Чим крутий Флікр? По-перше, тим, що це зараз мабуть найбільший і найкращий сайт де можна знайти справді гарні фотки практично всього що завгодно. Плюс саме завдяки ньому я частково відучився від поганої практики завантаження фоток на локальну машину. Навіщо? Щоб вона потім згубилась в нетрях диску? Краще вподобану вами на Флікрі фотографію додати собі у “favorites” – вона буде там присутня поки власнк не надумає її видалити (що буває вкрай рідко), плюс автор фото дізнається, що вона вам сподобалась і йому буде приємно. По-друге, цей сайт багато в чому передовий і там підтримується згадана вище RSS з фото-додатками майже для всього що тільки можна! Хочете отримати фотки, у яких в тегах прописано “кіт” – будь-ласка, з певної групи – ніяких проблем, власні вподобання – та залюбки…

Єдиний мінус Флікра – це жлобство деяких професійних (і не дуже) фотографів В тому сенсі, що вони викладають лише зменшені копії своїх фотографій і тому при показі скрінсейвера воно виглядє убого. Я довго мучився з цим, поки одного осіннього ранку, чи то вечора на мене не зійшло осяяння під назвою Yahoo Pipes. Це така кльова штука, яка дозволяє збирати та модифікувати дані з різних джерел та видавати у потрібному вигляді, але при цьому не вимагає від вас ніяких навичок програмування В нашому випадку задача проста як двері: взяти RSS-потік з додатками-картинками та відфільтрувати його по розмірам зображень, але про це я напишу вже іншим разом, ок?

<script type="text/javascript" src="http://www.google.com/jsapi"></script>
<script type="text/javascript">
  google.load("jquery", "1.3.2");
</script>

Фрагмент вище дозволяє завантажувати потрібну версію jQuery прямо з Гугла і при виході нової версії не потрібно щось перезаливати на свій сайт – лише змінити в шаблоні заголовку сторінки номер версії і все готово.

Звісно ж таким чином можна завантажувати не лише jQuery, а й декілька інших Javascript-фреймворків. На сторінці Google AJAX Libraries API можна знайти всі бібліотеки та їх версії, що наразі підтримуються.

Більше того, таким чином можна також завантажувати Javascript’ові сервіси Гугла, наприклад такі як Google Maps, але для того доведеться звісно ж при завантаженні JSAPI вказати API Key, який отримується тут під конкретний домен. Тобто загальний вигляд підключення Google Maps API виглядатиме так:

<script type="text/javascript" src="http://www.google.com/jsapi?key=ABCDEFG"></script>
<script type="text/javascript">
  google.load("maps", "2");
</script>

Детальніше про роботу з JSAPI можна знайти на сторінці Google AJAX API.

Ось така цікава штука цей wxWidgets. А тепер перейдемо власне до підготовчих кроків, які доведеться зробити перед тим як розпочати перший проект. Наразі я опишу процес для Win32, але згодом хочу спробувати і відповідно занотувати цю саму процедуру для Linux.

Перше, що нам знадобиться – це скачати вихідні коди фреймворку, щоб потім зібрати на вашій машині версію оптимізовану для вашого компілятора. До речі, цікава штука: воно також має працювати з Visual Studio 2008 Express, так що таким чином можна створювати ПЗ абсолютно легально. Далі одразу рекомендую обзавестись дизайнером форм, щоб економити час на рутині. Офіційного редактора від розробників немає, а є лише купа редакторів від сторонніх виробників. Я спробував декілька і для себе зупинився на wxFormBuilder. Якщо хтось знайде щось зручніше і потужніше – з радістю вислухаю.

Тож завантажуємо і встановлюємо відповідну версію wxWidgets. Там знаходимо в підкаталозі “builds/msw” того місця, куди ви встановили wxWidgets проект “wx.dsw”, відкриваємо його і при необхідності погоджуємося на пропозицію студії сконвертувати його в її рідну версію. Далі обираємо тип білда. Я поки що пробував лише звичайні Release та Debug – це звичайні версії для статичної лінковки. Робимо білд. До речі, порівняно з тим-таки Qt збирається wxWidgets просто миттєво. Тепер перевіримо чи все у нас гаразд. В каталозі “samples” відкриваємо проект “samples.dsw”. В ньому знаходимо підпроект minimal і збираємо лише його (причому в одній з конфігурацій, в яких збирали саму бібліотеку). Можна було б, звісно, і всі sample-проекти при бажанні скомпілити, але то марна трата часу. Якщо minimal нормально скомпілювався, злінкувався та запустився, значить все чудово. Тепер не забудьте прописати шляхи до хедерів та скомпільованиз бібліотек у Visual Studio: в Tools→Options→Projects and Solutions→VC++ Directories відповідно для “Include files” прописуємо шлях до хедерів, а в “Library files” – шлях до щойно зібраних бібліотек.

Якщо хто хоче подивитись як описане вище виглядають вживу, можу запропонувати оцей англомовний скрінкаст (єдина відмінність – там шляхи до хедерів та бібліотек прописуються через vsprops-файл):

Ну і на всяк випадок лінки на рекомендації по встановленню під різні версії студії:

• wxWidgets на MS Visual Studio.NET (8.0)
• wxWidgets на MS Visual Studio 2008 (9.0)

Ну і поки що все. Наступного разу створимо свою в міру простеньку форму і запустимо її

latitude2brightkite – це сервіс, на якому можна підконектитись до ваших аккаунтів на Brightkite (через OAuth, що цілком безпечно, бо не вимагає від вас зберігати паролі на сайті) та Google Latitude (тут треба буде вручну скопіпастити ваш Латітьюдівський ідентифікатор, бо, на жаль, поки що в мене не вийшло автоматизувати його отримання). Ну і далі сервіс використовуючи ці дані періодично отримує гео-інформацію з Латітьюд і постить її у Брайткайт. От і все. Там є ще пара дрібних багів, але я їх на цьому тижні пофікшу.

До речі, з OAuth я промучився добряче. Мануали які я знайшов – всі з купою води і ніфіга не зрозуміло, тому довелося дізнаватись подробиці того як працює ця кухня просто взявши робочий приклад для Google App Engine і дивлячись що і як там зроблено. Так що я може навіть переборю лінощі і трохи згодом напишу свій стислий мануал.

Епопея з моїм омобілюванням почалася досить таки давно, здається наприкінці минулого року, коли завдяки Феру мну став власником чудового 3G-пакету U’Family 5 від Utel з інетом по 5 коп./МБ (навіть в GSM-роумінгу) всього за ~26 з копійками гривень в місяць абонплати. Але телефон у мене був звичайний і тому я весь час сидів виключно у білайнівському роумінгу. Після вимушеної покупки нового ноутбуку мну помітив, що у нього потенційно є вбудована можливість роботи з HSDPA модемами (навіть слот для сім-карти під акумулятором був), але такими фічами комплектуються лише збірки ноутів для США та Нової Зеландії. Я зацікавився можливістю встановлення такого обладнання у нас, та в сервісному центрі “Улісс” мені сказали, що зробити вони теоретично таке можуть, але модеми, що приходять від Dell залочені під AT&T і у них був випадок, коли модем не запрацював з нашими картками і тому вони мені порадили просто взяти модем у форматі Express-Card і забути про які б то не було проблеми. На тому мій запал тимчасово пропав, адже ціна, яку просив за модеми Utel кусаєтьcя вельми боляче: від найпростішого USB-модему 749 до Wi-Fi роутеру за 1699 грн. Але ж є така чудова річ як eBay! Час від часу я заходив туди цікавлячись поточними цінами на модем Huawei E800. Аналогічний девайс можна було придбати у Utel за 899 грн., що, погодьтесь, дещо забагато як для модему. І ось трапилося диво: десь на третій чи то четвертий захід я знайшов лот, де продавався новенький розлочений E800. Ціна на той час становила трохи більше 20$ і торги закінчувалась за 10 хвилин. І біддер був лише один. Накинувши в останні секунди розіграшу пару баксів я на диво з легкістю виграв лот. Загальна вартість разом з доставкою була в районі 45$, але в перерахунку на гривні навіть по курсу 8 (в той час як на момент покупки він був у районі 7.6-7.7), це було у 2.5 рази дешевше, аніж брати у того таки Utel. І от сьогодні, через кілька тижнів очікування, нарешті девайсик опинився у мене. Але це все приказка. Казка буде далі

На моє велике здивування бандерольку з модемом пошта кинула прямо в поштову скриньку А що: упаковка радше нагадувала коробку з-під DVD (ну може на 2-3 мм товща) аніж якийсь електронний товар. Посміявшись з сусідом трохи з дещо дивного нашій людині імені відправника Hu LongHui, мну відкрив коробку і поставив девайс у відповідний слот свого ноутбука Dell Latitude E6500 (модель ноута важлива для цієї оповіді). Windows радо помітила новий пристрій попросила дрова. Я поглянув на коробку, але помітив, що ними там і не пахло. “Ну і грець з ними”, – подумав я, – “інет же поруч!” Але це виявилось не так-то просто. Перші дрова, які я знайшов були на новозеландському сайті Vodafone І хоч я їх теж на всяк випадок скачав, але ставити не став. Потім я таки ледь знайшов їх на офіційному сайті Huawei (руки повідривав би за таке юзабіліті). Скачав. Перший архів виявився лише прошивкою, але наступний вже мав ISO-образ диску з дровами та необхідним софтом. Після встановлення модем розпізнався системою, але софт, що йшов у комплекті ніяк не хотів його бачити. Перезавантаження системи не допомогли. В бій знову пішов Гугл. Тут я довідався, що виявляється диску з дровами немає в комплекті, бо дрова і софт є на самій картці(!!!), яка має розпізнаватись також як CD-диск. Подумки вже почав прикидати ціну чи варто буде відсилати модем назад і просити обмін. Витягнув картку зі свого ноута і пішов смикати Растіка, що трохи прихворів і так доречно був вдома, щоб спробувати на його ноуті Lenovo. На моє полегшення все запрацювало: картка розпізналась як диск, софт і дрова встановилися, Mobile Partner розпізнав пристрій і мну успішно з’єднався з мережею. Ура! Отже картка робоча, але були якісь приколи саме з Dell‘ом. Гугл вивів на форум Vodafone, де подібна проблема визнавалась (правда з моделлю Huawei E870) і рекомендувалось оновити її прошивку. Я знову взяв картку і на Растіковій машині спробував оновити до прошивки, що я скачав з оф. сайту виробника раніше, але тут виявилося, що це і є моя версія firmware, а нічого новішого на сайті Huawei нема. Новіша прошивка знайшлась лише на сайті Vodafone, але були підозри, що після неї мій розлочений модем знову стане досить таки залоченим, що мене не влаштовувало. І ось нарешті на ще одному новозеландському форумі я побачив посилання на сайт грецього оператора “Wind” (з музикою “Каті Перової” (с) у фоні ), де таки була новіша версія firmware для E800. Я подумав, що навряд там версія з якимось локом, адже інакше вона б не запрацювала у новозеландців. На свій страх таки перепрошив і, о диво(!), мій ноут побачив картку як диск, зміг нормально поставити софт і дрова, а Mobile Partner успішно законектився до мережі Utel. Отакі от у мене сьогодні були пригоди…

Щойно вирішив також заміряти швидкість роботи мережі. Статистика ось:

Суто суб’єктивні враження: кількасекундна затримка на DNS-ресолвінгу та конекті до сайту, але потім вантажить усе миттєво (звісно, якщо посилань на інші сайти небагато ). Коротше кажучи, цілком юзабельно.

For my english-speaking visitors: the ultimate guide to make your Huawei E800 card working on Dell, Fujitsu-Siemens and some other notebooks Download the new firmware for Huawei E800/E800A from this site and follow the installation instructions there to upload it onto your card. The notebook used to upload should be the one correctly working with this card (e.g. not Dell notebook or so). After that everything should work just fine.

Вчора вночі щось мене пробило і я до 2-ї ночі сидів писав одну штуку собі в допомогу, а сьогодні вранці, коли хотів вже залити виявилось, що це вже зробили до мене, причому найцікавіше, що виглядає все один в один як те, що зробив мну. Не розумію, правда, як я не знайшов його вчора – мабуть вже заспаний був, але суть не втому. Щоб робота марно не пропадала поділюся парою коротких сніпетів на пітоні.

Перший – для скорочення URL за допомогою сервісу bit.ly (перед використанням там треба зареєструватись, щоб отримати API key):

import urllib, urllib2
import json # є лише Python 2.6 і старше

bitly_login = "your bitly login"
bitly_apikey = "your API key"

def ShortenURL(url):
  try:
    request = urllib2.urlopen("http://api.bit.ly/shorten?version=2.0.1&longUrl=%s&login=%s&apiKey=%s" % (url, bitly_login, bitly_apikey))
    result = json.loads(request.read())
    return result["results"][url]["shortUrl"]
  except:
    return None

Другий – для публікації повідомлення в Twitter (тут використовується несек’юрна Basic HTTP Authorization, бо з oAuth це було б набагато складніше, а мені вночі було ліньки возитись).

import urllib, urllib2
import base64

login = "your twitter login"
passwd = "your twitter password"

secret = base64.encodestring("%s:%s" % (login, passwd))[:-1]

def Post(message):
  request = urllib2.Request("http://twitter.com/statuses/update.xml", urllib.urlencode({"status": message}), {"Authorization": "Basic " + secret})

  try:
    urllib2.urlopen(request)
    return message # returning message if it was successfully sent
  except:
    return None

Обожнюю python

Простори імен – дуже потужна особливість мови C++. Ця стаття не вчитиме синтаксису просторів імен, вона просто покаже як їх варто використовувати.

Простори імен лише обгортають всі імена, що в нього входять в якесь інше ім’я. Наприклад:

namespace net {
    class Socket {
        ...
    };
}

...

net::Socket socket;

Завдяки цьому ми впевнюємося, що якщо дві бібліотеки матимуть свої реалізації класу Socket, то якщо вони назвуть свої простори імен по-різному, ваша програма зможе їх використовувати без яких би то не було конфліктів.

Але це викликає ще одне питання: якщо дві незалежні компанії вирішать писати мережеві бібліотеки, то який шанс, що вони будуть робити реалізацію класу з назвою Socket? Я так думаю, що вірогідність цього відсотків 100.

Нам також подобається, коли простори імен легко набираються, що означає, що вони мають бути довжиною в 2-4 символи. З урахуванням цього, який шанс, що обидві компанії назвуть свій простір імен “Net”? 5 відсотків? 10 відсотків?

Як би там не було, це показує, що простори імен не вирішують цю проблему повністю – вони просто зменшують вірогідність її виникнення.

Рішення промислового рівня

Розв’язком цієї проблеми є використання довгих, унікальних назв простору імен, а потім їх включення в програму під коротким псевдонімом (alias).

Тож компанія, що розробляє мережеву бібліотеку напише щось типу:

namespace net_33843894 {
    class Socket {
        ...
    };
}

де номер після “net_” має бути згенеровано генератором випадкових чисел. Нехай цей код розміщено в файлі заголовків з назвою.

Далі бібліотека продається клієнту, який вирішує використати її в проекті. Клієнт тоді описує свій власний спеціалізований для проекту файл заголовків з назвою типу і наступним вмістом:

#include <netlib>

namespace net = net_33843894;

Щойно ми створили власний псевдонім для простору імен для бібліотеки, який діє лише в межах нашого проекту. Якби простір імен “net” вже було зайнято іншою бібліотекою, то ми могли б обрати інше ім’я: net2, sock, чи ще щось. Тоді не виникало б ніяких конфліктів імен.

Спрощуючи все

Розумним було б зробити з бібліотекою щось таке, щоб вона стала простішою для користувача. В ідеалі він мав би клацнути двічі на інсталяційному файлі і бібліотека негайно стала б доступною у його середовищі розробки (IDE). Далі він просто набирав би “#include <yourlib>” і використовував її, щоб створити щось корисне.

Але якщо користувачу доведеться створювати свій заголовок для кожного заголовку вашої бібліотеки, то доведеться постійно страждати, використовуючи її. Не кожному це буде до смаку.

Розв’язком цієї проблеми є забезпечення розумних значень по замовчуванню, але дозволивши йому можливість змінити їх, якщо вони не підійдуть. Це можна зробити за допомогою макродиректив в файлі заголовків:

namespace net_33843894 {
    class Socket {
        ...
    };
}

#ifndef NO_NET_33843894_ALIAS
    namespace net = net_33843894;
#endif

Таким способом можна надати логічне значення по замовчуванню для простору імен, а якщо воно вже зайняте, то користувач зможе введенням макросу NO_NET_33843894_ALIAS уникнути створення псевдоніму “net”.

Сучасні компілятори

Повідомлення про помилки це справжній кошмар при використанні шаблонів. З довгими назвами просторів імен ми зробимо їх ще жахливішими.

На жаль, жоден з компіляторів, якими я користуюсь, недостатньо розумний, щоб використовувати найкоротший з доступних псевдонімів у повідомленнях про помилки. Тобто навіть коли ви використовуєте аліас “net”, то повідомлення про помилку при використанні класу Socket буде посилатись на net_33843894::Socket. Що не дуже то читабельно.

Тому я зазвичай йду на маленьку хитрість. Вона працює лише в заголовках, що містять виключно inline-функції (оскільки вона діє лиш на актуальні імена, що використовуються лінковщиком), але в мене їх достобіса. Якщо макрос NO_NET_33843894_ALIAS не визначено, то я використовую коротке ім’я як ім’я простору імен, а довге – як псевдонім:

#ifdef NO_NET_33843894_ALIAS
namespace net_33843894 {
#else
namespace net {
#endif
    class Socket {
        ...
    };
}

#ifndef NO_NET_33843894_ALIAS
    namespace net_33843894 = net;
#endif

І повідомлення про помилки стають більш зрозумілими.