадувала розв’язка: закінчується все своєрідним хепі-ендом, але все ж досить сумненьким.

Персонажі теж дуже навіть нічого. Не ідеал, але і відверто злитих немає. Ну, хіба що окрім головного злодюжки Багато з них якби і позитивні, але в перерахунку на суспільну мораль досить суперечливі. Найкращий з них – Каросса До, людина яка є правою рукою головного злодія. Ну і сама Мадлакс (хоча кажучи відверто по стилю мальовки та її напівфансервісній поведінці видно, що на це дуже розраховували; але нічого не можу вдіяти: приціл дизайнерів був вірним), Ванесса Рене та Нал (знову ж таки, пам’ятаєте Клое з Нуару – ну от маєте її аналог, але в якості цілком позитивного персонажа) – теж цілком пристойні. Зірок з неба не хапають, але і посередністю їх не назвеш.

По малюнку нічого особливого не скажу. Думаю десь середній рівень, який був в 2004-му році. Але бої за участю Мадлакс хоч і абсолютно нереальні, зате страшенно красиві. Її постійна опонентка, Лімельда, в одній з серій назвала їх двобій танцем. От так його і треба сприймати – як танець. Не більше і не менше

Музика та звук… Ну, тут все висловити можна всього двома словами: Юкі Каджіура. Для прикладу раджу послухати один з найкращих, як на мене, треків ОСТу:
До речі, так вже вийшло, що я скачав цей серіал з torrents.net.ua з російським дубляжем від NAG. І маю сказати, що це вже третій дубляж, який мені сподобався (мені також подобається російський дубляж “Gunslinger Girl” та “Last Exile”). Жіночий голос, такий повільний, тихий та сумний, страшенно пасував самому твору.

Після перших 5 серій я поставив цій анімесі на MyAnimeList об’єктивні на то час 7 балів. Після закінчення перегляду я виправав оцінку на 10, хоча об’єктивно вона набрала б десь 8. Найвищої оцінки у мене заслуговють зазвичай не об’єктивно гарні речі, а ті, що зачепили особисто мене і я під час перегляду жив життям персонажів. Тобто ті речі, які певним чином входять в резонанс чи то з моїм світосприйняттям, чи то просто з моїм ставном під час перегляду.

Тепер аж до початку виходу другого сезону Code Geass (а це буде вже в цьому місяці ) присягаюсь не дивтись драматичних аніме, бо мізки не витримають. Оно в мене якраз є недопереглянуті “Excel Saga” та “Azumanga Daioh” Якраз те, що треб аби розвантажити мізки та підготувати їх до наступного удару (сподіваюсь другий сезон Код Гісу мене не розчарує)…

P.S. А Мадлакс все-таки кращий витвір за Нуар. Більш глибокий, цілісний та завершений.

P.P.S. Ввечері з дому нароблю ще класних скріншотів та додам до статті