Присягаюсь своїм життям і любов’ю до нього,
що ніколи не житиму заради іншої людини
і ніколи не попрошу когось жити заради мене.
– Джон Галт

Нарешті я дочитав здоровецький опус від маловідомої у нас російсько-американської письменниці Айн Ренд “Атлант розправив плечі”. Згадки про цю книжку почали з’являтися останнім часом все частіше і від абослютно різних людей, що неабияк розігрівало мою цікавість. Я навіть ходив за друкованою версією в книжковий магазин, але їх не було, тому вирішив читати з телефону. Враховуючи, що читав я здебільшого по дорозі на роботу та з роботи і деколи перед сном, загалом на це пішов майже місяць. Але це не дивно – книжка в півтора рази більша за “Войну и мир”, писалася 15 років, з яких, здається, 2 роки пішло на промову Галта по радіо. Описуючи книжку важко втриматись від кліше. Типовий приклад – заголовок цього допису, бо так всі називаюсь свої статті чи відгуки про Атланта. Ще одна згадка, яку я не можу стримати – це те, що ця книжка за опитуванням читачів бібліотеки конресу США від 1991-року вважається другою книжкою після Біблії, яка змінила світогляд цих читачів. Особливо веселим в цьому контексті є факт, що цінності, які пропагандуються у книжці є ледь не повним антиподом біблійних

Тепер же щодо моїх особистих вражень. Спочтаку про погане, бо потім все одно піде купа задоволених слюнявих воплей. Написана вона паршивенько, місцями від неї тхне звичаним жіночим чтивом по 10 рублів купка, місцями просто пробиває на “ха-ха”. Фрази в стилі “І тут вона побачила в його очах що без слів він зрозумів, що вона хотіла сказати, але нічого не сказав у відповідь але вона зрозуміла що він хотів сказати” (sic!) спочатку дивують, потім смішать, потім, коли читаєш про цих галімих телепатів 100500-й раз, неабияк дратують. Об’єм теж занадто великий, тим паче, що набитий він повторенням одних і тих само ідей різними словами. Я звісно розумію, що “повторение – мать учения”, але “що занадто – то не здраво”. Одну промову Галта я читав майже тиждень. Її треба було взагалі окремою книжкою випускати. Також кидається в очі ідеалізованість всіх позитивних і негативних героїв, чого я ніколи не любив: тобто тамтешні “хороші хлопці” ідеальні в усьому – світогляд, поведінка, характер, зовнішність і навпаки. Але ці негативні риси починаєш помічати лише згодом. Перший том я “ковтнув” буквально за пару днів, другий пішов вже дещо повільніше, а третій взагалі давався дуже тяжко. Що ще неоднозначного? Сам твір називають антиутопією соціалізму (причому писаній з власного досвіду – Ренд народилась і провела дитинство та юнацтво в радянській Росії – їй було з чим порівняти), але мало хто каже, що це паралельно є і утопія капіталізму. Тобто це було б кльово, якби підприємці дійсно були всі такі Д’Анконія, Реардени, Ваєти, тощо… але зараз більшість з них схожа на Бойлів і Ко. Ідея абсолютного капіталізму з одного боку непогана, а з іншого все впирається у цей осточортілий людський фактор, що не дозволяє створювати собі іллюзій у його життєспроможності. На жаль…

А тепер обіцяні слюні і соплі. Роман не змінив мій світогляд, адже він просто ліг на нього як на рейки і вільно помчав вперед з кожним прочитаним словом. Бо тут всі частинки мого світосприйняття, які я збирав по крихтам і до яких доходив сам на власному досвіді, були подані одним смачним блюдом. В чому він допоміг, так це зібрати ці крихти докупи в організовану структуру. Він допоміг відчути себе не одиноким у своєму світосприйнятті, чого мені бракувало ще зі шкільної парти, коли я часто не розумів більшість своїх однолітків, яких турбувало питання “як би мати все, але при цьому нічого не робити”, незрозумілу мені тягу до шари, які мали наглість ледь не ставити мені в обов’язок давати щось списувати чи якось інакше допомагати їм. Зараз я розумію, що винуваті тут не вони, а я, бо саме моя зговірливість була потуранням їх нікчемності. Ми нещодавно сперечались з Ігорем та Растіком щодо того, коли варто читати філософську літературу: коли сам вже дійдеш до всього, чи раніше, щоб допомогти прискорити процес. Я вважаю, що істина ближче до другого варіанту: краще читати раніше, але вже певна база має бути. Бо вже маючи базу породжену вихованням, мені не вистачало такої книжки в шкільні роки, яка могла б скерувати енергію, якої у мене вже тоді було повно. Саме тоді вона, мабуть, могла б якось вплинути і змінити деякі погляди. Можливо я б навіть спробував би піти шляхом Франциско і шукати роботу вже в старших класах школи.

Також деякі речі, описані в романі, викликали у мене в душі гордість правильного виховання. Наприклад, коли Дегні наймала інженера, який би допоміг розгадати секрет таємничого двигуна (сам двигун, мабуть, був своєрідний привітом Теслі ) і якого деякі особи звинувачували в егоїзмі, бо він хотів отримувати за свою працю гроші від промисловців. Так от я ріс в сім’ї подібного інженера. Опис розрухи до якого привело сліпе слідування соціалістичній моралі викликали стійке дежавю то з сучасною Україною (у світлі останніх редацій податкового кодексу в стилі “просто отнять и поделить” (с) Шариков). Хоча, звісно, корені цього всього ростуть з гангрени нероб, породжених соціалістичними цінностями Радянського Союзу. Коли інженери, які рухали цей світ часто отримували зарплатню меншу ніж прості робітники (принаймні в цивільних галузях виробництва) і це при тому, що для роботи за станком можна було взяти бомжа з вулиці, відучити від пляшки, і отримати готового працівника, то на те, щоб навчити його розв’язувати простенькі дифури (підставте своє) і, що навіть головніше, щоб розумів куди і навіщо воно – треба витратити значно більше часу. Кажуть, що замкнута на верховенстві розуму еліта відірвана від народу. А може навпаки? На якій підставі перші взагалі мають піклуватись про других, коли ті не можуть, а частіше просто не хочуть зробити своє життя кращим. Не забравши чи присвоївши щось (немає значення як – розбоєм чи шляхом здирницьких популістських законів), а заробивши і заслуживши будучи не простим гвинтиком, а творцем. Що буде, коли творці цього світу – підприємці, інженери та інші самодостатні люди, хто рухають його вперед – оголосять страйк і зникнуть? Можливо, для тих, хто ще стоїть на межі життя (руху вперед) і смерті (статики) книжка привідкриє завісу того, що відчувають живі і схилить на свій бік, який дозволить зробити світ кращим.

P.S. Стаття про Ренд на Лурці достаіляє

- … А ще він хитрий, самозакоханий і бундючний, як павич, він боягуз, його неможливо змусити зробити хоч що-небудь.
- Правда? – запитав Абдулла – Дивно, що ви, о найбільш любляча серед жінок, з такою гордістю оголошуєте цей перелік пороків…
- Чому ви називаєте це пороками? – сердито перепитала Софі – Я просто описую вам Хаула, який він є! …

До речі, коли розкрилось де був Гаул, то мну готовий був битись головою об стінку, тому що не пізнати його характер до того – це просто ганьба Але спойлити не буду, бо все задоволення пропаде. А казку знову ж таки рекомендую до прочитання.

Ех, і добре, що я з собою завбачливо взяв небагато грошей, бо залишив там практично все, що взяв з собою. Мені вистачило на те, щоб придбати три книжки: “Огненне коло” Багряного (я взагалі-то “Тигроловів” хотів, але не побачив їх там) та “Мандрівний замок Хаула” і “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс. Хоч Багряний і не відноситься до дитячої літератури, але мені чомусь запам’яталось його ім’я ще з уроків літератури в школі, тому вирішив все ж почитати трохи зі шкільної програми Чому я вирішив взяти “Замки” – зрозуміло. До речі, можливо це просто збіг, але аніме показане в суботу думаю нефігово підняло продажі книжки. Поки я 3-4 хвилини гортав сторінки перед стендом видавництва “Старого лева” стовпчик з 8-10 книжок “Мандрівний замок Хаула” зменшився до 1-2

Прийшовши додому вирішив цікавості зарази прочитати перших пару сторінок. І що вам сказати? Перша “пара сторінок” закінчилась на останній десь так в годину ночі Тепер я зрозумів, чому казали, що творіння Міядзакі це все ж таки “вільна фантазія на тему”. Там більше візуальний ряд грає роль. Хоча, звісно, багато чого і збереглося, але все ж “книжні” герої мені здалися дещо цікавішими та і сама історія більш розгалужена (на 13 серій вистачило б запросто ) з усякими цікавинками. Наприклад, з книжки зрозуміло куди ведуть “чорні” двері і що у Гаула виявляється є сім’я (ну, принаймні старша сестра і двійко племінників) ну і ще багато чого. Не знаю, може тому, що я вже здається сто років не читав художньої літератури, але книжка, як нескладно помітити, мені дуже-дуже сподобалася. Написана живо, читається легко, переклад теж гарний. Чого варте лише щось типу: “на платті Софі пишно квітнули символи Валеріїного королівського благовоління” Коротше кажучи, рекомендую. І поки вони ще деякий час будуть в мене (за пару місяців мабуть відвезу та подарую двоюрідній сестричці, якщо зможу з ними розстатись ), то навіть можу дати бажаючим почитати на деякий час А сам завтра, мабуть, візьмусь і за “Повітряний замок”.

Items not yet shipped:
Delivery estimate: December 3, 2007 – December 17, 2007 1 of: Chronicles of the Black Company
Sold by: Amazon.com, LLC

Items shipped on September 20, 2007:
Delivery estimate: October 9, 2007 – November 2, 2007
1 package via International Shipping 1 of: Passage at Arms
Sold by: Amazon.com, LLC

Items shipped on September 26, 2007:
Delivery estimate: October 16, 2007 – October 30, 2007
1 package via International Shipping 1 of: The Shambhala Guide to Kendo: Its Philosophy, History, and Spiritual Dimension
Sold by: Amazon.com, LLC
1 of: Kendo: The Definitive Guide
Sold by: Amazon.com, LLC

До речі, хто там користувався вже амазоном? Як довго пакунки йдуть до нас і в якому вигляді воно приходить? Кидають з пошти повідомлення в скриньку?

Жил некогда некто по имени Гарри, по прозвищу Степной волк. Он ходил на двух ногах, носил одежду и был человеком, но по сути он был степным волком.

Он научился многому из того, чему способны научиться люди с соображением, и был довольно умен. Но не научился он одному: быть довольным собой и своей жизнью. Это ему не удалось, он был человек недовольный. Получилось так, вероятно, потому, что в глубине души он всегда знал (или думал, что знает), что по сути он вовсе не человек, а волк из степей. Умным людям вольно спорить о том, был ли он действительно волком, был ли он когда-нибудь, возможно еще до своего рождения, превращен какими-то чарами в человека из волка или родился человеком, но был наделен и одержим душою степного волка, или ж эта убежденность в том, что по сути он волк, была лишь плодом его воображения или болезни. [. . .]

Итак, у Степного волка было две природы, человеческая и волчья; такова была его судьба, судьба, возможно, не столь уж особенная и редкая. Встречалось уже, по слухам, немало людей, в которых было что-то от собаки или от лисы, от рыбы или от змеи, но они будто бы не испытывали из-за этого никаких неудобств. У этих людей человек и лиса, человек и рыба жили бок о бок, не ущемляя друг друга, они даже помогали друг другу, и люди, которые далеко пошли и которым завидовали, часто бывали обязаны своим счастьем скорее лисе или обезьяне, чем человеку. Это ведь общеизвестно. А с Гарри дело обстояло иначе, человек и волк в нем не уживались и уж подавно не помогали друг другу, а всегда находились в смертельной вражде, и один только изводил другого, а когда в одной душе и в одной крови сходятся два заклятых врага, жизнь никуда не годится. Что ж, у каждого своя доля, и легкой ни у кого нет.

Хотя наш Степной волк чувствовал себя то волком, то человеком, как все, в ком смешаны два начала, особенность его заключалась в том, что, когда он был волком, человек в нем всегда занимал выжидательную позицию наблюдателя и судьи, — а во времена, когда он был человеком, точно так же поступал волк. Например, если Гарри, поскольку он был человеком, осеняла прекрасная мысль, если он испытывал тонкие, благородные чувства или совершал так называемое доброе дело, то волк в нем сразу же скалил зубы, смеялся и с кровавой издевкой показывал ему, до чего смешон, до чего не к лицу весь этот благородный спектакль степному зверю, волку, который ведь отлично знает, что ему по душе, а именно — рыскать в одиночестве по степям, иногда лакать кровь или гнаться за волчицей, — и любой человеческий поступок, увиденный глазами волка, делался тогда ужасно смешным и нелепым, глупым и суетным. Но в точности то же самое случалось и тогда, когда Гарри чувствовал себя волком и вел себя как волк, когда он показывал другим зубы, когда испытывал ненависть и смертельную неприязнь ко всем людям, к их лживым манерам, к их испорченным нравам. Тогда в нем настораживался человек, и человек следил за волком, называл его животным и зверем, и омрачал, и отравлял ему всякую радость от его простой, здоровой и дикой волчьей повадки.

Большей частью он бывал очень несчастлив, этого нельзя отрицать, и делал несчастными других — когда он любил их, а они его. Ведь все, кому случалось его полюбить, видели лишь одну его сторону. Многие любили его как тонкого, умного и самобытного человека и потом, когда вдруг обнаруживали в нем волка, ужасались и разочаровывались. А не обнаружить они не могли, ибо Гарри, как всякий, хотел, чтобы его любили всего целиком, и потому не мог скрыть, спрятать за ложью волка именно от тех, чьей любовью он дорожил. Но были и такие, которые любили в нем именно волка, именно свободу, дикость, опасную неукротимость, и их он опять-таки страшно разочаровывал и огорчал, когда вдруг оказывалось, что этот дикий, злой волк — еще и человек, еще и тоскует по доброте и нежности, еще и хочет слушать Моцарта, читать стихи и иметь человеческие идеалы.

Ну а щодо кожного з творів окремо… Коли я почав читати “Нудоту”, то змушений був кинути на третині. Не тому, що погане – навіть навпаки: занадто часто вже думки головного героя співпадали з моїми власними, а у мну тоді був досить таки депресивний настрій, і тому при читанні у самого час від часу з’являлись приступи нудоти (не знаю взагалі як це пояснити :-/ ). Останнім часом же настрій в мене був вельми навіть непоганий і тому книжка пішла “на ура!”. Приємно все ж відчувати, що твою голову відвідують такі самі думки, що і великих людей ^_^

“Принцеса” у текстовому вигляді теж справила неабияке враження. Я “проходив” її за near-moon сюжетом на стороні Аркуейд. Хоч мозок і казав подивитись на інші лінії, бо основну і так більш-менш пам’ятав по анімесі, але я просто не міг жодного разу залишити нещасну вампіршу насамоті зі своїми проблемами Деякі епізоди (здебільшого порнографічні ) зі сценарію аніме викинули, деякі додали (я згадую принаймні один, якого не зустрів при читанні). До речі, хентаю там не так-то вже і багато було : сон Шікі, який наслала Аркуейд (суто по причині доптиливості я проглянув всі три варіанти: з Аркуейд, з Сіель та з Акіхою/Кохікою ), епізод, в підворітті, та, власне, те, початок чого було в передостанній серії анімехи, але повністю і з подробицями. Тепер у вільний час треба буде ще прочитати інші варіанти розвитку сюжету…