Коли довелося причіплювати мультиавторизацію останній раз, я вже поступово готувався засісти в ці окопи надовго. Хоча в цьому випадку було простіше – у Django принаймні добрі люди написали django-publicauth. Документація там бідненька, тому як правильно його заюзати довелося гуглити по коду інших open-source проектів, які його використовували. Facebook тим не менш завівся досить живенько, а от на ВКонтакті вже мило чекали перші граблі: модуль більше року не оновлювався і там API для авторизації встиг змінитися. Доктор сказав “Різати!” Як виявилося, російський недофейсбук встиг перейти на OAuth2 і (о, диво!) там все було просто як гранчастий стакан (щоб отримати токен для подальших запитів треба зробити лише один редірект та один фоновий запит з мінімумом параметрів). Причому там все було настільки просто і так чудово лягло на архітектуру бекендів django-publicauth, що все пофіксилось буквально за пару годин (включно з вдуплянням в те як все парцює, першим прототипом та подальшим рефакторингом). Мало того, при пошуку інформації про новий протокол виявилося, що Google та Facebook вже теж його підтримують. Коротше кажучи, наступного вечора я переписав і ці дві системи під OAuth2 і все працювало як швейцарський годинник. На все про все менше 8 годин часу і майже готовий патч. Кароче, вирішив я форкнути django-publicauth на bitbucket та влити туди свої правки Єдина поки що паршива вівця – це Twitter, який поки не підтримує другу версію, але благо перша там працює нормально.

OAuth2 flow for server-side applications

Ложка дьогтю: не дивлячись на простоту реалізації стандарт OAuth2 ще не затверджено остаточною. Існує кілька його драфтів і всі використовують свої власні інтерпретації. Але за рахунок його простоти складність правок під конкретну реалізацію зазвичай є справою перевизначення пари методів. Причому насправді відмінності дуже тупі. Вконтакт повертає JSON-відповідь із “зайвим” рівнем вкладеності, Гугл вимагає авторизувати токен через POST-запит, а Фейсбук повертає результат не в JSON, а в urlencoded query string

Стандартизація рулить

Отож, з того, що проводиться в Україні я знайшов три: Garage48, Startup Mixer, DOU Hackaton. У першого основний приціл на практику і навчання саме створення і просування стартапів (на заходах присутні “наставники”, які допомагають правильно обрати цільову аудиторію, скерувати розробку в умовах обмеженого часу та “продаж” ідеї). Другий – наш український клон першого. Хакатон судячи з того, що я читав у відгуках менш бізнес-орієнтований і більше схоже на змагання “just for fun”: зібрались, попили пива, склепали прожку (хоча, що цікаво, судячи з відгуків продуктивність на Хакатонах була вищою ніж на проведеному на минулому тижні Startup Mixer).

Кароче, хацууууу! Схоже, що наступний захід – це Garage48 в травні 2012 в Києві. Треба придумати цікаву але компактну ідею і не провтикати дату як завжди.

Нарешті в мене дійшли руки перекласти ще одну повчальну статтю Пола Грема про мови програмування, яку я вже згадував у минулому перекладі про “дух міста”. Зазвичай подібні “євангелістичні” речі я сприймаю вельми критично, оскільки я чудово знаю, що срібних куль не існує, але тим не менш думаю, що основна ідея вірна. Читаючи статтю зробіть поправку на те, що вона написана в 2003-му, тобто майже десятиріччя тому і з тих пір дещо змінилося, а Lisp вже не одна така мова-д’Артаньян

Велика подяка Тарасу за виправлення купи помилок

Автор оригіналу: Пол Грем (Paul Graham)
Оригінал: Beating the Averages

Photo by AlicePopkorn

Влітку 1995-го я та мій друг Роберт Морріс запустили стартап під назвою Viaweb. Нашою метою було написати програмне забезпечення, що дозволило б користувачам створювати власні онлайн-магазини. Інновацією на той час було те, що наш софт працював на нашому сервері, а інтерфейсом були звичайні веб-сторінки.

Я впевнений, що у багатьох людей виникла подібна ідея в той час, але наскільки я знаю, Viaweb був першим web-додатком. Це виглядало настільки ново для нас, що ми навіть компанію назвали аби підкреслити це: Viaweb, бо наше програмне забезпечення працювало “через Веб” (англ. “via Web”, – прим. пер.), а не на персональному комп’ютері.

Іншою назвичністю було те, що наш софт було написано здебільшого на мові програмування Lisp. Це був один із найперших великих додатків націлених на кінцевого користувача, написаних на Lisp, який до того часу був прерогативою університетів та дослідницьких лабораторій. [1]

Таємна зброя

Ерік Реймонд написав ессе під назвою “Як стати хакером” і в ньому, окрім усього іншого, він розповідає майбутнім хакерам про мови, які варто вивчати. Він пропонує розпочати з Python та Java, тому що їх просто вивчити. Серйозний хакер також захоче вивчити C, аби хакати Unix, та Perl для системного адміністрування й cgi-скриптів. І нарешті справжні хакери-аксакали мають подумати про Lisp:

Його варто вивчити хоча б заради просвітлення, яке ви отримаєте, коли нарешті осягнете його; цей досвід зробить вас кращим програмістом на решту вашого життя навіть якщо ви майже не будете його використовувати сам по собі.

Це той самий аргумент, який ви чуєте, коли говорять про вивчення латини. Вона не забезпечить вас роботою, якщо ви, звісно, не мітите у професори, але покращить ваш розумовий процес і допоможе краще опанувати інші потрібні вам мови, наприклад англійську.

Але хвилиночку. Ця метафора не поширюється так сильно. Причина того, що знання латини не забезпечить вас роботою тому що нею ніхто не розмовляє. Якщо ви писатимете латиною, ніхто вас не зрозуміє. Але Lisp – це мова програмування і комп’ютер розмовляє тією мовою, якою до нього спілкуєтсья програміст.

Тож якщо Lisp зробить з вас кращого розробника, як стверджує Ерік, то чому не використовувати його? Якщо художнику дати пензля, який дозволить йому стати кращим художником, то мені здається, що він почав би використовувати його у всіх своїх роботах, чи не так? Я не намагаюсь поглузувати з Еріка Реймонда. В цілому його порада – слушна. Те що він каже про Lisp – це загальноприйнятий міф. Але в цьому міфі є суперечність: Lisp зробить вас кращим розробником, але ви не будете його використовувати.

А чому ні? Зрештою, мови програмування – це всього на всього інструменти. І якщо Lisp справді вирощує кращих програмістів, використовуйте це. А якщо ні, то кому він здався?

І це не теоретичне запитання. Програмне забезпечення – дуже конкурентний бізнес, схильний до природних монополій. І компанія, яка писатиме софт краще і швидше при інших рівних умовах витіснить конкурентів з ринку. І коли ви запускаєте стартап – ви це відчуєте дуже швидко. Стартап – це пан або пропав. Ви або станете багатим, або не отримаєте нічого. Якщо в стартапі ви зробите ставку на не ту технологію, конкуренти розмажуть вас по стінці.

Роберт та я, обидва знали Lisp непогано і ми не бачили жодної причини не довіритись власним інстинктам і обрати його. Ми знали, що всі інші пишуть софт на C++ чи Perl. Але ми також знали, що це ще нічого не означає. Якби ви обирали технологію з цих міркувань, то писали б під Windows. Коли ви обираєте технологію краще ігноруйте те що роблять інші і думайте лише про те, що працюватиме найкраще.

Це особливо справедливо по відношенню до стартапів. У великих компаніях ви можете робити лише те, що роблять інші великі компанії. Але у стартапі ви не можете робити те, що роблять інші стартапи. І я не думаю, що багато людей це розуміють навіть у стартапах.

Середня велика компанія росте приблизно на 10% за рік. Тож якщо ви керуєте великою компанією і працюєте як середньостатистична велика компанія, то ви можете розраховувати, що ви і зростати будете як середньостатистична велика компанія: на 10% в рік.

Звісно ж, ситуація зі стартапами – аналогічна. Якщо ви робите все як середній стартап, ви очікуєте на середню продуктивність. Проблема в тому, що для стартапа середня продуктивність дорівнює провалу. Коефіцієнт виживання у стартапів набагато менший за 50%. Тож якщо ви започатковуєте стартап – краще робіть щось дуже дивне. Якщо ви цього не робите – чекайте проблем.

Тоді в 1995 ми знали те, чого не розуміли наші конкуренти, а деякі не розуміють і досі: коли ви пишете ПЗ, яке працює на ваших серверах, то ви можете самі обрати будь-яку мову, яку захочете. Коли ви пишете програми для ПК, то ваші вподобання будуть схилятися до того, що найближче до ОС під яку ви пишете. Десять років тому (відносно моменту написання статті, тобто 2003 р., – прим. пер.) під розробкою ПЗ малося на увазі написання програм на C. Але з web-додатками, особливо коли у вас є програмні коди як ОС, так і мови програмування, ви можете обрати будь-яку мову.

Ця нова свобода, щоправда, палка з двома кінцями. Коли ви можете обирати будь-яку мову, треба вже замислитись на вибором: яку? Компанії, які роблять вигляд, що нічого не змінилося ризикують одного разу помітити, що їх конкуренти так не думають.

Якщо обирати будь-яку мову, то яку? Ми обрали Lisp. З одного боку очевидним було, що швидка розробка дуже важлива на цьому ринку. Ми розпочинали з чистого листа, тож компанія, яка могла б запропонувати нові можливості раніше інших, отримувала перевагу. Ми знали, що Lisp – це гарний вибір для того, аби писати софт швидко, а серверні додатки збільшували цей ефект тим, що ви могли релізитись тої ж хвилини, коли код було написано.

Якщо інші компанії не хотіли його використовувати – нам же ліпше. Він зробив нас передовиками, але ми не відмовлялись від будь-яких поступок. Коли ми розпочинали Viaweb, ми нічого не тямили в бізнесі. Ми нічого не знали про маркетинг, чи найм працівників, чи залучення інвестицій, чи роботу з клієнтами. У жодного з нас навіть не було досвіду справжньої роботи. Єдина річ, яку ми робили добре – це написання софту. І ми сподівались, що це допоможе нам. Ми використовували будь-яку перевагу, яку могли собі забезпечити.

Можна сказати, що використання Lisp було експериментом. Нашим припущенням було те, що пишучи софт на Lisp ми могли б впроваджувати нові можливості швидше за наших конкурентів. А оскільки Lisp дуже високорівневий, нам не потрібна була б велика команда розробників, тому наші витрати мали бути значно меншими. Якщо це так, то ми могли б запропонувати кращий продукт за менші гроші і отримати прибуток. Ми б забрали всіх користувачів, а конкуренти не отримали б жодного і пішли б з ринку. Це те на що ми сподівались.

Які ж результати нашого експерименту? В певному сенсі дивовижно, але це спрацювало. Ми мали багато конкурентів, приблизно 20-30, але жоден з них не міг з нами тягатись. Ми мали WYSIWYG-майстерню створення онлайн магазинів, яка працювала через web, але виглядала як додаток для ПК.. У наших конкурентів були CGI скрипти. І могли завжди попереду них по функціональним можливостям. Інколи, у розпачі, конкуренти намагалися реалізувати щось, чого не було у нас. Але цикл розробки на Lisp був настільки швидким, що ми могли реалізувати їх аналог за день чи два після того, як конкуренти анонсували їх у прес-релізі. До того часу, коли журналісти що висвітлювали прес-реліз дзвонили нам, у нас вона вже теж була.

Для наших конкурентів це мабуть здавалося якоюсь таємною зброєю, що ми робили реверс-інжінірінг їх даних, або що. І ми справді мали таємну зброю, але вона була набагато простішою, аніж вони думали. Ніхто не здавав нам новини про їхні фічі. Просто ми могли розробляти софт швидше, аніж будь-хто міг собі уявити.

Коли мені було років дев’ять, я отримав книжку “День Шакала” Фредеріка Форсайта. Головним героєм був вбивця, якого найняли “прибрати” президента Франції. Він мав пройти повз поліцію, аби дістатися до номера з якого було видно маршрут президента. Він пройшов повз них перевдягнувшись стариганом у лахмітті, якого вони б ніколи не запідозрили.

Наша таємна зброя була чимось подібна. Ми писали наш софт на дивній мові пристосованій лише для створення штучного інтелекту з дивним синтаксисом повним дужок. Роками мене дратував подібний опис Lisp. Але зараз це працювало нам на благо. У бізнесі нема нічого більш цінного, аніж технічна перевага, яку ваші конкуренти навіть не розуміють. В бізнесі як і на війні елемент несподіванки там само важливий як і сила.

Отож, мені трохи ніяково казати, але я ніколи не говорив публічно про Lisp поки ми працювали у Viaweb. Ми ніколи не згадували про нього в ЗМІ, а якщо виконати пошук по сайту компанії, то знайшлася б лише згадка двох книжок у моїй біографії. І це не випадковість. Стартап має давати настільки мало інформації, наскільки можливо. Якщо вони не знали на чому ми писали чи їм було все одно, я намагався підтримувати цей статус-кво. [2]

Люди, які розуміли наші технології найкраще – це клієнти. Їм було все одно на якій мові було написано Viaweb, але вони помічали, що все працювало справді чудово. Вони могли створювати чудові онлайн магазини буквально за хвилини. І таким чином, в основному завдяки їх порадам, ми отримували все більше клієнтів. На початку 1996-го у нас було 70 магазинів. На кінець 1997 – вже 500, а шість місяців потому, коли нас купив Yahoo!, у нас уже було 1070 користувачів. Зараз під маркою Yahoo Store цей софт досі є лідером на ринку. Це одна з найбільш прибуткових частин Yahoo і магазини створені завдяки ньому стали основою Yahoo Shopping. Я покинув Yahoo в 1999, тож не знаю скільки зараз у них користувачів, але остання цифра, яку я чув – це 20000.

Blub-парадокс

Що ж такого чудового в Lisp? І якщо він такий чудовий, то чого він не використовується масово? Ці питання виглядають риторичними, але насправді на них є прямі відповіді. Lisp чудовий не тому, що там приховано якусь магію, котру видно лише утаємниченим, а просто тому, що це найпотужніша доступна мова. І причина чого вона не дуже поширена в тому, що мови програмування це не просто технології, а й певні розумові звички, які перебороти дуже і дуже складно. Звісно, обидві відповіді вимагають пояснення.

Я почну із шокуюче суперечливої заяви: мови програмування відрізняються за своєю потужністю.

Думаю навряд знайдеться багато людей, які заперечуватимуть, що вискорівневі мови програмування більш потужні за машинний код. Більшість програмістів погодяться, що зазвичай писати на машинній мові – це не дуже гарна ідея. Натомість краще використовувати високорівневі мови і дати можливість компілятору перевести її в машинний код за вас. Цю ідею зараз навіть використовують у апаратному забезпеченні: з 80-х років набори інструкцій розроблялися для компіляторів, а не для людей.

Кожен знає, що писати всю програму вручну в машинних кодах неправильно. Але мало хто розуміє, що цей принцип можна узагальнити: якщо у вас є вибір мов програмування, то при всіх інших рівних умовах правильно обрати найбільш потужну. [3]

Є багато виключень з цього правила. Якщо вам потрібно написати програму, яка має тісно співпрацювати з програмою написаною на певній мові, то краще використовувати саме ту мову. Якщо ви пишете програму, яка робить щось дуже просте, типу обробки чисел чи бітових маніпуляцій, можливо краще використовувати менш абстрактні мови, тим паче, що це може дати помітний приріст у швидкодії. Якщо ж ви пишете маленьку програмку “на викинути”, найкраще використати ту мову, у якої найбільш підходящий набір бібліотечних функцій. Але в цілому для розробки ПЗ вам варто використовувати найбільш потужну (і достатньо ефективну) мову програмування яку тільки зможете, а використання всього іншого – помилка того ж типу, хоч і в меншій мірі, як і програмування в машинних кодах.

Ви бачите, що машинні коди дуже низькорівневі. Але в певному загальноприйнятому сенсі всі високорівневі мови програмування вважаються еквівалентними. Але вони такими не є. Технічно термін “високорівнева мова” не має під собою чіткого визначення. Немає чіткої границі між машинними мовами з одного боку та всіма високорівневими мовами з іншого. Мови розподіляються по спектру [4] абстрактності від найбільш потужних і до машинних мов, які самі по собі різняться за потужністю.

Наприклад Cobol. Cobol – високорівнева мова в тому сенсі, що він компілюється в машинний код. Але ви що, правда сперечатиметесь, що Cobol не є еквівалентом, наприклад, Python? Та він мабуть ближчий до машинних мов, аніж до Python.

А як щодо Perl 4? Між Perl 4 та Perl 5 в мову були додані лексичні замикання. І більшість Perl-хакерів погодяться, що Perl 5 потужніший за Perl 4. Але визнаючи це, ви також визнаєте що одна високорівнева мова може бути потужніша за іншу високорівневу мову. І невмолимим є висновок, що окрім певних винятків, ви повинні використовувати найпотужнішу доступну мову.

Щоправда цю ідею рідко доводять до кінця. Після певного віку програмісти рідко добровільно змінюють мовні вподобання. Яку б мову вони не використовували, вони вважають її “достатньо хорошою”.

Програмісти дуже прив’язуються до улюблених мов і я не хочу образити нічиїх почуттів, тому я поясню все на прикладі гіпотетичної мови Blub. Blub знаходиться рівно посередині спектру абстрактності. Він не є найбільш потужним, але значно потужніший за Cobol чи машинний код.

І насправді наш гіпотетичний Blub-розробник не буде використовувати жоден з них. Звісно, він не писатиме в машинних кодах. Для цього є компілятори. А щодо Cobol, то він не знає як на ньому написати все, що йому треба. У нього ж просто немає X (бідь-яка фіча Blub на ваш вибір).

До тих пір поки гіпотетичний Blub-розробник дивиться на спектр вниз він знає, що він дивиться вниз. Мови менш потужні за Blub очевидно менш потужні, бо в них нема тих можливостей до яких він звик. Але коли цей розробник подивиться в іншу сторону, вверх по спектру потужності, він не розумітиме, що дивиться вверх. Все, що він бачить – це лише дивні мови. Він мабуть навіть вважає їх еквівалентними Blub по потужності, але з усіма цими незрозумілими заморочками. Blub для нього “достатньо гарний”, бо він думає на ньому.

Коли ми поглянемо на те саме з точки зору програміста, який використовує мову, що знаходиться вище по спектру потужності, ми побачимо, що він дивиться на Blub згори. Як на ньому взагалі можна писати? У нього ж нема Y!

По індукції лише програмісти, що дивляться з висоти достатньої аби оцінити всю різницю в потужності різних мов можуть сказати які з них насправді найбільш потужні (і мабуть це саме те, що мав на увазі Ерік Ремонд, коли казав, що Lisp зробить з вас кращого розробника). Ви не можете довіритись думці інших через Blub-парадокс:: всі задоволені тією мовою, якою їм доводиться користуватись, тому що вона диктує їм те як писати.

Я знаю це із власного досвіду як старшокласник, що писав програми на Basic. Ця мова навіть рекурсію не підтримує. Важко уявити написання програми без використання рекурсії, але тоді мені її геть не бракувало. Я думав на Basic. І я був його гуру. Знав всі його трюки.

П’ять мов, що рекомендує Ерік Реймонд, розташовані в різних точках спектру потужності. Питання відносних відстаней між ними дуже чутлива тема. Я б помістив Lisp на його вершину. І аби підкріпити це твердження я скажу про одну з речей, якої мені бракує в чотирьох інших. Я думаю: “як на них взагалі можна щось написати без макросів?” [5]

Багато мов мають особливість, яка називається називається макросами. Але макроси Lisp унікальні. І хочете – вірте, хочете – ні, але це пов’язано з дужками. Дизайнери Lisp засунули туди ці дужки не просто аби відрізнятись від інших. Для Bulb-програміста код на Lisp виглядає дивно. Але дужки там не просто так. Вони очевидний доказ фундаментальної різниці між Lisp там всіма іншими мовами.

Код на Lisp конструюється з об’єктів Lisp. І не в тому тривіальному сенсі, що програмний код складається з символів, а рядки – це один з типів даних що підтримується мовою. Код на Lisp після його прочитання парсером представляє собою структуру даних, яку можна обійти.

Якщо ви розумієте як працюють компілятори, то зрозумієте, що справа не в тому, що у нього дивний синтаксис, а в тому, що у нього його немає. Ви пишете програми у вигляді дерева, які насправді генеруються в нетрях компіляторів, що парсять інші мови. Але ці дерева повністю доступні з вашої програми. Ви можете писати програми, які ними маніпулюватимуть. В Lisp ці програми називаються макросами. Це програми, що пишуть програми.

Програми, що пишуть програми? Вам це взагалі потрібно? Не дуже, якщо ви думаєте на рівні Cobol. Ввесь час, якщо ви думаєте на рівні Lisp. Зручно було б якби я міг навести тут приклад потужного макросу і сказати: “Ось! Як вам таке?” Але якби я це зробив, це виглядало б повною тарабарщиною для людини, яка не знає Lisp; і тут не вистачить місця, аби описати все, що вам потрібно знати, аби зрозуміти його значення. В Ansi Common Lisp я намагався проходити всі теми якомога швидше і все одно дістався до макросів лише на 160-й сторінці.

Але я думаю, що зможу навести приклад, який може бути переконливим. Програмний код Viaweb редактора складався з макросів на 20-25%. Макроси важче писати, аніж звичайні функції Lisp і використовувати їх там де це не обов’язково – ознака поганого тону. Тому кожен макрос в тому коді був там, тому що він мав там бути. Це означає, що як мінімум 20-25% коду програми роблять речі, які не так-то легко зробити засобами інших мов. Яким би скептиком не був Blub-програміст відносно моїх заяв про потужність Lisp, цього має бути достатньо аби розпалити його зацікавленість. Ми не писали код заради власного задоволення. Ми були крихітним стартапом і програмували щосили аби звести технічні мури між нами та нашими конкурентами.

Підозріла людина може почати цікавитись а чи не було тут якоїсь відповідності? Великий шматок нашого коду робив речі майже неможливі в інших мовах. Наш софт робив речі, які були неможливі для софту наших конкурентів. Можливо це речі пов’язані. Я заохочую вас розплутати цей клубок самостійно. Можливо у того старигана в лахмітті приховано щось, що так одразу і не побачиш.

Айкідо для стартапів

Я не розраховую переконати всіх вчити Lisp. Мета цієї статті була не змінити чийсь світогляд, а підштовхнути людей, яких цікавить Lisp – людей, які знають що він потужний, але побоюються, що його дуже рідко використовують. У конкурентному середовищі це перевага. Потужність Lisp примножується тим фактом, що ваші конкуренти цього не розуміють.

Якщо ви думаєте використовувати Lisp у стартапі, не переживайте, що не всі вас зрозуміють. Вам навпаки краще сподіватись на цей статус-кво. І скоріш за все так і буде. Така природа мов програмування: програмісти задовольняються тим, що в них є. Апаратне забезпечення змінюється набагато швидше ніж звички, тому практики програмування вже відстають від потужності процесорів на 10-20 років. У закладах типу Массачусетського технологічного університету пишуть програми на високорівневих мовах з середини 60-х, але багато компаній продовжували писати програми в машинних кодах аж до 80-х. Я впевнений, що багато хто продовжував писати на машинних мовах поки процесор, як бармен, що взяв, закрив заклад і просто пішов додому, нарешті залишив їх не при справах переходом на RISC інструкції.

Звичайні технології змінюються швидко. Але мови програмування інші: вони представляють собою не просто технологію, а те як програмісти мислять. Вони наполовину – технології, а наполовину – релігія. [6] І середньостатистична мова (тобто будь-яка мова, якою користується середньостатистичний програміст) розвивається зі швидкістю айсберга. Garbage collection, що з’явився в Lisp ще у 60-х зараз вважається гарною річчю. Runtime-типізація теж набирає популярність. Лексичні замикання, що з’явились в Lisp ще на початку 70-х зараз лише з’явились на “радарах”. Макроси, запропоновані в Lisp в середині – 80-х і досі “terra incognita”

Очевидно, що середньостатистична мова має неймовірну інерцію. Я не пропоную протистояти цій потужній силі. Я пропоную цілком протилежне: як і людина, що займається айкідо – використовуйте це проти своїх суперників.

Якщо ви працюєте у великій компанії – це буде нелегко. Вам складно буде переконати тупуватого начальника дозволити написати щось на Lisp, коли він лише щойно прочитав, що якась інша мова програмування приречена на успіх, як пророкували мові Ada 20 років тому. Але якщо ви працюєте у стартапі, у якого ще немає тупуватого начальства, ви можете використати Blub-парадокс на власну користь: використати технологію, яку ваші конкуренти, скуті середньостатистичними мовами, ніколи не зможуть перевершити.

Якщо ви хоч колись зустрінетесь зі стартапами, ось підказка як можна легко їх оцінити. Подивіться кого вони наймають на роботу. Все, що написано у них на сайті – це стокові фото та всяка лірика, але опис вакансій розповість про те, що ж саме вони хочуть зробити, або вони набирають не тих людей.

За роки роботи у Viaweb я прочитав багато описів вакансій. Нові конкуренти, здається, з’являлись нізвідки майже кожен місяць. Перша річ, яку я перевіряв після їх online-демо, це відкриті вакансії. Після кількох років я вже розумів, які компанії могли представляти потенційну загрозу, а які – ні. Чим більше звичних речей було в описів вакансій, тим меншу небезпеку вона представляла. Найбільш безпечними були ті, що вимагали досвід роботи з Oracle. Про них можна було одразу забути. Вам також не треба було особливо переживати відносно компаній, що шукали C++ та Java розробників. Якщо компанія шукала розробників на Perl чи Python – її вже треба було остерігатися, адже це компанії, де принаймні за технічну сторону відповідали справжні хакери. Якби я зустрів опис вакансії на місце Lisp-розробника, то це мене б дуже сильно занепокоїло.

Примітки

[1] Viaweb складався з двох частин: редактор, насписаний на Lisp за допомогою якого люди будували сайти та система замовлень написана на C. Перша реалізація була написана на Lisp майже повністю, бо система замовлень була дуже простою. Пізніше ми додали ще два модулі: генератор картинок написаний на C та back-office менеджер написаний здебільшого на Perl.

У січні 2003 Яху випустила нову версію редактора написану на C++ та Perl. Але важко було сказати, що це вже не був Lisp, бо для того, аби переписати код на C++ їм фактично довелось написати власний інтерпретатор: програмні коди генератора сторінок, наскільки мені відомо, досі написані на Lisp.

[2] Роберт Морріс каже, що мені не треба було цього приховувати, бо навіть якби наші конкуренти знали, що ми використовуємо Lisp, вони не зрозуміли б чому: “Якби вони були достатньо розумними для цього, то самі використовували б Lisp.”

[3] Всі мови рівнопотужні в сенсі еквівалаентності машині Тюрінга, але програмісти ніколи не мають на увазі саме цю еквівалентність (ніхто ж не пише для машини Тюрінга). Потужність про яку говорять програмісти складно визначити формально, але одним із способів описати її буде: можливість мови більш потужної може бути реалізована на мові менш потужній лише шляхом написання інтерпретатора більш потужної мови. Якщо у мові А є оператор для видалення пробілів з рядка, а у мові Б – ні, то це не робить мову А більш потужною, бо ви можете написати функцію, яка робитиме те саме в Б. Але якщо А підтримує, скажімо, рекурсію, а Б – ні, то це вже не реалізуєш простим написанням бібліотечної функції.

[4] Примітка для нердів: можливо це решітка, що звужується догори; форма не має значення, але ідея в тому, що там є принаймні частковий порядок.

[5] Це трохи невірно трактувати макроси як окрему фічу. На практиці їх користь значно збільшується завдяки іншим можливостям Lisp типу лексичних замикань та залишкових параметрів.

[6] В результаті порівняння мов програмування або приймає вид релігійних воєн, або книжок для школярів показово нейтральних, як взірець гуманізму. Люди, що знаю ціну своєму часу та душевний спокій оминають цю тему. Але це питання релігійне лише наполовину; його варто вивчати, особливо якщо ви хочете винайти нову мову.

Ось, мабуть, самий нормальний і більш-менш повний епізод з усього – не дивно що вони для затравки виклали його в інет. А тепер уявіть якого рівня тоді все інше. Інколи інді-фільми це такий відстій…

Сюжет

Епічна фігня. Навіть якщо закрити очі на те, що це геть не те на що я очікував від назви серіалу та після трейлеру (це саме по собі не є мінусом), він прямий як стріла Робін Гуда і простий як гранчастий стакан, але найгірше – він ні про що. Тобто у нього був якийсь задум, але якби не вікіпедія з цитатою самого режисера, я б ні за що в світі не здогадався про що ж воно.

Озвучка (російський дубляж)

Тут можна складати поеми, але найбільш влучною є фраза “бессмыслен и беспощаден” По-перше, переклад абсолютно бездарний в тому сенсі, що там є фрази, які просто не зрозуміти. По-друге, адаптація де не треба: якщо чуючи купу інших ляпів ми лише здивовано та з іронічними посмішками переглядалися між собою, то почувши “Асуночка” замість більш звичного “Асуна-чян”, вже не втримались і пирснули зі сміху. Та її [адаптації] відсутність де варто було б: деякі фрази були прямим перекладом з японської, але одна проблема: в деяких випадках у нас так не говорять (наприклад, не констатують в голос якісь очевидні речі). Але мало того! Ці ляпи стали ще більш тупими із-за того, що актори намагались копіювати інтонацію японців. І це був повний ппц. Складалося враження, що діалоги писала шестирічна дитина. Щоправда мну інколи подумки уявляв деякі простенькі фрази (чи скоріше окремі слова) як би вони були звучали в оригіналі і розумів, що там би це не звучало так тупо, бо вони саме так говорять – традиція така. Взагалі у мене склалося враження, що в студії, яка займалась дубляжем чи то не дивились, що відбувається на екрані, коли озвучували, чи то потім самі не перевіряли, що у них вийшло в остаточному варіанті.

Хоча можливо це все із-за того, що я не люблю дубляж в принципі. Особливо коли це стосується інших культур. Дублювати такі речі – це майже те саме, що дублювати бушмена з “Напевно боги з’їхали з глузду”. Хоча якщо казати конкретно про аніме, то є все-таки і два гарних (ІМХО) приклади (і обидва дублювала одна й та ж студія): “Gunslinger Girl” (меланхолійна озвучка дуже пасувала загальному настрою) та “Last Exile” (голос Діо пасував його персонажу можливо навіть більше, аніж оригінал).

Картинка

Мабуть єдиний плюс всього твору, якби не деякі “але”. Якщо говорити про задники, то вони просто… просто фантастичні: хоч бери друкуй і вішай на стіну (кілька прикладів нижче), але персонажі… Перший же кадр з головним героєм викликав лише одну думку: “Якого дідька тут робить Хаул?” Духом Ghibli від персонажів несло за версту, але в контексті цього твору вони були м’яко кажучи недоречними. Ну навіщо? Навіщо? Навіщо? Більш традиційна по “Voices of Distant Star” та “Beyond the Clouds” злегка кирпатоноса промальовка персонажів пасувала б куди більше і не було б того когнітивного дисонансу між персонажами та подіями на екрані. Та що персонажі? Навіть літаючий корабель богів (або щось типу цього) – і той якийсь вже дуже Міядзаківський.

І трохи відео:

P.S. А взагалі метри останнім часом щось не радують. Навіть Ghibli. Бездарна “Поньо на кручі”, красива і все ще казкова, але якась порожня “Позичальниця Аріетті”. А я ще трохи бідкався на “Мандрівний замок”, що Міядзакі там вже не той. Так Хаул порівняно з останніми роботами – просто взірець: відстань між Хаулом та Навсікєю набагато менша, аніж прірва між Поньо та Хаулом. До речі, а Мамору Оші там останнім часом нічого не думає знімати? Його останні “The Sky Crawlers” були дуже навіть і дуже.

Звичайні організовані цивільні виїзди через тур-агенції – зло. Звісно, лише в тому випадку якщо ви збираєтесь ходити за групою, а не просто впадете “на хвіст” заради готелю та транспорту. І навіть в другому випадку час подорожі ви не обираєте. Ви не можете проспати до 12 дня тому що гуляли містом вночі до ранку, бо о 7-й у вас підйом на екскурсію. За весь час, що я лазив десь з гідами практично жоден не запам’ятався так, що аж-аж-аж, плюс більша частина інформації вам не потрібна. Ну яка по великому рахунку різниця була якась будівля побудована в тому чи іншому році. Ті, хто цікавиться самі відрізнять готику від бароко, а ті, хто не цікавиться – забудуть через кілька хвилин як їм про це скажуть. Плюс туристичні групи водять в основному по “туристичних” маршрутах, де завжди натовп та великі ціни і ви бачите лише “вітрину” міста. Якщо ви не дозволите собі зануритись в місто, лазити по його найменших вуличках (де незбурений натовпом туристів дрімає справжній його дух), ви можете прогавити купу справді фантастичних місць. Наприклад таких (я взагалі тоді шукав одну кав’ярню далеченько від туристичного центру, але по тій вулиці було багато вузеньких мінітунелів-відгалужень, один з яких закінчився оцим):

Маленька ремарка: я не спонукаю забити на це взагалі (я можу навести і гарні приклади). Але! Завдяки самостійному дослідженню міста, коли ви самі визначається куди вам піти сьогодні, коли соціалізація в тій чи іншій мірі з місцевим населенням стає необхідністю, ви відкриєте для себе інший світ… і матимете гарний привід попрактикуватися в іноземних мовах Місцеві та інші самотні мандрівники будуть сахатися великого натовпу туристів і вам ніколи не допомогти перелізти італійці через невеликий паркан де вона застрягла, та не допомогти заблукавшій майже опівночі дівчинці знайти потрібну вулицю (приклади з власного досвіду ). Як казав гід по Празі: “Для того, аби полюбити Прагу в ній треба заблукати. Звернути в найпершу вузьку вулицю, відійти подалі, поки не стихне гамір площ, знайти кафешку, де сидять одні чехи, повернутися до знайомих місць лише пізно вночі”. Це правда, і вона стосується не лише Праги, а і будь-якого міста. Коли я мандрував Бельгією, то в місто з вокзалу влітав приблизно так, як вбігаю у річку чи море – з розгону плюхаючись у воду подалі від берега.

Але щоб дозволити собі такі самоорганізовані мандрівки треба докладати певних зусиль. Самим відкривати візи, бронювати готелі, купляти квитки, тощо… Інколи це може вийти навіть дорожче, аніж купити готовий тур, але це інша історія. Щодо віз та інших цікавих нотаток для самостійних подорожей можу порекомендувати почитати записи Світанкової з тегом wanderlust. До речі, в якості суттєвої економії та ще більшого проникнення в культуру країни, куди ви збираєтесь їхати рекомендую ознайомитись з таким явищем як CouchSurfing.

Інша сторона самостійних мандрівок – ви самі відповідаєте за себе і це означає, що на всяк випадок до них треба підійти підготовленим. Випадки можуть бути різні – наприклад мовний бар’єр ніхто не відміняв (в тому ж Льєжі знайти англомовну особу вельми і вельми проблематично в той час як у будь-якому місті Фландрії майже всі знають англійську). Благо, сучасні технології дозволяють Один з моїх найбільших помічників у всіх мандрівках – це HTC Desire. Наявність GPS та Google Maps пару разів мене рятувала. Хоча навіть коли я відходив далеко від центральної частини міста і був впевнений, що заблукав, я ним рідко користувався, а просто йшов по відчуттям, але наявність в кишені електронної мапи, яка може в будь-який момент прийти на допомогу не давала сумнівам зруйнувати настрій і я спокійно і радісно блукав далі. Інша корисна штука – це Foursquare. Цей сервіс я використовував здебільшого для того, аби знайти де б то його перекусити. Причому часто там можна прочитати не лише про саме розташування закладу, а і різноманітні відгуки відвідувачів: які страви там справді гарні, а які не дуже, та куди краще не йти без бронювання столику на вихідних ввечері, бо там все буде забито. Щоправда, для того, аби насолодитися всими цими забавками сучасного світу вам треба буде придбати sim-картку місцевого оператора (інтернет в роумнгу – це зло). Наприклад, у тій-таки Бельгії мій стартовий пакет коштував 20 євро, з яких 10 пішло на оплату 200MB трафіку, якого вільно має вистачити на пару тижнів польового використання (при нагоді все-таки бажано перемикатись на безкоштовний wifi ). Не знаю, правда, як справи у інших країнах. Ну і звісно ж паперові мапи та всілякі “Помічники мандрівника” теж ніхто не відміняв.

Ну і остання річ. Вона звучатиме трохи дивно, але… я зрозумів, що мені відрядження подобаються більше, аніж просто мандрівки. І справа зовсім не те, що ваш переліт та проживання оплачені, або що. Ходячи щодня на роботу закордоном ви певним чином фактично починаєте жити там, стаєте на якусь там долю відсотка місцевим мешканцем, занурюєтесь у потік життя, в той час як в звичайних мандрівках ви зазвичай лише споглядаєте на все зі сторони (хоча якщо ви живете в готелі, а не апартменті – це відчуття трохи руйнується, nuff said). У відрядженні вас починають турбувати інші проблеми: наприклад, піти з роботи пораніше, аби встигнути до закриття супермаркету

Ну от і все поки що. Але зрештою який би спосіб ви не обрали бажаю завжди приємно проводити час!

Мінусів було не так багато. Найбільший – вартість заходу. 300 ойро я сам особисто навряд заплатив би навіть за таку чудову конференцію (тому дякую MD за надану можливість ^_^). Ще один момент з яким навряд можна щось зробити – це те, що деякі цікаві (і навпаки нудні) доповіді були паралельно і доводилося мучитись вибором між двома. В результаті я не потрапив на дуже цікаву судячи по слайдах “Programmers Anarchy”

Ну а тепер трохи про найбільш цікаві доповіді та ідеї…

“Effective Software Development in the 21st Century: The New Face Of Software Engineering” by Dr. Alistair Cockburn

Найцікавішою для мене частина була про “Flow management”, оскільки це були одні з граблів на які я вже встиг наступити і почерпнув деякі (здавалося б цілком очевидні) ідеї відносно правильної організації роботи. Звісно, сам принцип розбиття слона на маленькі шматочки, які можна проковтнути замість того аби надкушувати його з різних сторін – відомий, але по-людськи орагнізувати це мені не вдалося і зрештою все скотилося до малюнку справа. І саме під час доповіді у мене з’явилися ідеї як це можна було б реалізувати значно краще, і чому у нас вийшла така лажа і затримки з написанням вимог до софту. Якщо описати коротко, то ідея полягає в тому, щоб перетворити затори на постійні потоки балансуванням завантаження: в нашому випадку ми самі створили собі затор у вигляді системного аналітика в той час як просто правильно обираючи невеликі шматки для реалізації можна було організовувати “зелені коридори” для тих чи інших фіч, коли всі, хто задіяні у її створенні, не мали б постійно чогось чекати (насправді все одно це було б не так просто, але позбавило б значної кількості головного болю точно).

Інша цікава частина – про ефективні комунікації, яка спонукала якомога частіше використовувати засоби до візуалізації, які значно покращують сприйняття інформації. Наприклад, для географічно розподілених команд – замість документу/електронного листа одна з опцій була використовувати відеозаписи, а замість звичайного телефонного спілкування – відеодзвінок, на якому було б ще видно whiteboard.

Було трохи про загальновідомі речі типу того, що варто всі ризики зміщувати на початок проекту наповнюючи свій багаж знань про нього, аби далі значно точніше оцінювати залишки роботи. І знову ж таки хоча на нашому проекті намагалися йти цією стежкою, але не в усіх можливих аспектах.

Коротше кажучи, одна з найбільш заслужених доповідей серед “keynote” (ключових).

Keynote by Dr. Alistair Cockburn at AGILEEE 2011 from AGILEEE on Vimeo.

“Challenging requirements” by Gojko Adzic

Непогана лекція про те, що ніколи не варто сприймати вимоги до ПЗ в тому вигляді, в якому вони приходять від замовника, а завжди докопуватись до самої сутності їх потреб – навіщо воно їм треба. Просто багато цікавих прикладів, причому не лише у сфері розробки ПЗ: найцікавішим був приклад про те, що F-15 Eagle, один з найуспішніших в історії винищувів, свого часу виграв тендер незважаючи на той факт, що він не виконав основну технічну вимогу – швидкість більшу за 2.6 махи. Інженери виявили основну причину цієї вимоги – радянські ракети літали зі швидкістю 2.6, тому більша потрібна була, аби мати можливість втекти від них – і замість того щоб робити як було написано у документі – зробили літак неймовірно маневреним. В результаті – виграний тендер і (судячи з Вікіпедії) жодного програшу в понад 100 повітряних дуелей. Отаке.

“Overcoming Self-organization Blocks” by Andrea Provaglio

Вельми цікава лекція про те як змінити свої погляди на командну роботу, створювати правильні “потоки креативної енергії” і уникнути типових помилок, які заважають команді самоорганізовуватись, а останнє – це ключ до її успішності.

Одна фраза, яка сподобалася багатьом присутнім: “In school if you copy you steal (you’re a bad guy). Is software if you copy you collaborate.” Говорилося це в контексті того, що поточна система освіти робить фокус на персональній, а не колективної роботі, обмежуючи останню і відкладаючи отримання одного з найважливіших практичних навичок у реальному житті на потім.

Andrea Provaglio “Overcoming Self-organization Blocks” from Agile Eastern Europe on Vimeo.

“Motivation 3.0 and Agile” by Danny (Danko) Kovatch

Мабуть найбільш цікава доповідь з усіх. Тут було багато про що: і про творчу роботу та самомотивацію людей (основна ідея – не пробувати мотивувати, а просто не заважати закладеним в людях творчим імпульсам), про Atlassian FedEx Days (про який ми згадували сьогодні, щоправда я помилився – робота все-таки має відноситись до продукту, але не бути офіційним завданням). Шкода, що відику (ще) немає, але є сама презентація:

“Inside Iteration Zero: simple steps to make great products” by Nikita Filippov and Askhat Urazbaev

Ідея з story-mapping’ом та backbone (хребтом) проекту – це круто. Сама ідея з backbone витала в повітрі з самого початку, але я не знав навіть, що у неї є назва і більше того: є певні інструменти як її реалізувати.

Сама доповідь була подана так собі (ІМХО), та після неї я поліз в Інет шукати інфу про story-mapping і знайшов іншу, більш детальну і практичну презентацію від Паттона:

“Programmer Anarchy” by Antonio Terreno

На цій доповіді я не був, але проглянув презентацію – вельми цікаво. Дуже багато чого перекликається з модним нині Kanban і в певній мірі це мрія кожного манагера – вибудувати команду, яка буде настільки самоорганізованою, що він стає непотрібен Деякі речі звідси насправді з перемінним успіхом намагається прищепити нам наш department manager, але не всі ще розуміють чому це кльово і навіщо це потрібно. Шкода, що багато чого реалізувати в такому ключі не вийде із-за специфіки наших продуктів.

Під все це діло я ще колись давно вибив гарний доменчик: 365.kiev.ua. Просто перша ідея була фоткати лише Київ, але я не можу перебувати тут 365 днів у році, плюс щоб не бути одноманітним тре було б кожен день десь лазити. Так що буду просто пхати туди будь-які світлинки (говловне ж фоткати щодня по можливості). Звісно, на Флікр вони теж будуть заливатись. Викладати буду я скоріш за все пачками – бо зливаю я їх з картки зразу за 1-2 тижні (часу на обробку і так майже нема).

Ось для затравки день перший: Бенджамін (або просто Бен) – кошеня моєї сестрички. Істота кусюча рівно настільки ж, наскільки й кавайна…

Photo by Matt Olson

Вчора випадково наткнувся на одне цікаве есе відомого у ІТшних колах Пола Грема. Чесно кажучи, я раніше думав, що він пише лише про ІТ та LISP. Одна з найбільш надихаючих його статей на цю тематику – “Перемогти посередність”, а тут був дещо здивованим, що він досить цікаво пише і “за життя”. Звісно, не з усіма пунктами можна погодитись, але джерело для роздумів вельми цікаве.

Цікаво, а про що каже Київ?

Автор оригіналу: Пол Грем (Paul Graham)
Оригінал: Cities and Ambition

Великі міста приваблюють амбітних людей. Ви відчуваєте це, коли гуляєте таким містом. Сотнями тонких натяків місто каже вам: ти здатен на більше, старайся з усіх сил.

Дивує те, наскільки різними будуть ці послання. Нью-Йорк в першу чергу скаже вам: тобі треба заробляти більше грошей. Звісно, цих послань значно більше. Будь модним. Виглядай гарно. Але найголосніше лунають слова про те, що ти маєш бути багатим.

Що мені подобається в Бостоні (чи скоріше Кембріджі) це те, що його послання: будь розумним. Сядь і прочитати всі ті книжки, які тобі треба.

Інколи ти отримуєш дивні відповіді, коли питаєшся про що каже місто. Наприклад, Кремнієва долина насправді каже тобі: стань більш могутнім. Хоча те, що там поважають розум теж правда.

Але це не те саме, про що каже Нью-Йорк. Влада багато чого значить і в Нью-Йорку, але Нью-Йорк буде вражений лише вашим статком, навіть якщо він всього-на-всього дістався вам у спадщину. У Кремнієвій долині нікого не цікавлять ваші гроші, окрім, хіба що, агентів з нерухомості. Що цікавить Кремнієву долину – це міра твого впливу на світ. Причина, чому людей цікавлять Ларрі та Сергій – не їх багатство, а той факт, що вони володіють Google, від якого залежать практично всі.

_____

Наскільки важливо те, про що каже місто? З власного досвіду скажу: багато. Можливо вам здається, що маючи сильний дух вам вдасться не зважати на власне оточення. Вплив місця проживання мав би бути мізерно малий. Але якщо поцікавитись історичними фактами, то зрозуміло, що він не настільки вже й незначущий. Більшість персоналій, що творили великі справи, були згуртовані у кількох місцях, де ці справи, власне, і творилися на той час.

Ви можете відчути силу духу міста з того, про що я писав раніше у випадку з Леонардо Міланським. Практично всі італійські художники XV сторіччя, про яких ви чули, були з Флоренції попри те, що Мілан був не меншим за розмірами. Люди у Флоренції мали генофонд ідентичний Міланському, тож можна припустити, що у Мілані народився й інший художник з природнім талантом не гіршим за Леонардо. Що ж з ним сталося?

Якщо навіть хтось зі здібностями не гіршими ніж у Леонардо не зміг подолати силу оточення, то ви думаєте, що зможете?

Я не можу. Я дуже впертий, але я не пробував би воювати з цією силою. Я б краще використав її. І я довго думав про те, де жити.

Я завжди уявляв Берклі ідеальним місцем – той самий Кембрідж, але з гарним кліматом. Але коли я спробував пожити там пару років тому виявилось, що я помилявся. Беркі каже тобі: живи краще. Життя у Берклі дуже цивілізоване. Мабуть це те місце в Америці, де виходець з Північної Європи почував би себе як вдома. Але воно не сповнене амбіціями.

Photo by Vinoth Chandar

Зараз я розумію, що нема нічого дивного в тому, що настільки приємне місце приваблює людей, які більш за все цінують рівень життя. Кембрідж з гарним кліматом, виявляється, зовсім не Кембрідж. Люди, яких ви зустрінете в Кембріджі потрапили туди не випадково. Вам потрібно піти на жертви, аби бути там. Він дорогий, бруднуватий, і погода там часто жахлива. Тому люди, яких ви зустрінете там, – це ті люди, що воліють жити разом із найрозумнішими навіть попри те, що це означає жити в дорогому, брудному місці з жахливою погодою.

Під час написання цих рядків мені здається, що Кембрідж є інтелектуальною столицею світу. І я розумію, що це звучить як безглузда заява. Але що робить її ближчою до правди, так це те, що подібні заяви про інші місця будуть звучати ще більш безглуздо. Американські університети здаються мені найкращими, якщо судити по амбіціям їх студентів. І яке інше місто Америки може зробити серйознішу заяву? Нью-Йорк? Там багато розумних людей, але вони губляться в набагато більшому потоці первісних людей у костюмах. Район затоки Сан-Франциско теж налічує багато розумників, але знову ж таки – вони сильно розбавлені; там є два чудових університети, але вони знаходяться далеко один від одного. Гарвард та Массачуссетський Технологічний Інститут знаходяться практично поруч по мірках Західного узбережжя і вони оточені близько 20 іншими коледжами та університетами. [1]

Кембрідж являється містом, чия основна промисловість – ідеї. Так само як для Нью-Йорку – гроші, а у Кремнієвій долині – стартапи.

_____

Говорячи так про міста ми в першу чергу маємо на увазі їх населення. З давніх давен міста були єдиним великим скупченням людей, тож ці два поняття є синонімами. Але з тих прикладів, що я навів ми також бачимо наскільки все змінюється. Нью-Йорк – класичний мегаполіс. А Кембрідж – лише частина міста, А Кремнієва долина – і того менше (Сан Хосе хоч і видає з себе столицю Кремнієвої долини насправді нею не є. Це всього лиш 178 квадратних кілометрів у ньому).

Можливо Інтернет це змінить ще більше. Можливо колись найбільш важлива спільнота, до якої ви будете належати, буде віртуальною і не залежатиме від того, де ви мешкаєте фізично. Але я б на це не закладався. Фізичний світ має дуже високу швидкість передачі даних і деякі слова, якими говорять міста не можна вимовити у віртуальному світі.

Одне з найбільш захоплюючих речей які можна відчути приїхавши до Кембріджа навесні – це гуляти вулицями надвечір, коли можна бачити кімнати будинків. Гуляючи ввечері по Пало-Альто ви не побачите нічого, окрім блакитного кольору телеекранів. У Кембріджі ви побачите стелажі вщент забиті багатообіцяючими книжками. Мабуть Пало-Альто 1960-го нагадував-таки Кембрідж, але зараз нізащо не скажеш, що колись там був університет. Сьогодні це лише один з багатих сусідів Кремнієвої долини. [2]

Місто розмовляє з тобою ніби ненароком – речами, що ви бачите у вікнах, чи обривками розмов, що ви підслухали. Це не те, що ви можете знайти, а те, що вам ні за що не вимкнути. Один із професійних ризиків у Кембріджі – це підслухати розмову людей, які використовують питальну інтонацію у стверджувальних реченнях. Але загалом я все таки оберу Кембріджські розмови, аніж Нью-Йоркські чи Кремнієвої долини.

Моя подруга, що переїхала до Кремнієвої долини наприкінці 90-х сказала, що найгіршою річчю там була низька якість підслуханих розмов. Тоді я подумав, що вона занадто ексцентрична. Звісно, бува цікавим підслуховувати, але невже якість цих розмов настільки важлива, щоб із-за неї обирати місце проживання? Тепер я розумію що вона мала на увазі. Розмови, які ти почув розкажуть тобі про людей, серед яких ти знаходишся.

Photo by Mathieu Thouvenin

Наскільки б рішучо ви не були налаштовані, не піддатися впливу людей навколо буде дуже важко. Звісно, це не означає, що ви будете займатись лише тим, що очікує від вас місто, але вас знеохотить, коли ніхто навколо не поділятиме ваші зацікавлення.

Є певний дисбаланс між заохоченням та знеохоченням. Такий само як між надбанням та втратою грошей. Більшість людей переоцінюють зменшення прибутків: вони працюватимуть краще, аби не втратити долар, аніж аби заробити зайвий. Так само незважаючи на те, що навколо багато людей, які достатньо сильні аби не робити те, що вони мали б робити в певному середовищі, є лише кілька людей здатних продовжувати займатись справою на яку начхати всім навколо.

Тому що амбіції певною мірою несумісні, а захоплення чимось – це гра з нульовою сумою. Кожне місто має тенденцію зосереджуватись на одному типі амбіцій. Причина чому Кембрідж – інтелектуальна столиця полягає не лише в тому, що там сконцентровані розумники, а ще й в тому, що люди там нічим іншим не переймаються. Професори в Нью-Йорку та в районі затоки Сан-Францско – люди другого сорту. Звісно, лише до тих пір поки вони не почнуть колотити гроші чи клепати стартапи відповідно.

Це все підштовхує нас до відповіді на питання, яке люди з Нью-Йорку задають з часів краху дот-комів: чи зможе Нью-Йорк перерости у осередок стартапів та стати суперником Кремнієвої долини? Одна причина, чому це дуже малоймовірно – це те, що людина, яка почне стартап в Нью-Йорку буде вважатись мешканцем другого сорту. [3] В Нью-Йорку вже є те, що його мешканці цінять набагато більше.

В довгій перспективі це може зашкодити Нью-Йорку. Владу нових технологій з часом можна перевести у гроші. Таким чином піклуючись більше про гроші та менше про владу (аніж Кремнієва долина) Нью-Йорк визнає ті самі речі, але повільніше. [4] І насправді він вже програє долині на власному полі: співвідношення мешканців Нью-Йорку та Каліфорнії, що входять до Forbes 400 (400 найбагатших американців) зменшився з 1.45 (81:56), коли список було вперше опубліковано в 1982 до 0.83 (73:88) у 2007.

Photo by Linear Marlin

Не всі міста розмовляють. Лише ті, що є осередками певних амбіцій. І часто складно сказати про що говорить місто не поживши там. Я розумію про що говорить Нью-Йорк, Кембрідж та Кремнієва долина, бо я жив там по кілька років. Вашінгтон та Лос-Анджелес, здається, теж розмовляють, але я не прожив там достатньо, щоб з певністю сказати про що саме.

Значущою у Лос-Анджелесі мені здається слава. Там є Список людей на яких найбільший попит. Вами будуть захоплюватись, якщо ви будете в цьому списку, або дружитимете з кимось із нього. Окрім цього все інше схоже на Нью-Йорк, хіба що з більшим значенням привабливої зовнішності.

У Вашінгтоні найбільше цінуються ваші зв’язки. Там потрібно бути “інсайдером”. На практиці все працює аналогічним до Лос-Анджелеса чином. Там теж є Список і ви маєте бути або в ньому, або знати когось із нього. Єдина різниця – це те яким чином формується Список. І навіть це не так вже і суттєво відрізняється.

Наразі слова Сан-Франциско схожі на Берклі: ти маєш жити краще. Але це зміниться, коли достатня цількість стартапів оберуть Сан-Франциско замість Долини. Під час бульбашки дот-комів там були передвісники краху: потурання примхам типу придбання дорогих офісних меблів. Навіть зараз я з підозрою ставлюсь до стартапів, що обирають Сан-Франциско. Але коли там з’явиться критична маса гарних стартапів це перестане бути примхами, тому ще центр Кремнієвої долини зміститься туди.

Я не знайшов нічого подібного Кембріджу по інтелектуальним амбіціям. Оксфод та Кембрідж (Англійський) нагадують Ітаку чи Ганновер: слова звучать, але не настільки гучно.

Париж був колись значним інтелектуальним центром. Якби ви поїхали туди в XIV сторіччі можливо він говорив би голосом Кембріджа. Але я пробував трохи пожити там минулого року і зрозумів, що амбіції його мешканців – не інтелектуальні. Париж каже: роби все стильно. І мені це сподобалось. Париж – єдине місто в якому я жив, де люди щиро цінують мистецтво. У Америці лише кілька багатіїв купують оригінальні витвори мистецтва, але і там не знайдеш чогось більш цінного, але з менш відомим авторами. А у вікнах парижан надвечір помітно, що люди там справді цінують зображення на картинах. З усіх міст що я знаю, у Парижі найцікавіше піддивлятись [5].

Є ще кілька слів, що я чув від міст. У Лондоні ви все ще (ледь-ледь) почуєте слова про те, що ви маєте бути більш аристократичним. Якщо прислухатись, то це саме можна почути в Парижі, Нью-Йорку та Бостоні, але зараз я мабуть і не почув би цього, якби не намагався відчайдушно знайти цю хвилю, щоб дізнатись чи залишилось щось від радіостанції.

_____

Photo by Ryan Hyde

Тож повний список ідей, які і я почерпнув від міст це: багатство, стиль, мода, приваблива зовнішність, слава, політична влада, економічна влада, інтелект, соціальний статус та рівень життя.

Мені стало недобре, коли я вперше зробив цей список. Я завжди вважав амбції гарною річчю, але зараз я зрозумів, що це тому, що я враховував лише близькі мені амбіції. Якщо дописати все, чого можуть прагнути в житті люди, цей список виглядатиме не так вже привабливо.

Розглянувши його більш детально я побачив кілька дивних з історичної точки зору речей. Наприклад, зовнішня привабливість не була б у списку років так 100 тому (хоча водночас була б там 2400 років назад). Це зажди було прерогативою жінок, але наприкінці XX сторіччя схоже, що це стало мати значення і для чоловіків. Я не впевнений чому саме – можливо збіг кількох обставин: збільшення влади жінок, збільшення впливу акторів як моделей та той факт, що люди працюють у офісах: ви не можете красуватись у одязі, який занадто крикливий для заводського цеху, тож доводиться красуватись власним тілом.

Мода – інша річ, яку не видно було 100 років тому. Чи було? Це означає знати що є що. Тож можливо вона просто підмінила частину соціального статусу, яка полягала у тому, аби завжди бути “в курсі”. Це могло б пояснити чому моду так цінують в Лондоні: це друга версія традиційного англійського задоволення від неясних знаків, які розуміють лише утаємничені.

Чи має хтось, хто хоче творити великі справити жити у великому місті? Ні. Всі великі міста надихають на ті чи інші амбіції, але не вони єдині. Для деяких робіт достатньо мати поруч кілька талановитих колег. Економічна влада була б у списку і 100 років тому, але її значення змінилося. Раніше вона означала контроль над значними людськими та сировинними ресурсами. Зараз вона означає здатність спрямовувати розвиток технологій і багато з людей здатних на це геть не багатії: типовий приклад – лідери проектів з відкритим кодом. Капітани Індустрії минулих часів мали лабораторії з розумними людьми, які створювали для них нові технології. Нова порода капітанів це розумники самі по собі.

Оскільки ця сила привертає все більше уваги, інша випадає зі списку: соціальний статус. Я думаю, що ці речі пов’язані. Економічна влада, багатство, соціальний статус – різні назви одного і того ж у різних його фазах: економічна влада перетворюється на багатство, а багатство – на соціальний статус. Тобто погляд на предмет захоплення всього лиш піднімається вище по струмку.

_____

Що пропонують міста – це аудиторію та джерело однодумців. Це не так критично для математиків та фізиків, де вам не потрібен ніхто, окрім однодумців, а завдяки чітким критеріям оцінки знайти потрібних людей дуже легко. У таких сферах як математика та фізика все що вам потрібно – це відділ з правильними коегами. А знаходитись він може будь-де: наприклад, в Лос-Аламос, штат Нью-Мексико.

У таких сферх як мистецтво, література чи технології потужне середовище має вирішальну роль. У них найкращі не завжди зручно гуртуються на найкращих університетських кафедрах та дослідницьких лабораторіях – частково тому, що у цих випадках талант складніше оцінити, а частково тому, що їм не потрібно спиратись на освітні чи дослідницькі гранти, щоб розвиватись. Саме для цих хаотичних сфер найкраще перебувати у великому місті: вам потрібно заохотливе відчуття, що люди навколо вас цінують те, що ви робите і оскільки вам потрібно буде шукати однодумців самостійно вам потрібен набагато більший вибір, який запропонує лише велике місто.

Вам не треба проживати все життя у великому місті, щоб отримати з цього користь. Найважливіші роки – це початок та середина вашої кар’єри. Точно не є необхідністю зростати у великому місті, як і не має значення чи підете ви в ньому до коледжу. Для більшості студентів коледжу світ з кількох тисяч людей й так достатньо великий. До того ж у коледжі вам ще не випаде найскладніше завдання: знайти собі новий виклик.

От коли ви зробите наступний і набагато складніший крок вам в нагоді стане місце, де можна буде знайти однодумців та натхнення. І вам можна буде покинуте це місце, коли ви знайдете і те, і інше. Імпрессіоністи жили по типовому шаблону: вони народжувались по всій Франції (Піссарро народився на Карибах) і помирали по всій Франції, але що було визначальним у їх житті – це роки проведені разом в Парижі.

Photo by Mohamed Muha

Поки ви ще не знаєте чим будете займатись і де саме знаходиться центр ваших устремлінь, найліпше було б пожити у кількох містах поки ви ще молоді. Ви не відчуєте про що говорить місто не поживши там і навіть не зможете сказати чи воно розмовляє взагалі. Часто інформація буде неправдивою: я спробував жити у Флоренції, коли мені було 25 думаючи, що це буде осередок мистецтва, але схоже, що я спізнився на 450 років.

Навіть коли місто є живим центром амбіцій ви не зможете сказати напевно чи воно резонує саме з вашими поки самі не почуєте його. Коли я переїхав у Нью-Йорк я був дуже вражений. Це захоплююче місце. Тож мені знадобився деякий час, аби зрозуміти, що я не схожий на його мешканців. Я продовжував шукати Кембрідж у Нью-Йорку. Схоже, що він знаходився на його околицях: околицях, до яких летіти годину літаком.

Деякі люди у 16 років знають чим будуть займатись, але у більшості амбітних дітей, амбіції здаються ненаправленими. Вони просто знають, що будуть робити щось значуще. Просто ще не визначились будуть вони рок-зіркою, чи нейрохірургом. І в цьому нема нічого поганого. Але якщо у вас типова амбітність, то вам потрібно буде знайти своє місце проживання методом спроб та помилок. Можливо ви спочатку знайдете місце, де вам буде комфортно і тільки тоді визначитесь зі своїм покликанням.

Примітки

[1] Це одна з переваг того, що університети у вашій країні не підконтрольні державі. Коли держава визначає як розподілити ресурси, політизований підхід змушує розширювати географію. Жоден уряд не розмістить два найкращі університети в одному місті, якщо це не столиця (але це спричинить інші негаразди). Та науковці схильні гуртуватись не менше, аніж інші і за наявності свободи вибору використають ті ж переваги.

[2] У Пало-Альто все ще є кілька старих професорів, але вони поступово вимирають і їх будинки перетворюються на вульгарні котеджі для віце-президентів бізнес-департаментів.

[3] Скільки разів ви читали про засновників стартапів, що продовжували жити невибагливо, коли їх компанії злітали? Хто продовжував одягати джинси та футболки, водити старі машини, які купили ще в університетські часи і т.д.? Якби ви спробували зробити це в Нью-Йорку, то на вас би дивились як на лайно. Якщо ви йдете у фешенебельний ресторан у Сан-Франциско в джинсах та футболці – вони приязні до вас; хтозна хто ви такий? Але не в Нью-Йорку.

Одина з ознак потенціалу міста як технологічного центру – це кількість ресторанів, куди піджак для чоловіка – необхідний елемент дрес-коду. Згідно Zagat (http://www.zagat.com/): жодного у Сан-Франциско, , Лос-Анджелесі, Бостоні та Сіетлі. 4 у Вашінгтоні, 6 у Чікаго, 8 у Лондоні, 13 у Нью-Йорку та 20 у Парижі.

(В списку Zagat “Ritz Carlton Dining Room” у Сан-Франциско вимагає піджак, але я не міг в це повірити і передзвонив перевірив – це неправда. Насправді єдиний ресторан на всьому Західному узбережжі, що вимагає піджак – це “The French Laundry” у Долині Напа)

[4] Ідеї – це ще один крок вище по течії від економічної влади, тож не виключено, що інтелектуальні центри типа Кембріджа одного дня зможуть випередити Долину як та у свій час Нью-Йорк.

Зараз це малоймовірно. Наразі Бостон все більше і більше відстає. Єдина причина чому я згадав цю можливість – те, що шлях від ідеї до стартапу останнім часом став набагато коротшим. Зараз парі хакерів набагато простіше заснувати стартап, аніж це було 10 років тому. Якщо екстраполювати це ще на 20 років, можливо баланс почне зміщуватись назад. Я б не закладавіся на це, але не закладався б і проти цього.

[5] Якщо Париж – це місце, де найбільше цінують мистецтво, то чому Нью-Йорк став центром арт-бізнесу? Тому що в XX сторіччі мистецтво як бренд відділилося від мистецтва самого по собі. Нью-Йорк – це місце з найбагатшими покупцями, але все, що вони вимагають від мистецтва – це бренд. А оскільки бренд можна заснувати на будь-чому з достатньо незрозумілим стилем, то можна використовувати і локальні витвори.

Ляці, крумкач, да хмараў,
Там быць даўно я марыў
Апошні з майго роду
Палёт мая свабода

Щойно промайнули перші вихідні за останні кілька місяців на які я не планував нічого з роботи, а вирішив нарешті відпочити. Тим паче, що ламати традицію відвідин “Трипілського Кола” дуже не хотілося – все таки четвертий рік поспіль вже. Щоправда цього разу ми були, мабуть, найменше по тривалості за весь час, але чи не найбільше по враженням. Справа в тому, що попередні ТК завжди були дуже і дуже сонячні, хоча в них завжди в суботу, або в неділю по обіді був дощ. Цього разу все було навпаки: дощ лив там тижнями до того і в дні проведення фесту виключення не зробив. А тепер уявіть собі що робить з ґрунтовим полем два тижні дощів поспіль? Бінго! Справжню багнючну феєрію

ТК почався для нас у суботу вдень, коли ми з Андрюхою та Леною сіли в фестивальний бусік та відправились в путь. Серед пасажирів виявились охочі погорлати пісень, а Веселий Роджер якраз прихопив з собою мелодику. Пісні “Піккардійської терції” пішли на ура, потім дещо з репертуару “Телері”, потім разом з хлопцями з Закарпаття заспівали дещо з пісень Тараса Чубая (все почалось із “Лента за лентою”, звісно ж ), а завершили все українськими народними піснями і… в самому розпалі автобус уже приїхав на місце.

Трипілля зустріло нас мгичкою та багном. Люди що вже вертались назад зустрічали новоприбулих окликами: “Оооо! Які ви ще чистенькі. Ну нічого… Це ненадовго “. І з кожним кроком в сторону входу на територію фестивалю ми переконувались в цьому все більше і більше… і пройшовши всередину зрозуміли, що адекватних методів пересування по території фесту лише два: у гумових чоботях по коліно, або босоніж. Перший варіант відпав як із-за відсутності чоботів, так і тому що це ж абсолютно неспортивно! Ну коли ще з’явиться можливість помісити багнюку голими ногами?

Намет поставили швиденько і дуже вчасно – якраз у короткий період, відсутності дощику – піймали Фера з Олею (вони були тут ще з п’ятниці) й пішли гуляти територією фесту. На виході з наметового містечка була помічена нова зона: “територія миття ніг” Там було влаштовано декілька кранів з водою і купа бажаючих стояла в черзі аби змити сліди трипільської гостинності. Виглядало досить колоритно (сфоткати забув і взагалі фоткав я дуже мало цього разу). Ми поспішили до сцени, адже за розкладом от-от мав початися виступ білорусів “Рокаш”. Хоча поспішили – це сильно сказано, бо рухатись ми могли лише в дуже помірному темпі під сценою виявилося, що концерт взагалі ще не розпочався, тому ми пішли дивитись на прогрес “толоки”. Ніяких суттєвих змін порівняно з минулим роком не помітили і пішли під сцену. Чесно кажучи, за кілька хвилин до початку виступу вигляділо все дещо гнітюче: 15 чоловік під сценою, ще 15 біля будки звукрожисерів, ну по краях ще може 20-30 назбиралося б… По центру – суцільна багняна каша. Я вже подумав був, що це все на що здатне ТК 2011… Але, дякувати навіженим відвідувачам які не побоялись в таку погоду приїхати на фест, я помилявся і дуже-дуже сильно.

За кілька хвилин розпочала виступ співачка з Грузії, люди почали впевнено підтягуватись до сцени і буквально до середини виступу я вже майже не бачив задніх рядів. Щодо власне співачки, то… “джаз такий джаз” Але загалом непогано, хоч я б волів, щоб виступ був трохи коротшим. Згодом на сцену вийшов хореографічний театр (назву забув) та порадував глядачів візуальним видовищем поки ми морально готувались до слухового, адже за кілька хвилин на сцену таки мали вийти одні з найбажаніших учасників: “Рокаш”

І ось білоруси на сцені, Лявон Казакоў (їхній фронтмен та бас-гітарист) вітається з публікою, вона (з легкої подачі Роджера ) починає скандувати “Жыве Беларусь”, що на пів секунди дивує учасників гурту, але потім вони всі розпливаються у широченних посмішках, задоволено переглядаються між собою та починають скандувати разом з учасниками. Я лише зараз зрозумів як я насправді сумував за їхньою музикою… Вони були на ТК 2009 і ще тоді полонили мене своїм “Ваўкулаком” та “Восенью”. Цього разу мені ще дуже сподобались “Крылы”, “Дзеці паўночнага ветру”, “У тваіх вачах”, “Духі зямлі” та “Крумкач” (до речі, я був за півсекунди до виграного диску! якийсь хлопака позаду мене встиг на мить раніше мене вигукнути відповідь на питання Лявона “що означає крумкач?”). Половину їхнього виступу ми простояли під сценою. Де знав слова – мну навіть підвивав… Та за деякий час з-заду почувся виcк і задоволені крики – люди таки пішли водити хороводи по багну. Наша компанія переглянулась між собою і з криком “Хто не танчыць – той лось!” (цю фразу знають мабуть всі, хто бував на виступах “Стары Ольса”) приєднались до буйства життя. Багнюка летіла вище голови, але задоволення то скільки… Уууу… Що казати – виступ пролетів у мить… Благо між ними та “Тінню сонця” зробили невелику перерву і після виступу ми піймали гурт під сценою, придбали щойно випущений їх перший альбом “Запалі агонь” та розвідали коли їх наступний візит в Україну: восени на цьогорічному Меджибожі.

Коли почали грати “Тінь сонця” підібратися близько до сцени було майже не реально… Взагалі хай не ображаються прихильники АтмАсфери, але саме ТС були хедлайнерами судячи по кількості та щільності людей під сценою. Незважаючи на змінений склад виступили як завжди потужно (але Соніної скрипки мені особисто все-таки не вистачало). Як виявилося я знав напам’ять всі їх пісні крім одної Кльово було чути, що я не один там їх горланив – зліва стояв Богдан, якого я випадково надибав у натовпі, а справа ще якийсь хлопець. Майже з самого початку їх виступу знову став періщити дощ, але це вже було тільки в кайф – я навіть дощовик не діставав. “Тінь сонця” робили те, що вже давно мають робити гурти з такою популярністю – частіше давати співати свої хіти натовпу: хоровий спів “Козацької могили” та “Пісні чугайстра” – це щось. Останню, до речі, виконували білоруською (окрім останнього приспіву). На “Кривому танці” всі знову пустилися у танок, а я дивуюсь як я в процесі біганини мну ще примудрявся наспівувати слова. Коротше кажучи в сухому підсумку: тотальне виснаження, злегка зірваний голос, шия що болить до сих пір та заряд позитиву як мінімум на кілька наступних днів.

Після такого енергійного виступу ми вирішили піти підкріпитися, а великими фанатами творчості Каті Чілі, яка вийшла на сцену нас важко назвати. Повечерявши о 10-й ночі ми помітили, що непогано було б все-таки перевдягтись у щось трохи сухіше і зганяли до наметів, щоб повернутись до сцени якраз перед початком виступу АтмАсфери… Я навіть не знаю що сказати про їх новий звук. Відсутність скрипки та новий гітарист перетворили гурт якщо не у мітол, то у хард-рок – точно Чути такі гітарні рифи від АтмАсфери було дуже дивно, але цікаво. І дало нам з Роджером привід ще раз потролити Лену відносно того, щоб “перетворити все на метал”

Далі був веселенький виступ самодіяльності волонтерів і на тому програма на великій сцені закінчилася. Ми пішли до малої сцени де в самому розпалі було фаер-шоу, але і там на довго не затримались, бо о годині ночі в нозі стало холодно.

Наступний ранок ми відсипались, але не дуже сильно, аби не пропустити майстер-клас від школи кельтського танцю “Лугнасад”. Справа в тому, що Юнікорн та Шенон Рівер були в п’ятницю (якого дідька?!) і ми їх, звісно ж не застали. Минулого року “Лугнасад” вже навчали “Танку оленя” – було весело Цього разу вони ставили більш традиційні танці в парах та трійках. Мені як завжди пощастило танцювати з однією з інструкторів (це що, карма? ). Єдине, що було дуже шкода нещасних Лугнасадівців, бо вони були всі такі гарні – в білих сорочках та чомусь на зразок балеток і коли показували постановочний танець, то знайшли єдине відносно сухе місце біля малої сцени, але коли почали давати майстер клас, то добряче вимазались у багні теж (хоча виглядають вони щасливими):

Наша компашка теж прониклась кельтським духом

Ще в той день у нас було трохи активного відпочинку у вигляді стрільби з лука та троллея і трохи інтелектуального у закутку настільних ігор. Далі миття ніг від багнюки, збір наметів, виштовхування машини з багна і дорога додому. По дорозі ми стали в Ржищеві навпроти річкового вокзалу на міні-пікнік аби доїсти запаси харчів та помити машину.

Фоток як я і казав мало, та і оброблював я їх дуже нашвидкоруч, так що не бийте сильно: альбом “Трипільське коло 2011″ (слайдшоу).