Навіщо воно треба?

Для людей які хоч трохи займались програмуванням відповідь має бути очевидною, але на всяк випадок нагадаю: під час роботи над чимось ви сто відсотків будете проходити якісь віхи розробки і контроль версій дозволить отримувати стан проекту на певний момент. Плюс можна створювати гілки розробки. Уявіть, що при побудові будинку ви вирішите добудувати якийсь незапланований поверх, але не впевнені чи все триматиметься як слід. Ви віртуально дублюєте поточний будинок, будуєте свій поверх, поки інші будівельники тим часом працюють по запланованому графіку. Потім ви вирішуєте, що результат вашої роботи вас влаштовує ви плеском в долоні вставляєте його у існуючий будинок. А може будівельники десь помилились при розрахунках і набудували якусь фігню, то вони можуть так само швидко відкотитись до місця коли щось пішло не так.
До речі, місце де зберігаютсья всі стани проекту в термінах VCS називаєтсья репозитарій, а місце в якому ви вносите правки – відповідно робоча копія. Процес відправки набору змін з робочої копії до репозиторію – це операція commit. Репозитарії часто зберігають десь подалі, не на робочих машинах, щоб у випаку коли у вас, наприклад, здохне комп, весь код можна буде повіністю відновити. У мене був гіркий досвід збереження єдиного екземпляру коду одного сайту на ноуті, який згодом сперли… З тих пір я не розлучний -з VCS та бекап-системами типу Dropbox і зберігаю всі важливі дані в інтернеті. Плюс зручно, що можна з легкістю отримувати точні копії на будь-яку машину.
І нарешті ще одна зручна штука в користуванні VCS, хоч і похідна від нього – це можливість робити code review – огляд змін які зробив розробник між версійми коду. Принципироботи code review-систем чудово накладаються на принципи роботи VCS і тому вони часто бувають нерозлучні, коли якість коду має велике значення.

Розподілені VCS

Як писалося вище, існують поняття репозитарію та робочої копії. У VCS, які були популярні донедавна було чітке розподілення обов’язків: репозитарій був один і центральний, часто на виділеному сервері. Кожний commit відправляв дані з робочої копії до репозиторію. В певному сенсі це було не завжди зручно у випадку, коли ви хочете закинути кілька змін різними commit’ами на сервер, що знаходиться в інтернеті. По перше, процес зазвичай досить повільний, по-друге, за відсутності зв’язку з інтернетом ви взагалі не зможете зробити commit.

Тому щоб побороти подібні недоліки прийшли розподілені системи контролю версій: Mercurial, Git, Bazaar, тощо… Суть їх проста: кожна копія проекту є одночасно і репозитарієм і робочою копією. Тобто вся робота по суті виконуєтсья локально, але існує механізм синхронізації між самотніми репозитаріями. За такої організації вищезгадані проблеми з відсутністю зв’язку з інтернетом нівелюються – ви можете робити весь спектр операцій з VCS локально. Але як я вже казав зберігати дані локально – небезпечно, тому зазвичай в інтернеті відкривають віддалені репозитарії, які слугують таким собі хабом між людьми які працюють з даними. Тобто синхроніхація репозитаріїв іде не кожен-з-кожним (хоча і такий принцип організації можливий), а всі синхронізуютсья лише з віддаленим (але навіть за його недоступності робота може продовжуватись).

Розподілених VCS є кілька. Найбільш популярні наразі Git та Mercurial. Вибір між ними справа релігійна, але якщо цікаво порівняти, то ось гарний аналіз від Google (англ).

Працюємо з Mercurial

Як я вже говорив, робоча копія Mercurial фактично є заодно і репозиторієм, але всі зрізи версій зберігаються в каталозі .hg з мета-інформацією репозиторія. Поза цією папкою власне робоча копія. Не видаляйте папку, бо втратите репозиторій!

Варіантів для отримання локального репозитарію проекту два:

• якщо він існує на іншому комп’ютері чи сервері і тоді вам треба виконати команду clone:

  $ hg clone http://path/to/your/repository

  вона створить копію репозитарію з вказоного URL в поточному каталозі

• якщо ви створюєте новий проект, то потрібно виконати команду init в папці з проектом:

  $ hg init

  потім додати всі потрібні файли командою add:

  $ hg add

  Увага! У вас в каталозі можуть бути файли, які не варто зберігати: наприклад, “.obj”-файли C++ чи Пітонівські “.pyc”.
  для цього в кореневій папці (на одному рівні з папкою “.hg”) треба створити файл .hgignore з вмістом типу:

  glob:*.bak
  glob:*.obj
  glob:Debug
  glob:Release

  і так далі… Можна також прописувати не лише файли, а і цілі каталоги (Debug та Release в прикладі вище).

Далі можна працювати з кодом. Якщо додавались нові файли – не забувати виконувати команду add. Коли потрібно залити зміни в репозитарій виконуємо команду commit:

$ hg commit

Тепер варто трохи поговорити про синхронізацію репозитаріїв, але для цього треба зробити невеликий ліричний відступ. Із-за розподіленої архітектури дерево ревізій в Mercurial утворює досить цікаві завитки. В же централізованих системах дерево ревізій представляє собою ланцюжок. Тобто робота виглядає наступним чином:

1. була деяка початкова ревізія №1, яку для подальшої роботи стягнули два розробники
2. обидва щось поправили і один був першим, хто закомітив зміни на сервер, і з’явилась ревізія №2
3. другий спробував закомітитись, але сервер відмовив, вказавши що не може залити зміни поверх версії №1. Тому другий розробник має забрати собі версію №2 з репозиторія та об’єднати (або як часто кажуть “змерджити” від англомовного терміну merge) докупи зміни з ревізії №2 та свої власні правки. Часто це проходить автоматично, але буває, що треба ручна правка, коли зміни торкаються однакових фрагментів коду. Потім об’єднаний код можна комітити в репозиторій і так з’явиться ревізія №3

Таким чином у централізованих системах є лише одна “головна” ревізія, а самі ревізії йдуть одна за одною. Ось так це виглядає схематично:

У розподілених систем нема центрального сервера, а всі коміти йдуть локально, тому типовий приклад роботи з ними наступний:

1. є центральний хаб з якого два розробники забирають єдину ревізію №1
2. обидва роблять правки та локальні коміти, таким чином і у першого, і у другого на комп’ютері з’являється по дві ревізії: загальна №1 і у кожного власна №2
3. вони обидва синхронізують свої копії зі спільним репозитарієм і в результаті на спільному репозиторії з’являється три ревізії: №1, №2 та №3. Таким чином утворилося дві “головні” ревізії №2 та №3.
4. один з розробників знову синхронізує репозиторій і у нього з’являєтясь копія спільного. Він може оновити локальну копію до однієї з головних ревізій і продовжити роботу в цій “підгілці”, а може об’єднати (змержити) зміни з №2 та №3 і закомітити їх як ревізію №4: таким чином граф ревізій утворить ромб.

Синхронізація в Mercurial однонаправлена: тобто за одну операцію можна або залити свої ревізії у віддалений репозиторій (операція push), або отримати звідти ревізії у свій локальний (операція pull).

$ hg pull http://path/to/your/repository
$ hg push http://path/to/your/repository

Поки що це вся теоретична частина. Якщо ви працюєте під ОС Windows, то життя собі можна значно полегшити, якщо поставити собі TortoiseHg – графічний фронт-енд для роботи з Меркуріал. Плюс роботу можна зробити зручнішою та розширити потужність системи поправивши конфігураційний файл Mercurial. Але це я залишу на наступний раз.

Оригінал тут.

Наш похід тривав шість днів. В перший день ми з села Чорна Тиса пробрались до озера Ворожеска. По дорозі проходили через полонину, де затарились смачнющим свіжим молоком, а також прйшли через чарівний, ну майже таки ельфійський, ліс із найгарнішою ковдрою з моху яку я колись бачив. Стежку по якій ми йшли кожні 10-20 метрів перетинали маленькі струмочки. Також на привалах ми постійно ганяли у ліс частувати чорницею. На озері Ворожеска нас взагалі чекав гарний сюрприз: там паслося стадо коней (поки вони влітку не потрібні на хазяйстві – їх виганяють в гори на пасовище і вони там самі собі живуть). Саме озеро – крижане, хоч, ІМХО, і не настільки як Несамовите. На другий день ми побували також на озерах Апшинець (здається, але в назві не впевнений) та Догяска (прямо під однойменною горою). Третій день ми майже весь пройшли в тумані. Гору Стіг обійшли по траверсу (аби не погода – можливо варто було б залізти, бо я з неї взимку на лижах катався – цікаво було б на неї взітку подивитись ^_^), видерлись на Близницю (на Великій Близниці заодно пообідали) та спустились зі Свидовецького хребта. Під кінець спуску нас накрила злива і на наше щастя ми якраз підійшлми до колибки лісників. Вона була зачинена, але якісь не свідомі туристи до нас вибили там вікно Та ми вирішили все-таки цим скористатись і залізли туди сховатись від дощу. Там також була маленька грубка на якій можна було зготувати вечерю та сніданок, а повітря в колибці настільки прогрівалось, що речі сохли дуже швидко. На наступний день ми остаточно спустились із хребта, пройшли мальовниче село Кваси, де набрали смачної мінеральної води (на жаль, вона швидко видихалась – і вже під кінець дня не так смакувала як із самого початку), та дуже близько підійшли до Чорногірського хребта і заночували в кемпінгу (там нас під кінець дня знову застав дощ і із-за специфічної поверхні довелося рити навколо палатки дренажну систему ). Передостанній день був самий пригодницький і цікавий. Ми без проблем піднялися на Петрос (там був дуже пологий схил), спустилися з нього, на перемичці між ним і Говерлою пообідали і вирушили в сторону останньої, як нас накрила злива з градом. Це було щось. Обувка змокла хвилини за дві, мої бєрци стали важчими десь так рази в три і по дорозі не було нічого, що могло б послугувати укриттям. Тільки ми дійшли до кордону лісників – град вщух і виглянуло привітне сонце. Біля каплички неподалік ми зупинилися позливати воду із взуття та викрутити шкарпетки, і тільки ми вирушили в дорогу – злива розпочалася знову. На підході до Говерли думали пересидіти у придорожній колибці, але там уже було стільки народу, що ми вирішили не спинятись і просто йти до кінця. На Говерлі виявилося дуже людно і галасливо Виповзши наверх ми чхали й плювались, бо це було схоже на АйПетрі тільки без кафешок Зате краєвиди були дуже гарні: внизу по долинках стелився туман, це було дуже гарно. Якби ще сонце, а не хмари зверху… Тут зі сторони Чорногори знову почала насуватись хмара і всіх туристів, в тому числі і нас, з вершини як вітром здуло – і ми перестрибуючи з каменя на камінь понеслись вниз в сторону Заросляка. Ми мали спинитись на по дорозі до нього на рівній галявині, щоб вранці піти на водоспади, але по дорозі хтось помітив стежку яка звертала до водоспадів і ми вирішили ризикнути пройти по ній. Це було весело, бо ця стежка дуже заросла і гілля постійно чіплялося за дощовик та дряпало ноги (ми всі йшли у шортах ). Перед долинкою, куди спускався водоспад – взагалі довелося продиратись майже навкарачки допомогаючи один одному проштовхувати рюкзаки що чіплялись за гілля Зате ми були винагороджені – стали прямо під водоспадами, в місці з чудовим краєвидом та… чорнично-малиновим раєм На ранок наступного дня ми зганяли на самі водоспади пофотографувати і спустилися до бази Заросляк, де нас мав забрати автобус до Івано-Франківська.

Ну і власне найкращі фото з того, що зараз оброблені:

Весь альбом “Карпати 2010. Свидовець” на Флікрі, або у вигляді слайдшоу.

Під катом ще кілька…

Young Timber Wolf, Trans-Labrador Highway (east of Churchill Falls), originally uploaded by Richard McGuire.

Каваїіі… Моя улюблена порода істот.

Блін, хочу в якийсь заповідник теж диких звірів пофоткати, правда перед цим треба буде взяти скло нормальне (на наступний рік пускаю слюні на Canon EF 70-200mm f/4.0 L USM, але не знаю чи вистачить грошей на VR-версію, чи доведеться брати простий). А ще дивився на ціни екскурсій по Асканії-Нові – по-моєму це шара, думаю можна буде навіть в цьому році вибратись. Щоправда вовчиків там нема… Вони “… повсемеместно истреблены … последний в 1954″ :’-( Тому за вовками я колись-таки поїду в Йєлоустоун.

На вході в парк бажаючих покататись чекає ось такий веселий тракторовоз

Алейками парку…

Комплекс “Руїни” та Дзеркальний ствок з лебедями та водоспадом

Китайський місток

Статуї

Зробив з них ч/б – так гарніше вийшло.

Сьогодні заради цікавості зайшов на сайт присвячений Брюсу МакЛарену (wiki). Справа в тому, що McLaren, команда яку він заснував, – це моя улюблена команда в Формулі 1 і сьогодні вони вшановували пам’ять свого засновника, який 2-го червня 1970-го року у 32 роки загинув під час тестування нової машини. Та написати цей допис мене змусив не цей факт, а те, що лазячи по сайту мну наштовхнувся на одну фразу Брюса, яку він свого часу присвятив своєму напарнику (що теж розбився) і яка однаково підходить йому також, але найголовніше, що вона насправді відображає словами мої власні думки, які я раніше просто не міг оформити в словесну форму, а тут це звучить гарно і ледь не поетично. Хоч цей переклад і не дослівний, але я намагався передати суть так, як я її розумію.

“Робити щось гарно – дуже важливо, настільки важливо, що намагання зробити щось якнайкраще, навіть якщо це веде до смерті, не є безумством. Не використовувати власні здібності – це марнотратство життя, бо я вірю, що воно вимірюється досягненнями а не самими лише роками.”

Всі фото з нашої Першотравневої веловилазки ось тут, або у вигляді слайдшоу.

Повертались додому через Троєщину – там заскочили в магазин купити морозива та води і поки жерли морозиво до нас підійшли два гопніки та запропонували купити “пижжений” (вони самі зізналися ) USB-модем від People.Net і ще якийсь дріб’язок. Отака комерція серед біла дня.

А додому я тоді приїхав по-перше напівмертвий, бо погано поснідав вранці, а по-друге, став палким прихильником Greenpeace та всякого роду гібридів та електродвигунів, бо їхати за цими тракторами по бульвару Перова – це був повний аут. Коли ходиш пішки і близько не відчуваєш наскільки стиснене повітря на дорозі, бо пішохід по-перше, іде трохи далі від дороги, а по-друге він практично не навантажує себе фізично, а той час як на велі, особливо коли ти вже і без того стомлений, на рахунку ледь не кожна молекула кисню, якого на дорозі практично нема. І якщо за легковушками ще нічого, можна їхати, то коли я двічі було стояв на світлофорі за Боданами – це капець, думав зараз з місця не зрушу. Потім вже виїхавши на Русанівську набережну та Наддніпрянське шосе стало набагато легше, бо машин там було 3-5 разів менше, а сама дорога ширша, плюс вода все-таки поруч.

Але на цьому мої фото вихідні не закінчились, бо я ще в неділю витягнув батьків до нашого білоцерківського парку “Олександрія”, так що буде ще один фотозвіт, але коли я пообробляю трохи фоток.

Тепер трохи про сам парк. Навідатись туди я збирався ще наприкінці літа минулого року, але тоді з фінансами не склалося… Так що надолужував в цьому році. Маю сказати, що сама його ідея шикарна. На мапі нижче ви можете побачити що зрештою має вияти з того парку, коли будівництво завершиться. Це, щоправда, довгобуд – воно розписане на 10 років і зараз фактично готове лише передмістя з ристалищем. Але задумка вельми грандіозна – сподіваюсь у них все вийде.

Ми приїхали туди дещо ранувато, тому до години дня, коли мала початись основна програма вдосталь навештались територією парку. Людей на мій подив було досить мало. Причому якщо вранці ще зрозуміло чому, то помірна кількість людей навіть на початку основної програми мене здивувала. І якщо основній дорозі було порівняно людно, то крок в сторону – за палатки ремісникиків – і вуаля, практично нікого. Знову ж здивування було двояким – коли менше людей лазити там приємніше, а з іншого, відвідуваність фестивалю є лакмусовим папірцем необхідності його розбудови, а скоріш за все ще й одним із джерел фінансування будівництва. Не хотілося б, щоб така ініціатива була загублена.

Атмосфера панувала дуже класна – принаймні п’яту, а то і четверту частину складали власне учасники фестивалю, тому відчуття, коли опиняєшся в оточенні князівської дружини та гарненьких русинок, були дуже і дуже приємними Знаю, це не єдиний і скоріш за все в поточному стані далеко не найкращий в Україні фестиваль пов’язаний з істроичною реконструкцією, але я був на подібному дійстві вперше (давно хотів попасти на щось подібне, але з різних причин пропускав), тому не судіть строго, що я тут дуже емоційно все описуватиму. От… І як завжди в подібних стиуаціях дуже хотілось і самому бути не лише пінгвіном-споглядачем, а повноцінним учасником – мене взагалі-то давно подібні думки тривожили, та вільного часу катастрофічно мало – я тут і так ніяк не можу на тренування по кендо повернутись вже три місяці, але це вже зовсім інша історія…

Прикольна штука була на вході – майданчик для дітей, де постійно проводились якісь естафети, відбувались бої на подушках, тощо. Причому цими забавами не гребували і дорослі Шкода, що не поїхали Фер та Джоллі – будь хоч один з них там впевнений ми б теж пострибали б у мішках із дітьми.

Як і завжди на подібних заходах були ряди з майстрами, де можна було придбати різноманітні рукотворні вироби. Біля однієї з палаток натхненною грою сереньовічних мелодій радували перехожих білоруські музики з гурту Cornucopia. Ми там постояли та прослухали кілька творів. Дуже сподобалось…

Відкриття фесту почалося з танців учасників на ристалищі. Потім було театралізоване дійство про заснування Києва. Дуже сподобалось, але тут я пошкодував, що у мене лише фотик (на якому ще й до всього того сіли аккумулятори), а не відеокамера. Постановка була гарна, ідейна, хоч і багато відвертих сюжетних дурниць було. Але якщо судити все окрім нього, то це було фантастично. Класно передавали образи та символізм.

Ще з виступів запам’ятались кінний театр “Анкор”. Хлопці та дівчата там часом виконували такі трюки, що у мене хололо всредині – коли один хлопець піднімав капелюха з підлоги на повному скаку кінь зайшов трохи невдало – можливо навіть наступив на капелюха замість того, щоб проїхати трохи поруч – і мені на мить здалось, що рука хлопця попала під копита. Але все було гаразд. Взагалі побачивши це наживо розумієш наскільки все-таки складні ці трюки, бо вправи у них не завжди у них виходили – коні все таки не механізми, які підкорюються лише законам фізики. У переві між виступами Анкорівці катали бажаючих на конях, чим скористався і я заодно поспілкувавшись із однією з чарівних вершниць та твердо вирішивши піти вчитись кататись на конях у травні.

Весь альбом “Парк Київська Русь” фоток можна знайти тут, або продивитись його у вигляді слайдшоу.