Бажаю бути завжди гарними, щоб навіть накрасивіші квіти не йшли ні в яке порівняння з вашою красою, щоб життя було сповнене радості та тепла і ніякі негаразди та сніг навколо не могли їх згасити. Зі святом! І, до речі, все ще діє старий лінк на цю невеличку флікрову привітальну листівку.

А щодо фото… Це я майже випадково потрапив до оранжереї ботанічного у суботу, а там зараз якраз цвітуть азалії, камелії та орхідеї, і трохи відвів свою фотодушу. До речі, відкрита вона буде до 24-го квітня, вхід всього 10 грн., так що небайдужим до квітів або принаймні їх фотографій раджу відвідати Ось ще трохи цієї квітучої краси:

P.S. І так, я теж приймаю вітання (звісно, геть не з 8-м березня ) і будь-ласка, ну будь-ласочка щиро побажайте мені, щоб він мені і лише мені прослугував принаймні стільки ж років, скільки колишній тижнів

оригінал

P.S. Хоч комікс трохи не про це, але написане в третій частині коміксу – дуже влучне насправді. Мну в певному сенсі відчув це коли відпочивав у Лисячій бухті, коли за три дні проникся духом свободи настільки, що якби захотів міг вільно стягнути плавки на “цивільному” пляжі біля найближчого до бухти санаторію, який ми проходили по дорозі з ринку. Це відчуття: “от захочу – і зроблю, і пофіг на них всих” насправді одне з найприємніших станів душі, які я колись відчував.

оригінал

Цей американський гурт складається з двох осіб: вельми ексцентричної клавішниці та вокалістки Аманди Палмер та барабанщика/перкусіоніста Брайана Вігліона. Сценічний образ у них відповідний назві – косять під ляльок. Багато віршів – “parental advisory”. Хтось називає їх альтернативною попсою, хтось – альтернативним роком, а самі вони себе вважають панк-кабаре (назву видумала Аманда, бо за її словами боялася, що критики в назву їх музики вплетуть слово “готика” ). Ну ось нижче відики з їх найбільш відомих пісень для того, аби оцінити музичку До речі, мені подобаються їх відики по-перше багатою мімікою персонажів (це вовча примха ), а по-друге дибровістю – у кліпі показується те, про що співається (і чхати вони хотіли на традиційні правила створення кліпів де котлети окремо, а мухи окремо).

The Dresden Dolls “Coin-Operated Boy”

The Dresden Dolls “Girl Anachronism”

оригінал

оригінал

Деякі найбільш цікаві речі, якщо буде не геть вже ліньки, і надалі перекладатиму…

Чим крутий Флікр? По-перше, тим, що це зараз мабуть найбільший і найкращий сайт де можна знайти справді гарні фотки практично всього що завгодно. Плюс саме завдяки ньому я частково відучився від поганої практики завантаження фоток на локальну машину. Навіщо? Щоб вона потім згубилась в нетрях диску? Краще вподобану вами на Флікрі фотографію додати собі у “favorites” – вона буде там присутня поки власнк не надумає її видалити (що буває вкрай рідко), плюс автор фото дізнається, що вона вам сподобалась і йому буде приємно. По-друге, цей сайт багато в чому передовий і там підтримується згадана вище RSS з фото-додатками майже для всього що тільки можна! Хочете отримати фотки, у яких в тегах прописано “кіт” – будь-ласка, з певної групи – ніяких проблем, власні вподобання – та залюбки…

Єдиний мінус Флікра – це жлобство деяких професійних (і не дуже) фотографів В тому сенсі, що вони викладають лише зменшені копії своїх фотографій і тому при показі скрінсейвера воно виглядє убого. Я довго мучився з цим, поки одного осіннього ранку, чи то вечора на мене не зійшло осяяння під назвою Yahoo Pipes. Це така кльова штука, яка дозволяє збирати та модифікувати дані з різних джерел та видавати у потрібному вигляді, але при цьому не вимагає від вас ніяких навичок програмування В нашому випадку задача проста як двері: взяти RSS-потік з додатками-картинками та відфільтрувати його по розмірам зображень, але про це я напишу вже іншим разом, ок?

Horo the Wise cosplay, originally uploaded by Wolfhowl.

Ще на початку жовтня занесло мене якось на “Другий Всеукраїнський фестиваль японської анімації”, я там нафоткав всякого і навіть збирався викласти якусь подобу фотозвіту, але більшість фоток були не дуже вдалими та плюс лінощі і мну забив на кілька місяців. А це хотів в Лайтрумі спробувати одну фішку, то треба були фотки для експериментів. От під руку і попались ці фото з фесту.

Так що вашій увазі шикарний косплей Богині Хоро Мудрої і просто дуже красива дівчина. На жаль, повноростові фотки, що фоткались у залі, не піддаються обробці. Ну, в сенсі, що спробувати витягти з них хоч якусь естетичну цінність як фотографії важкувато із-за високого ISO на якому воно знімалося. Але повірте на слово костюмчик дуже гарний. Ну а те, що дівчинка гарненька – то і так очевидно по фото вище

Ще пара фоток оброблених нашвидкоруч (суто щоб оцінити костюмчик ):

В “Аватарі” все просто: є абсолютно “хороші” сині здоровані і майже поголовно абсолютно “погані” людці, традиційна лав сторі №123456 і т.д., і т.п. Характери персонажів занадто шаблонні і ніякі – як на мене, то непоганий персонаж лише у “Ріплі” та вельми колоритний, хоч і знову ж багато в чому шаблонний, у полковника. Головний герой і всі “сині” ж дуже прісні. Як я вже писав у своїх враженнях щодо “Аватару”, що мені сподобалось, так це операторська робота і як результат – таке собі занурення в оцю атмосферу дикого життя на’ві (я би мабуть з не меншим задоволенням подивився просто якби кілька годин просто показували як вони там полюючи бігають по своїх лісах та літають на дракончиках).

“Танці з вовками” геть інші. Тут все з точністю до навпаки. Ніякого занурення не було – більшу частину фільму я все-таки відчував себе спостерігачем, а не учасником. Операторська робота мені принамні нічим особливим не запам’яталась. Навіть навпаки – місцями як на мене ракурси були дуже невдалі. Але…

Але самі елементи сюжету при загальній схожій канві значно відрізняються. Індіанці не змальовуються ідеальними. Так, там стверджується, що вони живуть в гармонії з природою, вбивають тварин лише при потребі, але в той же час для них нормальним є напад на “блідолицих”. В якості ілюстрації дозволю собі процитувати фрагмент з фільму, де ГГ занотовує один з днів собі у записничок:

“І тут я повністю зрозумів, що відбулося. Серце моє стиснуло, я намагався переконати себе, що білі мисливці, яких вбили індіанці, були поганими людьми та заслуговували на смерть. Та це було марно. Я намагався переконати себе, що мої друзі Вітер у волоссі та Тріпочучий птах, які приймали участь у вбивстві, не раді тому, що скоїли. Але вони були раді. Я дивився на їх обличчя і розумів, що провалля між нами куди ширше та глибше, аніж мені здавалося раніше.”

І от цій різниці у світоглядах і живе фільм. За цим цікаво спостерігати. Там є шикарний момент де Вітер у волоссі пропонує Танцюючому з вовками з’їсти сире серце вбитого останнім кілька хвилин тому бізона і те як важко переступити білій людині, вихованій в іншій системі цінностей, цей невидимий поріг. Взагалі сам розвиток головного персонажа гарно продуманий – йому постійно доводиться балансувати на межі двох світів. Персонажі теж гарно пророблені – є адекватні білі, але вони військові і підкоряються наказам, а є покидьки. Двоє основних персонажів серед індіанців теж цікаві: один – кмітливий та допитливий, другий – сильний та прямолінійний. Перший одразу зацікавився “дивним білим”, другий спочатку хотів вбити його, а потім став найкращим другом. Не скажу, що історія затягує, бо за чотири години, що йде фільм я пару разів ставив на паузу і вільно йшов зробити собі чаю чи пообідати, але в той же час йде легко – бажання припинити перегляд не виникало. А ще там був прикольний вовк Франт, але на жаль мало. Та завдяки одному епізоду з його участю головний герой фільму і отримав своє “індіанське” ім’я.

Отак можуть два фільми з діаметрально протилежні за своїми сильними і слабкими сторонами однаково подобатись

Але все ж про сам фільм… Багато хто казав, що сюжет нічим не виразний і взагалі повна фігня. В певному сенсі це і дійсно так, оскільки щось аналогічне часто можна побачити в інших творах, але зазвичай у подіях, які відбуваються на Землі, тобто у протистоянні люди-люди. На моїй пам’яті це чи не перша екранізована річ, коли люди виступають в ролі раси засранців з крутими техногенними досягненнями, а не навпаки (”День незалежності”, “Війна світів”, тощо). Але на тому вся “нестандартність”, звісно, закінчується (от було б круто аби ніхто із Землян на сторону На’Ві не ставав ). Далі пройдемся про графіці. Скажу чесно: після стількох росказней про нове слово у кінематографі я все-таки чекав більшого. Як сказав один мій друг: “Я думав, що дракони будуть навколо мене літати, а там…” Так, багато 3D, воно виглядає прикольно, але не так уже і революційно. У мене на початку перегляду було дежавю: в середні 90-х років вийшла одна з перших на той час 3D-іграшок для компів, Cyberia (94-й рік), а потім її продовження Cyberia 2: Resurrection (95-й рік). В останню мені тоді довелося трохи пограти. Так от там теж, по-перше, був перший вау-ефект від графіки (нічого з баченого мною тоді навіть близько не стояло), а по-друге, інтро-ролик починався з показу космічного корабля, а потім головний герой вивалювався з кріокамери, яка відкривалася аналогічним чином А за пару хвилин мну вже дививувся, що літальні апарати землян на Пандорі були майже точними копіями Кіберійських (я не брешу: спеціально пруфпік знайшов) Та повертаючись до “Аватара”… Можливо виною тому було розташування – 10-й ряд і збоку, тому враження скоріше нагадували розглядання акваріуму, а не занурення (це якщо брати суто технічний аспект). Не сподобались помітні пласкі “задинки” в ландшафтних 3D-сценах. Хоча я розумію, що це скоріше навіть обмеження поточної технології, а не халтура. Загравання з глибиною різкості у 3D-фільмі теж виглядає досить дивно. Хоча тут фіг його знає – чи це був художній засіб, чи обмеження технології, але якщо перше, то з ним переборщили – в деяких сценах могли залишити “природне” сприйняття оком. Кажуть, що в тому ж Аймаксі якщо сидіти до 6-го ряду і по центру, то все відбувається прямо перед тобою. Думаю коли трохи спаде ажіотаж сходити вдруге, щоб подивитись з гарніших місць. Ще одна з дрібних неприємностей – це окуляри. Перші півгодини в них здавались не те щоб каторгою, але було досить неприємно. Потім очі, схоже, адаптувались. Для інших людей ефект навпаки був зворотінм: спочатку все гаразд, а потім очі ставали швидко втомлюватись.

З написаного вище може здатись, що фільм мені не сподобався. Але це не так Більшість оглядачів мислять так вузько, що мені інколи стає їх шкода. Їх послухати, так фільм взагалі складається з двох частин: сюжету та графіки. Це така само маячня, як оцінювати пісні виключно за технічність музики та філософську цінінсть текстів. Щоб дати зрозуміти, що це неправильно мну і вирішив поділити огляд на дві частини: на те, на що традиційно звертають увагу, і те, що я ціную у музиці, книжках та кінематографі окрім їх змістової та технічної складової: атмосфері та цілісності картини. І в цьому аспекті Камерон взуває багато чого. Як на мене найкраще, що може дати вам фільм – це мисленне занурення у події що там відбуваються, адже у максимальні 3 години які длиться повнометражка дуже складно затиснути якісь філософські вчення, нє? Для нестандартних сюжетів є купа артхаусного кіно, але ж “критики” його зазвичай не дивляться. Так от, 3D у “Аватарі” – це не самоціль, а засіб самих глядачів відчути себе так би мовити “операторами аватарів” (тут я маю на увазі всих персонажів, а не лише псевдоНа’Ві), що ходять на екрані, прожити з ними три години життя. Нехай пасивними, але дивитись на світ навіть чиїмись очима набагато краще ніж просто спостерігати зі сторони. Навіть з описаними вище недоліками технології цього вистачило, щоб просочитись до світу Пандори. Для мну часто достатньо сюжету, що вписуєтсья в мій світогляд, щоб відчути щось подібне в звичайнісінькі мальованій анімації (аніме, ага), а художню літературу взагалі фізично неможлио читати без цього. Що вже казати про такі каталізатори як реалістична об’ємна картинка, деталізований світ та… напівдикі істоти ? Останнє, до речі, справжній ключ до мого (теріантропного?) серця – тим, хто мене знає відомо, що мені і самому своє відношення до чогось набагато легше висловити мімікою, проричавши чи прошипівши, аніж обернувши це все у слова. Так що я був дуже розчарований, коли три години швидко промайнули і фільм закінчився. Хотілось побути там трохи ще, і тому обов’язково піду туди вдруге, бо мну ще не наситився біганиною по красивенному лісу та поїздками на драконах

Отакі вовчі враження від останнього хіту 2009-го року. Якщо чесно, мою нон-конформістську частину душі завжди дратує маса позитивних відгуків громадськості і тому в популярних речах мну завжди підсвідомо намагається знайти недоліки. Та за тиждень до перегляду я вичитав/почув купу відгуків які можна назвати вцілому негативними, тож на момент перегляду я ще не визначився вишукувати мені негативні чи позитивні риси. Довелось перші хвилини сприймати нейтрально як є, а ричання Нейтірі згодом різко перехилили чашу ваги на “світлу сторону” Так що з наступившим вас 2010-м, а тим хто ще збирається дивитись цей фільм бажаю подумки під час перегляду побігати чарівною Пандорою

Spice and Wolf II (інфо)

Як це не прикро визнавати, але другий сезон “вовчиці з перчинкою” виявився дещо слабшим за попередній. Не знаю навіть в чім справа: ніби і оповідь не стала значно повільнішою (хоч перша арка була і справді затягнута), і Хоро практично не змінилася (хоч за той момент, коли вона закатала коротку істерику мені авторів сценарію хотілося покусати), але все ж враження були вже менші. Мабуть тому, що перший сезон своїм антуражем був дійсно унікальним, а тут уже не було тієї новизни і весь серіал на своїх вухах та хвості тягнула саме Хоро. Оупенінг/ендінг теж нічим не вирізнялись. Якщо до першого сезону я OP завжди дивився, бо він був справді кльовим: як пісня, так і відеоряд, він налаштовував на відповідний лад, то тут я з чистою совістю його проклацував. Але все ж незважаючи на всі недоліки вцілому сезон вельми непоганий.

Eve no Jikan (інфо)

А от цей твір не багато не мало – мій №1 в цьому році. Невеликий, всього шість 15-хвилинок, але дуже цікавий. Майбутнє стає все ближчим і ближчим, тож питання взаємодії роботів та людей не дають спокою японцям, які знаходяться фактично на передньому краї розвитку робототехніки. Eve no Jikan здається вийшовшим з-під пера Азімова, там навіть є речі відверто стирені з “Я, Робот”, але в той же час сама манера повіствування більш жива. А от вам зав’язочка сюжету для затравки: проглядаючи логи Саммі, свого андроіда, головний герой Рікуо помічає, що частина відсутня і замість них фігурує дивний запис: “Are you enjoying the time of EVE?”. Вони з другом вирішують простежити за андроідом і знаходять в підвалі кафе “Time of EVE”, головне правило якого звучить як: “Ніякої дискримінації між людьми та роботами”. Справа в тому, що у зовнішньому світі над кожним з дроідів горить німбоподібне кільце, а тих, хто ставиться до них по-людськи вважають збоченцями, але всередині приміщення кільце зникає. Чи зможе відвідувач відрізнити людну від штучної істоти? Надалі кожна із серій присвячена одному з відвідувачів кафе “Time of Eve” з яким стикаєтсья головний герой твору. До певного моменту невідомо хто там робот, а хто людина… А ще як на мене він дуже кльово намальований.

До речі, його можна абсолютно легально продивитись на Кранчіролі з англійськими сабами. Ось лінк для першої серії: http://www.crunchyroll.com/media-452708/time-of-eve-1/. Ну або дочекатись українських сабів, якими я планую зайнятися на зимніх канікулах

CANAAN (інфо)

Дякувати, що на момент початку перегляду я забув, що це творіння до якого доклала руку контора Type-Moon, а я дуже нерівно дихаю до їх світу Tsukihime, і не мав прикроого розчарування. Канаан намагався балансувати на межі екшену, комедії і драми, але пропорції невдалі і вийшло не дуже. Хоча якщо розглядати як екшен, то досить непогана анімація, але не більше. Дуже цікава початкова задумка: люди, які сприймаються світ всіма органами чуттів на геть іншому рівні, бачать не кольори, а такий собі духовний світ, який, щоправда, в самому аніме фактично спростили до емоцій, а застосування – до погляду крізь стіни. Благо, хоч не зробили 100% хепі-енд, але все одно по собі особливих вражень він не залишив.

Tears to Tiara (інфо)

Видно це вже традиція така, що я щороку дивлюся якесь дитяче фентезі Але на противагу минулорічним Tales of Abyss та Alisson to Lillia, чи цьогорічному Valkyria Chronicles, яке я вчасно закинув одразу після першої ж серії, Tears to Tiara заслуговує принаймні на абзац. Сльози Тіари врятувало те, що начальником головних героїв став чувак, якого всі називали Демонічним Лордом Але на тому на перших порах всі позитивні сторони завершились аж допоки наприкінці серіалу (вже не згадаю на якій конкретно серії, але вже в 20-х) не почалася розповідь про історію Арона (того-таки Демона). І от саме цим двом нещасним серіям я поставив би тверду 10-ку: такого красивого копняка під сраку християнству я ще не бачив. Не буду всього переповідати, але в історії Арона можна провести стільки цікавих паралелей, які можливл мій дещо збочений розум сприймає виключно як погдяд на догми християнства з точки зору ЛаВеївського сатанізму. І ці дві серії були варті того, аби трохи помучитись при перегляді сералу і повеселитись від мавпування “короля Артура”.

Shangri-La (інфо)

Ще одне розчарування року, яке сприймається вже не інакше, як погребальна пісня анімаційної студії GONZO. Здавалося б значні економічні негаразди мали б дати студії зрозуміти, що графіка – це ще не ключ до комерційного успіху, але ні… Чергове прохідне аніме та ще й з трансвеститом в головних ролях. Сюжет – нудне переливання з пустого в порожнє. Розв’язка ніяка. Благо, я його навіть не качав – дивився з Кранчіролу. А задумка знову ж таки була вельми цікава: великі податки на викиди CO₂ в атмосферу, Токіо, що потонуло в джунглях (екологи від тих краєвидів просто мали б танцювати джигу з радості), дощі з величезних шматків лоьду, що роблять виживання на поверхні малореальним, елітне місто Атлас, куди не так просто потрапити. Єдиний шикарний епізод на весь серіал – про побіг Куніко (головної героїні) з в’язниці і розправа над іншими в’язнями. Цікава, і трагічна.

K-ON! (інфо)

Кейон, або “Легка музика”. Неочікувано одне з найбільш цікавих для мене творів цього року. Якщо ви любитель Azumanga та/або Lucky Star – перегляд в обов’язковому порядку. Тут вас знову чекають веселі будні японських школярок з масою приколів, але в музичному антуражі. Головна героіня Юі – ледащо, забудько і нездара (на перший погляд), яка не відвідувала ніяких шкільких клубів-гуртків з початкових класів, майже випадково (тобто завдяки шантажу чаєм та смачними тістечками) потрапляє до клубу “легкої музики”, який ось-ось мали розпустити за браком учасників. Згодом виявляєтсья, що у дівчинки абсолютний слух, а тотальний брак техніки компенсує натхнення з яким вона згодом опановує і грає на гітарі. А ще там є басистка Міо, справжнє мое… ^_^ І вчителька їхня по музиці грала дез-метал (до речі, теж в рамках клубу “легкої музики” ).

Higashi no Eden (інфо)

Eden of the East мабуть одне з найбільш неоднозначних аніме в цьому році. Оригінальне за задумкою, але як на мене дуже неоднорідне по якості і тому місцями цікаве, а місцями відверто нуднувате. Феєрична поява головного героя з амнезією в костюмі Адама навпроти Білого дому у Вашінгтоні, пошук втрачених спогадів, швидкі і невірні висновки, самозвинувачення і втеча в кінці. Але фінал відкритий, так як скоро має вийти повнометражка – продовження і закінчення серіалу – от тоді і можна буде виставити остаточну оцінку.

Але найбільше в цьому серіалі мені сподобалась система Eden. Націкавіше те, що аніме вийшло буквально за місяць до виходу маси прес-релізів софту для мобілок з підтримкою технології Augumented Reality (вдосконаленої реальності) типу сервісу Layar (що воно таке можна подивитись на Трубі). Так-так, система Eden з аніме – це вже не фантастика, а реальність Принаймні технологічна база для цього вже є.

Kara no Kyoukai (інфо)

По великому рахунку “Сад грішників” варто оцінювати по конкретним серіям, адже кожна з них – це окремий повнометражний фільм. Але то буде дуже довго, тому я висловлю підсумок всього твору по заключній частині. Якщо не брати останніх хвилин так 10, то непогано, цікаво, і в дусі попередніх серій, хоч і дещо змінює акценти “відбілюючи” Шікі, що мені не дуже сподобалося. Та останні хвилини остаточно добили репутацію, що вже захиталася: соплі і хепі-енд (травму Кокто не рахуємо), ну що може бути гірше? Щось Type-Moon уже не торт. Аж не віриться, що ця контора ж робила все Tsukihime і по-справжньому цікаву і башнезносну 5-ту частину “Саду грішників”.

Paprika (інфо)

Повнометражне аніме 2006-го року від автору психологічного триллеру “Ідеальна блакить” (”Perfect Blue”). Знову світ в якому реальність і вигадка (цього разу у вигляді снів) переплітаються, але у Паприці цілком зрозумілий кінець, який не залишає по собі ніяких харчів для роздумів на противагу “Блакиті”, тому цінність цієї картини менша, але дивитись все одно приємно. Дія відбувається у фантастичному світі, де людство винаходить новий засіб психотерапії: девайс DC Mini, що дозволяє терапевтам занурюватись у сни пацієнтів, шукати там відповіді на потрібні питання, а також впливати на свідомість сплячої людини. Та один з дослідних зразків зникає з лабораторії… І останнє виявляється може бути використане не лише з добрими намірами. Під час перегляду доведеться побувати у снах кількох людей, а ви самі знаєте які вони бувають крейзі

Марно витрачений час

Ну і традиційна рубрика з повним відстоєм на який я не хочу витрачати багато часу.

07-Ghost. Убогий фуфел з якимись яойними нахилами, дитячим неадекватним сюжетом і незрозумілим кінцем (тупо обривається ніби посередині). Дуже шкодую, що не кинув після першої ж серії.

Ну і усе на сьогодні, бо вже втомився друкувати. Орфографічні, пунктуаційні, граматичні та інші види помилок повиправляю при на годі