В “Аватарі” все просто: є абсолютно “хороші” сині здоровані і майже поголовно абсолютно “погані” людці, традиційна лав сторі №123456 і т.д., і т.п. Характери персонажів занадто шаблонні і ніякі – як на мене, то непоганий персонаж лише у “Ріплі” та вельми колоритний, хоч і знову ж багато в чому шаблонний, у полковника. Головний герой і всі “сині” ж дуже прісні. Як я вже писав у своїх враженнях щодо “Аватару”, що мені сподобалось, так це операторська робота і як результат – таке собі занурення в оцю атмосферу дикого життя на’ві (я би мабуть з не меншим задоволенням подивився просто якби кілька годин просто показували як вони там полюючи бігають по своїх лісах та літають на дракончиках).

“Танці з вовками” геть інші. Тут все з точністю до навпаки. Ніякого занурення не було – більшу частину фільму я все-таки відчував себе спостерігачем, а не учасником. Операторська робота мені принамні нічим особливим не запам’яталась. Навіть навпаки – місцями як на мене ракурси були дуже невдалі. Але…

Але самі елементи сюжету при загальній схожій канві значно відрізняються. Індіанці не змальовуються ідеальними. Так, там стверджується, що вони живуть в гармонії з природою, вбивають тварин лише при потребі, але в той же час для них нормальним є напад на “блідолицих”. В якості ілюстрації дозволю собі процитувати фрагмент з фільму, де ГГ занотовує один з днів собі у записничок:

“І тут я повністю зрозумів, що відбулося. Серце моє стиснуло, я намагався переконати себе, що білі мисливці, яких вбили індіанці, були поганими людьми та заслуговували на смерть. Та це було марно. Я намагався переконати себе, що мої друзі Вітер у волоссі та Тріпочучий птах, які приймали участь у вбивстві, не раді тому, що скоїли. Але вони були раді. Я дивився на їх обличчя і розумів, що провалля між нами куди ширше та глибше, аніж мені здавалося раніше.”

І от цій різниці у світоглядах і живе фільм. За цим цікаво спостерігати. Там є шикарний момент де Вітер у волоссі пропонує Танцюючому з вовками з’їсти сире серце вбитого останнім кілька хвилин тому бізона і те як важко переступити білій людині, вихованій в іншій системі цінностей, цей невидимий поріг. Взагалі сам розвиток головного персонажа гарно продуманий – йому постійно доводиться балансувати на межі двох світів. Персонажі теж гарно пророблені – є адекватні білі, але вони військові і підкоряються наказам, а є покидьки. Двоє основних персонажів серед індіанців теж цікаві: один – кмітливий та допитливий, другий – сильний та прямолінійний. Перший одразу зацікавився “дивним білим”, другий спочатку хотів вбити його, а потім став найкращим другом. Не скажу, що історія затягує, бо за чотири години, що йде фільм я пару разів ставив на паузу і вільно йшов зробити собі чаю чи пообідати, але в той же час йде легко – бажання припинити перегляд не виникало. А ще там був прикольний вовк Франт, але на жаль мало. Та завдяки одному епізоду з його участю головний герой фільму і отримав своє “індіанське” ім’я.

Отак можуть два фільми з діаметрально протилежні за своїми сильними і слабкими сторонами однаково подобатись

Але все ж про сам фільм… Багато хто казав, що сюжет нічим не виразний і взагалі повна фігня. В певному сенсі це і дійсно так, оскільки щось аналогічне часто можна побачити в інших творах, але зазвичай у подіях, які відбуваються на Землі, тобто у протистоянні люди-люди. На моїй пам’яті це чи не перша екранізована річ, коли люди виступають в ролі раси засранців з крутими техногенними досягненнями, а не навпаки (”День незалежності”, “Війна світів”, тощо). Але на тому вся “нестандартність”, звісно, закінчується (от було б круто аби ніхто із Землян на сторону На’Ві не ставав ). Далі пройдемся про графіці. Скажу чесно: після стількох росказней про нове слово у кінематографі я все-таки чекав більшого. Як сказав один мій друг: “Я думав, що дракони будуть навколо мене літати, а там…” Так, багато 3D, воно виглядає прикольно, але не так уже і революційно. У мене на початку перегляду було дежавю: в середні 90-х років вийшла одна з перших на той час 3D-іграшок для компів, Cyberia (94-й рік), а потім її продовження Cyberia 2: Resurrection (95-й рік). В останню мені тоді довелося трохи пограти. Так от там теж, по-перше, був перший вау-ефект від графіки (нічого з баченого мною тоді навіть близько не стояло), а по-друге, інтро-ролик починався з показу космічного корабля, а потім головний герой вивалювався з кріокамери, яка відкривалася аналогічним чином А за пару хвилин мну вже дививувся, що літальні апарати землян на Пандорі були майже точними копіями Кіберійських (я не брешу: спеціально пруфпік знайшов) Та повертаючись до “Аватара”… Можливо виною тому було розташування – 10-й ряд і збоку, тому враження скоріше нагадували розглядання акваріуму, а не занурення (це якщо брати суто технічний аспект). Не сподобались помітні пласкі “задинки” в ландшафтних 3D-сценах. Хоча я розумію, що це скоріше навіть обмеження поточної технології, а не халтура. Загравання з глибиною різкості у 3D-фільмі теж виглядає досить дивно. Хоча тут фіг його знає – чи це був художній засіб, чи обмеження технології, але якщо перше, то з ним переборщили – в деяких сценах могли залишити “природне” сприйняття оком. Кажуть, що в тому ж Аймаксі якщо сидіти до 6-го ряду і по центру, то все відбувається прямо перед тобою. Думаю коли трохи спаде ажіотаж сходити вдруге, щоб подивитись з гарніших місць. Ще одна з дрібних неприємностей – це окуляри. Перші півгодини в них здавались не те щоб каторгою, але було досить неприємно. Потім очі, схоже, адаптувались. Для інших людей ефект навпаки був зворотінм: спочатку все гаразд, а потім очі ставали швидко втомлюватись.

З написаного вище може здатись, що фільм мені не сподобався. Але це не так Більшість оглядачів мислять так вузько, що мені інколи стає їх шкода. Їх послухати, так фільм взагалі складається з двох частин: сюжету та графіки. Це така само маячня, як оцінювати пісні виключно за технічність музики та філософську цінінсть текстів. Щоб дати зрозуміти, що це неправильно мну і вирішив поділити огляд на дві частини: на те, на що традиційно звертають увагу, і те, що я ціную у музиці, книжках та кінематографі окрім їх змістової та технічної складової: атмосфері та цілісності картини. І в цьому аспекті Камерон взуває багато чого. Як на мене найкраще, що може дати вам фільм – це мисленне занурення у події що там відбуваються, адже у максимальні 3 години які длиться повнометражка дуже складно затиснути якісь філософські вчення, нє? Для нестандартних сюжетів є купа артхаусного кіно, але ж “критики” його зазвичай не дивляться. Так от, 3D у “Аватарі” – це не самоціль, а засіб самих глядачів відчути себе так би мовити “операторами аватарів” (тут я маю на увазі всих персонажів, а не лише псевдоНа’Ві), що ходять на екрані, прожити з ними три години життя. Нехай пасивними, але дивитись на світ навіть чиїмись очима набагато краще ніж просто спостерігати зі сторони. Навіть з описаними вище недоліками технології цього вистачило, щоб просочитись до світу Пандори. Для мну часто достатньо сюжету, що вписуєтсья в мій світогляд, щоб відчути щось подібне в звичайнісінькі мальованій анімації (аніме, ага), а художню літературу взагалі фізично неможлио читати без цього. Що вже казати про такі каталізатори як реалістична об’ємна картинка, деталізований світ та… напівдикі істоти ? Останнє, до речі, справжній ключ до мого (теріантропного?) серця – тим, хто мене знає відомо, що мені і самому своє відношення до чогось набагато легше висловити мімікою, проричавши чи прошипівши, аніж обернувши це все у слова. Так що я був дуже розчарований, коли три години швидко промайнули і фільм закінчився. Хотілось побути там трохи ще, і тому обов’язково піду туди вдруге, бо мну ще не наситився біганиною по красивенному лісу та поїздками на драконах

Отакі вовчі враження від останнього хіту 2009-го року. Якщо чесно, мою нон-конформістську частину душі завжди дратує маса позитивних відгуків громадськості і тому в популярних речах мну завжди підсвідомо намагається знайти недоліки. Та за тиждень до перегляду я вичитав/почув купу відгуків які можна назвати вцілому негативними, тож на момент перегляду я ще не визначився вишукувати мені негативні чи позитивні риси. Довелось перші хвилини сприймати нейтрально як є, а ричання Нейтірі згодом різко перехилили чашу ваги на “світлу сторону” Так що з наступившим вас 2010-м, а тим хто ще збирається дивитись цей фільм бажаю подумки під час перегляду побігати чарівною Пандорою

Сам гурт, якщо хто не знає складається з двох музикантів: Кайл Гесс (Kyle Gass) and Джек Блек (Jack Black). Останнього до того ж ви мабуть бачили як мінімум у фільмі “Школа року” (”School of Rock”), хоча насправді він знімався досить в багатьох картинах. Як виявилося принаймні одну їх пісню я почув ще десь на перших курсах університету, бо точно пам’ятаю як у нас по мережі гуртожитку гуляв оцей відик на пісню “Fuck Her Gently” На минулих же вихідних пісня, яку я вперше почув була Kickapoo, що в свою чергу не що інше, як інтро до фільму “The Pick of Destiny” де музиканти самі ж зіграли головні ролі. Фільм, до речі, теж досить непоганий. З одного боку багато дикого тупняку і “туалетного гумору”, але з іншого мені чомусь дуже подобаються такі малобюджетні речі, та ще й з гарною музикою і веселими текстами (там, правда, помітно кидається в очі просто захмарна кількість слів “fuck”, “cock” та інших ). Під час перегляду мені ще постійно “Шестиструнний самурай” згадувався, у них навіть кінець схожий в тому, що в обох фільмах в кінці відбувається дуель між рок-н-ролом та мяталом Нижче для затравки причеплені пара Youtube-роликів з фрагментами фільму.

Самий початок фільму, пісня Kickapoo (з англ. сабами, бо без розуміння про що співається в піснях половина кайфу пропадає), вона сама по собі як окреме творіння навіть дуже прикольна:

А ось для прикладу рок-дуель із фіналу (тут музика поважча аніж в усіх інших піснях з фільму), все-таки основна партія тут у Вельзевула

P.S. А ще останні три дні досить швидко і на диво без ступорів іде по вечорах робота над сайтиком (якась дивина: вдень не можу заставити себе щось робити, а от десь так після восьмої вечора – аж гай шумить). Так що якщо все продовжиться в тому ж темпі, то наближений до фінального вигляд проекту з точки зору користувача мої радники по його розробці (Мінус-один, Фінве та Савеленко) при бажанні зможуть помацати в кінці цього-на початку наступного тижня. Хоч і цей варіант буде все одно ще далеким від остаточного…

Все ж таки добре, що ТБ в поточному вигляді відмирає і заміщюється інетом, бо ексклюзивне право на істину поступово, крок за кроком, відбирають у телемереж. Хоча і з інетом не все так просто, адже медіа в будь-якому випадку будь-то телешоу чи блоггерський запис (а чим це не медіа?) все одно є тим чи іншим засобом маніпулювання свідомістю, а колективний розум, до чого, власне, веде web 2.0 зі всякими ком’юніті та рейтингами, – це не далеко не істина в останній істанції (згадується відома фраза про мільйони мух та лайно). Але тут хоч іде двосторонній зв’язок і можна почтути та висловити альтернативні думки і лише той, хто не робить висновки однобоко має шанс осягнути істину. Тримайте свої очі та вуха відкритими.

Скачати його можна або з torrents.net.ua: http://torrents.net.ua/forum/viewtopic.php?p=649272#649272 (тут версія з російським дубляжом; непоганим, але в голосі перекладача пафосу забагато – значно більше ніж в оригіналі, який чутно в фоні), або оригінал з офіційного сайту: http://zeitgeistmovie.com/dloads.htm. Можна також подивитись її прямо на сайті на головній сторінці (клік на картинці вище веде якраз туди). Фільма абсолютно безкоштовна. Також на 15 березня цього року запланований масовий його показ в неприбуткових кінотеатрах та кіноклубах. Назвали цей івент Z-Day

Отож… Сюжет – сопливий бойовик. Кароч, після об’єднання Японії під проводом Іеясу Токуґави час постійних воєн завершується. Відповідно необхідність в послугах кланів найманих вбивць поступово відпадає, але щоб винищити два самих майстерних з них Іеясу стравлює їх один з одним (а їм тільки того і треба – у них там типу ворожнеча вже 400 років, але їм хтось там заборонив воювати напряму). Тож він пропонує їм виставити по п’ять (в аніме – по 20, там серій багато ) воїнів з кожної сторони. Той клан, який переможе вирішить хто буде спадкоємцем Іеясу: старший чи молодший син. Ну і тут, звісно, любофф-маркофф між вихідцями з двох ворогуючих кланів шінобі. Звісно, вони попадають в ці п’ятірки, але з різних сторін… Отакеось.

З реальністю нічого спільного не має, хіба що окрім імені Іеясу та бажання останнього знищити подібні поселення, що виховували найманих вбивць Точніше знищити, але по можливості переманити на свою сторону і трохи з іншою специфікою діяльності. Навіть якщо закрити очі на всю ту фантастику з якої складаються бої (анімешники, Наруто бачили? Ну, вважайте, шо ви приблизно здогадуєтесь про арсенал прийомів цих “шінобі”). Історичний факт, що в чистому полі шінобі програвали самураям на раз. Вбити десь там в спину тишком-нишком (сюрикеном, отруєним дротиком, тощо) – так, але обличчя в обличчя проти катани – без шансів. Ну і про якість там секретні техніки, звісно, теж маячня.

Графіка викликає суперечливі враження. З одного боку маса гарнющих краєвидів (лише зарадни них вже варто було б подивитись його), з іншого хоч і вельми гарні бої, але з нереалістичністю в рухах (компова графа занадто кидається в очі). На музику уваги не звернув…

До речі, рекомендую оце відео: http://torrents.net.ua/forum/viewtopic.php?t=56018
Якість – супер та ще й є японська та російська доріжки і англійські субтитри ^_^

А ще мене щось потягнуло на старі добрі квести. На минулому тижні скачав “The Longest Journey“, на цьому тижні за три дні пройшов. Сподобалось неймовірно – я давно сумував за такими атмосферними речами. І сюжет цікавий, хоч і кінцівка передбачувана. Жаль, правда, що графіка не дуже – все таки гра 2000-го року. Ну і ще я чітерив трохи – одразу скачав проходження і якщо довго над чимось маявся, то піддивлявся. Все-таки мені найцікавішим був сюжет, а не геймплей. Квести – взагалі суперська річ, але їм не вистачає нелінійності От би зробити якийсь конгломерат японських нелінійних за сюжетом візуальних новел (як-от Tsukihime) та звичайних квестів, то вийшла була б просто бомбова суміш.