Сад ангельських пісень.
Вітер носить пір’я золоте.
І до ночі шлях у сад пісень
Вітер знову пір’ям замете.

Соромно сказати, але ще якихось півроку тому мну знав про “Піккардійську терцію” лише назву. За ці півроку багато чого змінилось – і я не лише почув їх вперше, а й став палким прихильником їх творчості. Тому коли два тижні тому мну навідався до Білої Церкви у справах і побачивши все місто обклеєне плакатами з рекламою їх виступу, не міг пропустити таку чудову можливість. Коли я в той же день з острахом поцікавився наявністю квитків, був водночас і приємно і неприємно здивований тим, що квитків було повно, причому по більш ніж божеській ціні в 80-180 грн. (хоча для мого рідного це мабуть все-таки багатенько було). За пару днів потому я і сам дістав квиток. І потім ще півтора тижні з нетерпінням чекав п’ятниці.

Загадкова, загадкова, загадкова,
Без любові ти хотіла так любові,
Нині маєш і змовкаєш на півслові, загадкова,
Загадкова, загадкова, загадкова.

Щоб потрапити на концерт вчасно, довелось із запасом виходити з роботи і я прийшов до Палацу культури у якому мав відбутися концерт буквально за 10 хвилин до офіційного початку. Людей перед входом та у фойє виявилось на диво багато, тож мну перестав боятися, що зал буде напівпорожній. У тому-таки фойє ще й грали всякі класичні партії якісь музики: флейта, дві скрипки, віолончель, гітара та контрабас. Прикольненько так грали – я пару творів прослухав і пішов до зали. Концертна зала викликала дивні відчуття – за декілька останніх разів, що я був в ПК “Росава”, я звик дивитися на зал зі сцени Але це було так давно, що зараз ці спогади здавались спогадами з іншого життя… Та це все приказка, казка ж далі.

А вона кружля, платтячком метля
І надить
Дурників своїх
Закохає всіх
І зрадить.

Місце у мене виявились просто шикарним – поруч із пультом звукорежисерів, де завжди найкращий звук. Щоправда коли концерт почався (десь так із 15-хвилинним запізненням), то я все-таки відчував лажі звуку – акустика в Білоцерківському ПК “Росава”, як на мене, залишала бажати кращого. Почали виступ із “Саду ангельських пісень” (така сама була і назва концерту) і це було просто суперово.

Два дивних трамваї є в нашому місті,
Хоч трохи уваги – побачиш ти їх:
Один з них веселий, радіє, сміється,
А другий сумний, тихо тужить і плаче він.

Вокал Яролслава Нудика (саме він основний соліст “Саду”) одразу зазвучав просто неймовірно. Коли він співав голосно, то здавалося що звук просто наповнює залу і аж ніби тече крізь тебе. Відчуття неперевершене. Водночас звук інших на першій пісні був значно слабшим (принаймні в порівнянні з Ярославом) – значно тихішим і дещо нерівномірним. Я навіть голосом Андрія Капраля був спочатку трохи розчарований. Але згодом все вирівнялося – схоже звукорежисери підтягнули налаштування – і в купі наступних пісень, де в тому числі було і соло Андрія, воно звучало очікувано божественно ^_^

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Ще одна річ, яку я дуже ціню в гуртах і яка виявилась притаманною Терції також – це коли музикантам справді подобається те, що вони роблять. Я не знаю як це пояснити, адже це мало б бути характерною рисою всіх виконавців, але… Мабуть таке можна лише відчути – коли здається, що на деякий час навіть зал відступає на задній план і самі виконавці насолоджуються своїми піснями. Коли вони не зосереджені на тому, аби виконати все правильно – по-перше, вони професіонали і це має бути для них природно, а по-друге коли тобі подобається пісня, яку ти співаєш, то можна собі пробачити певні огріхи виконання. Звісно, якщо вони були – я все-таки не музикант і мені складно визначити чи були там якісь лажі – я просто майже дві години насолоджувався тим як енергійно та емоційно співала Терція.

Я пішов би в зорепади,
У простори площ і прощ.
Тільки став мені на заваді
Цей останній літній дощ.

Можливо з попередніх слів може здатися, що Піккардійці не працювали з залом – це не так. За роботу з залом їм теж можна поставити тверду п’ятірку: це були і традиційні (принаймні для рок-концертів) під’юджування залу плескати в долоні в такт та хорові з залом співи. На сцену час від часу виходили люди дарувати квіти і серед них були і діти. Так під кінець концерту Андрій Капраль спіймав одного хлопчину, років 7-8 мабуть, що видерся танцювати на сцену, і разом з ним співали “Будьмо здорові, пиймо до дна, гей, нам не зашкодить чарочка вина”

Кинь пісню на вітер,
на вітер слова!
Десь шепотом віти,
десь шумом трава.

Не в воду глибоку,
а в сонце пливеш.
Подумай, нівроку:
ех, світ цей без меж!

Окремо варто відзначити перкуссіоніста Терції. На жаль, я забув його ім’я, але що він вичворяв на сцені – це треба було бачити, я не в змозі описати це словами. Здається, місцями він зривав більше оплесків від залу, аніж співаки. Дуже колоритний і позитивний дядько

Нехай я буду злидарем,
В чужім краю, сумнім краю.
З тобою буде скрізь мені як у раю,
Як у раю, як у раю.

Повертаючись до якості звуку – окрім першої пісні єдине місце, коли я помітив наскільки він все-таки не ідеальний (м’яко кажучи) – це на “Пустельнику”. Там просто відчувалося, що звук відбітий від стін залу перетворювався у свист, при тому, що у фронтальному все чулося прекрасно.

Пришла би-м я до вас, кеби-м сміла,
Кеби-сте мі далі, што би-м хтіла:
Того шугаєчка, што ма біле личко,
То би-м хтіла.

Але к чорту все це… “Пустельник” у живому виконанні – це словами не описати. Я лише трішечки перебільшу, коли скажу, що під час його виконання мені хотілося вигукнути: “Спинися, мить! Прекрасна ти!” з усіма наслідками по Гете Ну чесно. Версія в записі не має і третини тієї енергії, яка була в живому виступі. Здавалося, що Андрій справді вжився в роль… Там на словах “Доторкніться поглядом до того каміння – може з нього зацвітуть вам мої пісні” у мене аж у горлі стисло. І хоч “Пустельник” виконувався ще приблизно в середині їх вступу, останні його ноти Терція доспівувала під овації залу, що дякував їм стоячи. Це було прекрасно.

Наша Маланка подністрянка
Дністром пли – ила, ноги мила.
Дністром плила, ноги мила
Та й тонкий фартух замочила.
Повій, вітре буйнесенький,
Висуши фартух тонесенький.

Традиційна несвідома реакція мого організму на гарну музику (та і взагалі речі, що мені подобаються) – мурашки по шкірі – тут проявляла себе ледь не на кожній із їх повільних пісень і ледь не кожній третій з більш енергійних. Поки що це абсолютний рекорд з усіх виступів на яких я був.

Йшли корови із діброви,
А овечки з поля…
Заплакала молода дівчина,
Край дороги стоя.

Традиційні співи з залом виконувались на піснях “Старенький трамвай”, “Весільний марш”, “Шізгара”, “Sole Mio” та “Shamp Elysees”. Найцікавіше було з “Sole Mio”. Справа в тому, що до того “Трамвай” та “Шізгара” проспівалися якось мляво і тут Андрій просить зал заспівати приспів “Sole Mio” і зал (чисто суб’єктивно особливо в правій його частині шикарно було) перший рядок виконав просто дивовижно (боюсь збрехати, але здається ледь не нота в ноту), я аж сам здивувався як таке може бути. Ще більше здивувався, коли Андрій махнув рукою розвернувся і пішов за куліси. Інші теж перестали співати. Потім визирнув звідти зі словами: “Ну, не чекав… Ану давайте ще раз, бо не вірю.” “Sole Mio” продовжилось, але друга спроба залу і справді виявилась не такою класною як перша Можливо, подібні речі бувають спеціальними заготовками на концерти, але виглядало усе досить природно.

Та руки внизуються в память,
Палючі, як вогненний біль,
І Фенікса вже крила правлять,
У спопеляючу купіль.
І Фенікса вже крила правлять,
У спопеляючу купіль.

Після “Sole Mio” Андрій знову спитав, що зал хоче поспівати. Жіночий голос з передніх рядів попросив “Shamp Elysees”, на що Андрій зауважив: “Ага, ну підемо по накатаній” – мабуть малося на увазі те, що у їх останньому альбомі “Етюди” ці пісні ідуть одна за одною

Ці співи фантастичні, мелодії містичні,
За очі голубі усе тобі.
Що всю мою істоту пронизують достоту
Вогнем твоїм промінь вовік. Амінь.
За голос твій співочий, за усміх твій дівочий,
За все, що будить рій жагучих мрій.

“Shamp Elysees” Терція доспівувала знову таки під стоячі овації залу. Вони не стихали досить довго, чим не дали співакам піти зі сцени. Вони з посмішкою поцікавились у залу – чи вони таким чином сподіваються виступ на “біс” і почувши очевидну відповідь виконали “Весільний марш”, після якого таки пішли зі сцени.

Йду сьогодні знову – вітру вже немає,
Свого капелюха сам туди кидаю,
Йду сьогодні – вітру немає,
Кидаю капелюха, сам кидаю.

Вітру вже немає, в серці завірюха,
Дівчини не видно, йду за капелюхом,
Усім курам на сміх, сам за капелюхом.

Звісно, туди їх скоро повернули і вони заспівали одну з моїх найулюбленіших пісень – “Сядеш у поїзд”. Під час її виконання зал навіть не сідав на місця, а так і слухали стоячи.

Має той пустельник хату із каміння,
Ложе кам’яне, свічку кам’яну,
Крила камяні приросли корінням
До закамянілого вицвілого сну.

Але це вже і дійсно була остання пісня Година і сорок хвилин проминули непомітно і затримавшись на кілька хвилин на виході мну обзавівся ліцензійними дисками з “Садом ангельських пісень” та “Ельдорадо”. Останній диск “Я придумаю світ” увели буквально перед носом, а “Етюдів” я не бачив взагалі. Прикро, що я цей стенд з мерчандайзінгом не помітив коли тільки зайшов до зали, а на виході бажаючих купити було значно більше, аніж доступних дисків – мені пощастило, що в мене було без здачі і дрібними купюрами, яких продавщиці якраз не вистачало

У неділю до салуна завітаю,
Кину срібний доляр на шинквас,
І горлянку чистим віскі я заляю,
Лет ас дрінк, – я пригощаю вас.
Всі співають, морди б’ють, стільці ламають,
Бо вже вечір час додому час
І весело по пляшках стріляють,
Велкам ту Амеріка до нас.

І це саме… Як ви вже можливо здогадались, справа мну своєрідним чином – фрагментами пісень – закодував сет-лист (ака репертуар) вчорашнього виступу Піккардійської Терції в Білій Церкві. Щоб не забути порядок я навіть занотовував на квитку назви або фрагменти текстів, щоб потім відновити його повністю . Щоправда, пара пісень виявились так і не опізнаними мною На жаль (а вам може і на щастя – і так розповідь довга вийшла ), у мене не вийшло розтягнути свою розповідь настільки, щоб влізли всі тексти, тому інші пісні я опишу словами: одна невідома мені пісня між “Нехай…” та “Зародилися терки”, пісня про рок-н-рол (драйвова пісня, до речі), що співалася між “Пустельником” та “Кантрі”, “Шізгара” – між “Кантрі” та “Стареньким трамваєм”, “Sole Mio”, “Shamp Elysees” та “Весільний марш” між “Стареньким трамваєм” та “Сядеш у поїзд”.

Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези… о-о, старенький трамвай.

З нетерпінням буду чекати наступного їх виступу – може там пощастить почути ще інші мої улюблені пісні – “Я придумаю світ”, “Колискова для Аліси”, “Очі відьми”, “Чорноморчик”, “Берег ріки”… чорт і скільки ж їх ще?

Шурхоче вітер у волоссі, жбурляє листя нам у лиця,
Коли керує світом осінь, мені удома не сидиться.
Я поїздам повірю скоро, нехай везуть куди бажають,
Хай на перон зійдуться хором, ті що мене не проводжають.

Якщо комусь треба, то можу попросити його викласти pdf’ки партій (вони і так є в інеті, але у форматі LyX по ходу, тому більшість їх просто так не прочитає). А скоро, сподіваюсь, в їх творчий доробок потрапить ще і Romance з того ж Нуару.

Anatra – Canta Per Me from Anatra on Vimeo.

P.S. До речі, скоро на Вімео та Трубі будуть викладатись і інші відео з концерту, то можете періодично перевіряти – може оціните та наступного разу теж завітаєте на концерт

Цей американський гурт складається з двох осіб: вельми ексцентричної клавішниці та вокалістки Аманди Палмер та барабанщика/перкусіоніста Брайана Вігліона. Сценічний образ у них відповідний назві – косять під ляльок. Багато віршів – “parental advisory”. Хтось називає їх альтернативною попсою, хтось – альтернативним роком, а самі вони себе вважають панк-кабаре (назву видумала Аманда, бо за її словами боялася, що критики в назву їх музики вплетуть слово “готика” ). Ну ось нижче відики з їх найбільш відомих пісень для того, аби оцінити музичку До речі, мені подобаються їх відики по-перше багатою мімікою персонажів (це вовча примха ), а по-друге дибровістю – у кліпі показується те, про що співається (і чхати вони хотіли на традиційні правила створення кліпів де котлети окремо, а мухи окремо).

The Dresden Dolls “Coin-Operated Boy”

The Dresden Dolls “Girl Anachronism”

Сам гурт, якщо хто не знає складається з двох музикантів: Кайл Гесс (Kyle Gass) and Джек Блек (Jack Black). Останнього до того ж ви мабуть бачили як мінімум у фільмі “Школа року” (“School of Rock”), хоча насправді він знімався досить в багатьох картинах. Як виявилося принаймні одну їх пісню я почув ще десь на перших курсах університету, бо точно пам’ятаю як у нас по мережі гуртожитку гуляв оцей відик на пісню “Fuck Her Gently” На минулих же вихідних пісня, яку я вперше почув була Kickapoo, що в свою чергу не що інше, як інтро до фільму “The Pick of Destiny” де музиканти самі ж зіграли головні ролі. Фільм, до речі, теж досить непоганий. З одного боку багато дикого тупняку і “туалетного гумору”, але з іншого мені чомусь дуже подобаються такі малобюджетні речі, та ще й з гарною музикою і веселими текстами (там, правда, помітно кидається в очі просто захмарна кількість слів “fuck”, “cock” та інших ). Під час перегляду мені ще постійно “Шестиструнний самурай” згадувався, у них навіть кінець схожий в тому, що в обох фільмах в кінці відбувається дуель між рок-н-ролом та мяталом Нижче для затравки причеплені пара Youtube-роликів з фрагментами фільму.

Самий початок фільму, пісня Kickapoo (з англ. сабами, бо без розуміння про що співається в піснях половина кайфу пропадає), вона сама по собі як окреме творіння навіть дуже прикольна:

А ось для прикладу рок-дуель із фіналу (тут музика поважча аніж в усіх інших піснях з фільму), все-таки основна партія тут у Вельзевула

День перший: Diary of Dreams, Graveworm, Crematory, Kingdom Come, Kreator, My Dying Bride

Перші команди за розкладом залишали бажати кращого ми з компанією виріщили підтягнутись на фесь під 3-тю годину на Graveworm. Але не так сталося як гадалося – все ж не в наших традиціях починати виступи вчасно і тому, прийшовши без чогось три, на свою голову вислухали майже весь сет Diary of Dreams (в простолюдді “Диарея снов” ). Все ж таки synthgothic – явно не моє музло. Якесь таке танцювальне і занадто вже одноманітне. Хоча і у них теж були свої фанати. Після їх виступу на сусідню сцену (до речі, їх було дві поруч – поки на одній гурт грав, на другій налаштовували апаратуру) вилізли техніки доналаштовувати апаратуру для Graveworm. Тут сталася цікава хохма фесту. Техніків перевіряючи мікрофони щось постійно говорять. У нас прийнято говорити щось типу “раз-два-три”, техніки-німці, як виявилось, кажуть “One, A, One, A…”, що було досить незвично. Потім казати ці мантри його, схоже дістало і він став промовляти “Electroshock” з характерним акцентом. З тих пір на кожній групі, коли техніки виходили налаштовувати мікрофони глядачі йому підказували “Elecroshock”, причому, імітуючи його легкий акцент. Ба, навіть вокаліст Крематорі зацінив цю фішку і під час свого виступу витяг його на сцену і вони під регіт публіки кричали на пару. Отаке. Сам виступ Graveworm, в принципі був непоганий (а кавер на Fear of the Dark мейденів взагалі був крутий), але звук – така лажа: клавіші (а вони у них же далееко не останню роль грають) було чутно лише коли затихали гітари. Та і звук самих гітар часто зливався в кашу. Зате на сцені вони були прикольні.

Далі ми пішли за пивом і весь чек Crematory простояли в черзі, тому гурт слухали з периферії. І маю сказати, що на диво вони мені сподобались, хоч раніше я їх ніколи не чув. Тобто були в сеті і відверто слабенькі пісні, в такому індастріл-танцювальному стилі, коли вони нагадували скоріше Diary of Dreams. Я так зрозумів це в нових альбомах вони трохи змінили (і скажемо прямо: значно погіршили) напрям.

Далі більшість людей перекочувало під сусідню сцену слухати Kingdom Come, а ми підібрались поближче до краю іншої сцени чекати на Kreator. Kingdom Come грає вельми і вельми посередній хард-рок і ми були раді прослухати його зі сторони. А от Kreator згодом навпаки був перлиною того вечора, адже показали як треба виступати. Два роки тому я вже їх чув вживу, але недовго, бо концерт затримувався і я ледь встигав на метро. Тут теж їх саунд-чек дуже затягнувся, але виступали вони раніше ніж минулого разу і тому я із задоволенням прослухав всі пісні. На “Enemy of God”, “Voices of the Dead”, “Violent Revolution” та “Flag of Hate” мну трохи посадив собі голос.

Останній гурт, думери My Dying Bride, були типу хедлайнерами фесту, але після драйвового Kreator вони виглядали дуже мляво. Послухали перші півтори пісні “для галочки” і з чистою совістю поїхали додому.

День другий: My Favorite Scar, Epica, Tarja, Motorhead, Ensiferum, Sonic Syndicate

На наступний день ми теж запланували приїхати о третій дня, але приповзли на фест о четвертій і попали якраз на виступ гурту, який ніколи раніше не бачили. Мну він, до речі, одразу не сподобався Пройшовши повз їхню сцену до сусідньої з дивом помітили банер Epica на фоні. Це при тому, що за графіком перед Епікою мали грати вікінги Ensiferum, але то були не вони. Гурт, що грав в той момент, як виявилося називався My Favorite Scar і концерт лише нещодавно почався. Одразу після їх виступу один з оргів оголосив про причину затримки: не прибула чартерним рейсом апаратура Motorhead і її довелося терміново шукати у нас із-за чого затягнувся саунд-чек і відбулися перетасування в порядку команд. Так, Sonic Syndicate та Ensiferum мали зіграти вже після “моторів” після 12-ї години ночі. Отака фігня. Ми тим часом зайняли стратегічну позицію в перших рядах перед сценою і її тримали ще півтори години, бо виступ Епіки мав розпочатись о 18-00.

І ось нарешті очікуваний час, під інтро Indigo з альбому Divine Conspiracy Epica вийшла на сцену. Як на мене, то віддача фанатів була одна з найкращих того дня, що було дуже круто і музикантам насправді дуже сподобалось. На звук не жаліюсь – нормально чутно було і клавіші, і гітари, і вокал Сімоне, і гроул Марка. Зіграли купу кльових речей, на Cry for the Moon аудиторія навіть підспівувала, хоч і не дуже голосно. Я на Епіці взагалі майже зірвав горлянку Ще з цікавого вони виконали чудовий кавер на “Імперський марш” із “Зоряних Воєн” (з важкими гітарними рифами звучало просто феєрично). Гурт був мегазадоволений теплим прийомом і в знак подяки оголосив відкриту фото- та автограф-сесію збоку від сцени.

Наступною на сцені була Тар’я Турунен, колишня солістка вельми відомого гурту Nightwish. На ній ми вальяжно потягували пивко лише підповзаючи трохи ближче під сцену на піснях Nightwish (яких було виконано вчора п’ять: She Is My Sin, Kinslayer, Sleeping Sun, Nemo, Over the Hills and Far Away) та повертаючись назад по їх закінченню. Після Kinslayer ми відтягнулись до пульту звукачів і там помітили музикантів та техніків Епіки. Першим кого ми помітили був Еріен Ван Вісенбік (Ariën Van Weesenbeek), барабанщик гурту (фото). Ми з Джоллі проговорили з Еріеном десь так добру третину виступу Тар’ї. До речі, із розпитаного: це їх перший виступ в Східній Європі (вони ще не грали в Росії) і у них у жовтні виходить новий альбом Там же поруч крутилися і їх новий гітарист, басист, клавішник (час від часу підспівував пісні Найтвіша, які виконувались на сцені ), а техніки гурту розливали горілку От цим більше всього запам’яталась Тар’я. під час її виступів і потфоткався трохи з Епіківцями (дяки у Джоллі хоч мобіла була на яку можна було клацнути):

На Motorhead ми не пішли під їх сцену, а дивились із сусідньої. Я не великий фанат ані їх творчості, ані хеві в принципі, але чуваки і справді грали прикольно: я цілком розумію тих, хто прийшов саме заради їх виступу.

Очікуваний же нами Ensiferum розпочав виступ рівно опівночі, коли більшість людей вже розійшлися, але навіть та купка, що залишилась все-таки теж погорлала на славу (особливо запам’ятався “Там-тарарам, Там-тарарам!” ). На перших 2-3 піснях Енсіферума звук біля сцени був лажовим: перевантаження басів забивали все, що окрім них не чутно було взагалі нічого. Ми намагались знайти порятунок змістившись на декілька метрів з лінії звукового фронту, але це мало допомогло. Згодом звук таки трохи вирівнявся, перевантаження пропали і вже було нормально чути і гітари, і Ліндрооса. А відсмалили вони чи не найкраще за вечір, багато кому навіть з тих хто на Моторхед прийшли сподобалось більше. Справжні вікінги.

Закінчився їх виступ на початку другої ночі, про повернення в Київ не могло бути і мови, тому вирішили прослухати все до кінця. Посиділи-послухали Sonic Syndicate. Музика – так-собі, не моє, але яка ж в них басистка… (тут мають бути два ряди закоханих смайликів ). Звати Карін Аксельссон (Karin Axelsson) (фото 1, фото 2 – але з короткою зачіскою вона на фотках не така прикольна як вживу та і пірсінг все-таки зайвий) і вона, в 100% одній лізі зі знаменитою Крістіною Скаббія (Christina Scabbia). Але це всі позитивні враження про гурт.

Дочекавшись світанку в генделику під стадіоном, а потім першого рейсового автобусу на зупинці мну дістався додому аж о 8-й ранку. Таким чином мну не спав рівно добу

От ніби коротко і усі враження після цих вихідних. Отримав шалений заряд позитиву на декілька тижнів, а то і місяців вперед.

Вже стільки минуло часу з появи першої метал-опери Avantasia від Тобіаса Саммета, але не дивлячись на її успіх аналогічні проекти не почали створюватись як гриби після дощу. Я фактично можу пригадати лише російський “Ельфійський рукопис”, та він практично в усьому віддає вторинністю і в плюси можна записати лише те, що там голоси персонажів помітно відрізнялись на відміну від тої таки Авантазії. Все. Так, деякі гурти випускали так звані концептуальні альбоми, але це ж геть інше. Але нещодавно я суто випадково дізнався про голландський гурт Xystus. Випадково, бо вперше почув про нього в новині про перехід колишнього басиста After Forever (вони, як це не прикро розпались але про це вже я, здається, якось писав). Послухав їх на Spotify (на жаль, з трьох їх релізів там присутній лише самий перший: “Receiving Tomorrow”). Послухав… Грають досить таки пристойний прогресів, хоч до моїх улюбленців датчан з Royal Hunt і не дотягують. От… І тут буквально пару днів тому теж суто випадково десь прочитав, що Сімоне Сімонс з гурту Epica (а це так би мовити молодша сестра After Forever) була гостьовою вокалісткою на їх останньому альбомі “Equilibrio”, який, власне кажучи, є нічим іншим як рок-оперою в двох актах. І більше того, на відміну від тої-таки Авантазії вона існує не лише в аудіо-, а і в DVD-версії. Тобто її офіційно ставили на сцені. Не довго думаючи, мну скачав DVD-реліз і на свою голову вирішив “проклацати” його о першій ночі >_< Ну, “проклацував” я його майже дві години.

Отож, Equilibrio. Я б його все-таки назвав більше метал оперою, аніж просто рок, бо звучання все ж поважче. Музично це прог, що цілком очікувано, але місцями він там спрощується до звичайненького такого пауера. Окрім самого гурту задіяний симфонічний USConcert Orchestra (там десь в районі 100 чоловік в ньому). Звучить, зщнаєте, так помпезненько.

Персонажів в опері небагато:
Дієгу (Diegu) – Баз Долманс (Bas Dolmans, Xystus)
Леді Софія (Lady Sophia) – Сімоне Сімонс (Simone Simons, Epica)
Евелін (Aveline) – Мішель Сплітхольф (Michelle Splietelhof)
Прімос (Primos) – Джон Вуіжс (John Vooijs)
Смерть (Death) – Джордж Оосток (George Oosthoek, Orphanage)

Я так зрозумів, що чоловік та жінка, яких Мішель та Джон зіграли в другій сцені першого акту – це не Прімос та Евелін, хоча достеменно не зрозуміло. Пишуть, до речі, що вони відомі в Данії музичні актори. Співають і дійсно непогано, більше того, голос Мішель навіть чимось мені нагадав “один з голосів” Флоор Янсен (у Флоор вокальний діапазон широкий – вона в цій опері могла вільно виконати обидві жіночі партії ), але може то так здалося. А от до Базу з Xystus‘у пара претензій по ходу перегляду була – місцями мені здавалось, що він так жорстко лажав… Скрімінг Джорджа мені сподобався, але його поведінка на сцені досить суперечлива: з одного боку він постійно корчив такі комічні (мабуть вони мали бути загрожуючими) гримаси, а з іншого вони додавали якогось певного шарму і незвичності. Вцілому музична частина мені дуже сподобалось, чого не можу сказати про сюжет та тексти – там все неоднозначно. Сюжет досить таки простецький, тим паче з хепі-ендом, що взагалі сакс. Та ж таки Авантазія мені в цьому плані набагато більше сподобалась – і закручено покраще, і самі тексти з одного боку ніби і примітивніші, але з іншого мені набагато ближче те, про що співав Саммет (одна моя улюблена балада “In Quest For” чого варта). До речі, офіційну PDF-ку з текстами Equilibrio можна скачати звідси.

В доробку хлопців є як жартівливі кавери на відомі гурти, як наприклад, “Рілля в ілюмінаторі” чи “Корова здохла з телям”, так і власні кумедні пісеньки типу “Помідори” (їх першого хіта) чи “Тьотя Люба”, яка заставила мене згадати славні студентські роки, коли доводилось посеред ночі дертися балконами у гуртожиток

Приємного прослуховування ^_^

За останній тиждень це мій беззаперечний лідер по прослуховуванням (я з самого гурт інколи перемикаю лише на їх “Artist radio” у Spotify, де окрім пісень гурту є й пісні інших схожих виконавців). Сама музика дуже і дуже атмосферна, слухаєш – і прудко біжиш на чотирьох лапах (це особисте ) десь там далеко-далеко в густій росяній траві, а тут вуха аж ніби прикипають до навушників і їх не хочеться знімати В той же час альбоми не одноманітні – частина пісень нагадує пісні тої ж Вестенри, частина – Clannad чи Enya, а частина – взагалі норвезький Lumsk.

Тим, хто має аккаунт на Spotify може одразу ознайомитись з їх творчістю по цьому лінку.

Але то все в теорії, а як воно на практиці? Завдяки Ernesto з сайту TorrentFreak мну розжився інвайтом на закрите бета-тестування цього сервісу, тому зміг помацати все своїми лапами Сам Spotify представляє собою конгломерат iTunes та Last.fm (підтримувані ОС: Win32 та Mac): він складається з інтернет-сервісу, що представляє собою здоровенне сховище музики та легкого iTunes-подібного програвача (див мал.). Закачка медіаконтенту здійснюється по гібридній схемі: тобто як пряме потокове завантаження з сайту, так і по P2P торрент-подібному протоколу (що і не дивно, адже один з розробників – Людвіг Стрігеус, автор відомого torrent-клієнту uTorrent) для найбільш популярних речей (клієнт має кеш завантажених даних, розмір якого користувач може варіювати; по замовчуванню – 10% від об’єму диску). Якість музики судячи з описів десь на рівні MP3 160kbps. Здається, що малувато, але насправді звук, ІМХО, дуже і дуже пристойний – у мене принаймні відчуття відрази не викликав.

Незадовго після реєстрації на сервісі користувачам видається 5 інвайтів, які можна роздати бажаючим. Вони і у мене є (віддам 4 з них в хороші руки, але перед цим дочитайте абзац до кінця ), так що прохання до бажаючих отримати інвайт та спробувати сервіс відписатися в коментарях до цієї статті на моєму основному блозі, тобто тут Але увага! тут є невеличка проблема: із-за деяких ліцензійних приколів Spotify зараз недоступний в більшості країн. Тобто зараз абсолютно легально ви можете скористатись ним лише з Великобританії, Швеції, Фінляндії, Іспанії та Франції. Навіть зі США не можна. Особисто у мене чи то був вдалий момент, чи ще що, але зайшовши про присланому інвайту мені сказали, що з моєї країни (Україна) реєструватися не можна. Я поставив Hotspot Shield (безкоштовний VPN в США з лімітом 5ГБ в місяць) і через нього зареєструвався. Це при тому, що для США цей сервіс найбільш обмежений. Наприклад, для України доступний принаймні платний аккаунт з помісячною абонплатою в 9.99 євро, а для США і його нема. Не знаю як так вийшло, але факт залишається фактом – I’m in В Інтернеті вже з’явилась пара мануалів з тим як обходити ці проблеми, наприклад, тут чи тут. До речі, останній варіант описує як можна зареєструватись на Spotify без інвайту, тому якщо вам не ліньки – спробуйте спочатку цей варіант і розкажіть чи реально це зробити

Зареєструвавшись на сервісі можна скачати власне програвач. На жаль, зараз це просто окремий додаток (зовні чимось нагадує iTunes), але ніяких плагінів для існуючих плеєрів зараз немає… Хоча до його честі треба сказати, що він малесенький за об’ємом та працює реактивно швидко і, що мене просто розчулило, там є навіть вбудована підтримка Last.fm. Також в софті є схожа на ластфмівську система радіо. Ви задаєте роки випуску та жанр і слухаєте що вам там рендомом навикидає (див мал.). Звісно, пісні, що вам не подобаютсья можна пропускати. Швидкість роботи приємно вразила. Якщо при роботі через американський VPN була маленька затримка перед стартом пісні та при перемотці, то якщо пустити трафік напряму (я пробував як з домашнього, так і з робочого інету), то здається, що всі ці пісні лежать у вас на диску і граються локально. За весь час використання сервіск у мене лише двічі заїкнулося вдома і один раз на роботі. ІМХО, це більш ніж круто. Наступне, що я спробував – пробити по гуртам та виконавцям. Наповнення колекції мене теж вражає, хоч воно і далеко не ідеальне. Наприклад, там легко знайшлася повна дискографія Draconian та принаймні один альбом Qntal, але не було нічого з творчості Haggard. А от з українськими виконавцями ситуація взагалі жалюгідна. Спробував заради цікавості Океан Ельзи. Софт хоч і знає про існування такого гурту, але не має жодного запису з ними. Потім спробував ввести в пошуку Руслану (переможниця на Євробаченні все-таки)… Якщо шукати кирилицею, то матимемо лише одну пісню – переможницю конкурсу, якщо латиницею – то є принаймні один альбом. Але, схоже, обмежена кількість попси – це єдине чим там представлена Україна Також кажуть, що у Spotify класно зроблена робота з плейлистами. Наприклад, кожен плейлист має свій URL, який ви можете відправити своїм друзям, що теж мають встановлений клієнт, а також можна навіть при бажанні редагувати його колективно. Але я поки не зміг цього випробувати як слід.

   

Ну от, в принципі, і все, що маю сказати на даний момент. Залишилось лише спостерігати що з того вийде. І особисто я сподіваюсь, що цей сервіс таки приживеться і я нарешті зможу форматнути 200-гіговий вінт з музикою Хоча перед тим також варто буде дочекатись плеєрів для 3G телефонів, щоб можна було так само зручно слухати музику мобільно.

Ще раз висловлю вдячність сайту TorrentFreak за новину, завдяки якій я дізнався про Spotify та Ернесто за інвайт.

UPD: на цьому тижні прийшло ще +5 інвайтів на сервіс, так що…

Вчора мну показали одну класну пісеньку на YouTube… про Інтернет. Сьогодні я вирішив подивитись її ще раз (дуже вона вже чіпляє ) і шукаючи її на тій-таки “трубі” знайшов декілька інших прикольних відео від її виконавців – Avenue Q. Поліз на Вікіпедію читати матчастину, і виявилося, що Avenue Q – це насправді цілий кукольний м’юзікл (2 акти із загальбною кількістю в 25 пісень), зроблений під впливом американської освітньої програми “Вулиця Сезам” (“Sesame Street”). Але якщо “Сезам” – була програмою для дітей, то “Авеню” не зовсім дитячий (на думку сценаристів нижній віковий поріг перегляду – дорослі підлітки), адже там висміюються вже “дорослі” проблеми: расизм, порнографія в Інтернеті, тощо… Тексти чи то незважаючи на, чи то завдяки свої простоті вельми прикольні (як жартівливо-іронічні типу “Everyone’s A Little Bit Racist”, так і сопливо-ліричні на кшталт “There’s a Fine, Fine Line”). Та і сам формат – ляльковий м’юзікл з ляльками та з живими персонажами – вже неординарний і при тому просто чарівний: я, наприклад, не уявляю як того ж Трекі (Trekkie) може зіграти людина, та і намалювати його таким неможливо, а от ляльковий персонаж – просто чудовий (і чимось мені Альфа нагадує ). Коротше кажучи, знімаю перед його авторами віртуального картуза: це один з чудових екземплярів того, яким я бачу ідеальне мистецтво (навіть популярне): гармонічне в усьому. Тобто викинь, чи зміни один з фрагментів – і все, сам шедевр розсиплеться як картковий будиночок до рівня типової посередності, але разом саме цей набір складових входить в резонанс і отримуємо по-справжньому чудову річ. Жив би в США – обов’язково сходив би, щоб побачити це все на власні очі (навіть при тому, що вартість там немаленька).

 

Нижче – перше відео, про яке я згадував з самого початку

The Internet Is For Porn: