Цей американський гурт складається з двох осіб: вельми ексцентричної клавішниці та вокалістки Аманди Палмер та барабанщика/перкусіоніста Брайана Вігліона. Сценічний образ у них відповідний назві – косять під ляльок. Багато віршів – “parental advisory”. Хтось називає їх альтернативною попсою, хтось – альтернативним роком, а самі вони себе вважають панк-кабаре (назву видумала Аманда, бо за її словами боялася, що критики в назву їх музики вплетуть слово “готика” ). Ну ось нижче відики з їх найбільш відомих пісень для того, аби оцінити музичку До речі, мені подобаються їх відики по-перше багатою мімікою персонажів (це вовча примха ), а по-друге дибровістю – у кліпі показується те, про що співається (і чхати вони хотіли на традиційні правила створення кліпів де котлети окремо, а мухи окремо).

The Dresden Dolls “Coin-Operated Boy”

The Dresden Dolls “Girl Anachronism”

Сам гурт, якщо хто не знає складається з двох музикантів: Кайл Гесс (Kyle Gass) and Джек Блек (Jack Black). Останнього до того ж ви мабуть бачили як мінімум у фільмі “Школа року” (”School of Rock”), хоча насправді він знімався досить в багатьох картинах. Як виявилося принаймні одну їх пісню я почув ще десь на перших курсах університету, бо точно пам’ятаю як у нас по мережі гуртожитку гуляв оцей відик на пісню “Fuck Her Gently” На минулих же вихідних пісня, яку я вперше почув була Kickapoo, що в свою чергу не що інше, як інтро до фільму “The Pick of Destiny” де музиканти самі ж зіграли головні ролі. Фільм, до речі, теж досить непоганий. З одного боку багато дикого тупняку і “туалетного гумору”, але з іншого мені чомусь дуже подобаються такі малобюджетні речі, та ще й з гарною музикою і веселими текстами (там, правда, помітно кидається в очі просто захмарна кількість слів “fuck”, “cock” та інших ). Під час перегляду мені ще постійно “Шестиструнний самурай” згадувався, у них навіть кінець схожий в тому, що в обох фільмах в кінці відбувається дуель між рок-н-ролом та мяталом Нижче для затравки причеплені пара Youtube-роликів з фрагментами фільму.

Самий початок фільму, пісня Kickapoo (з англ. сабами, бо без розуміння про що співається в піснях половина кайфу пропадає), вона сама по собі як окреме творіння навіть дуже прикольна:

А ось для прикладу рок-дуель із фіналу (тут музика поважча аніж в усіх інших піснях з фільму), все-таки основна партія тут у Вельзевула

День перший: Diary of Dreams, Graveworm, Crematory, Kingdom Come, Kreator, My Dying Bride

Перші команди за розкладом залишали бажати кращого ми з компанією виріщили підтягнутись на фесь під 3-тю годину на Graveworm. Але не так сталося як гадалося – все ж не в наших традиціях починати виступи вчасно і тому, прийшовши без чогось три, на свою голову вислухали майже весь сет Diary of Dreams (в простолюдді “Диарея снов” ). Все ж таки synthgothic – явно не моє музло. Якесь таке танцювальне і занадто вже одноманітне. Хоча і у них теж були свої фанати. Після їх виступу на сусідню сцену (до речі, їх було дві поруч – поки на одній гурт грав, на другій налаштовували апаратуру) вилізли техніки доналаштовувати апаратуру для Graveworm. Тут сталася цікава хохма фесту. Техніків перевіряючи мікрофони щось постійно говорять. У нас прийнято говорити щось типу “раз-два-три”, техніки-німці, як виявилось, кажуть “One, A, One, A…”, що було досить незвично. Потім казати ці мантри його, схоже дістало і він став промовляти “Electroshock” з характерним акцентом. З тих пір на кожній групі, коли техніки виходили налаштовувати мікрофони глядачі йому підказували “Elecroshock”, причому, імітуючи його легкий акцент. Ба, навіть вокаліст Крематорі зацінив цю фішку і під час свого виступу витяг його на сцену і вони під регіт публіки кричали на пару. Отаке. Сам виступ Graveworm, в принципі був непоганий (а кавер на Fear of the Dark мейденів взагалі був крутий), але звук – така лажа: клавіші (а вони у них же далееко не останню роль грають) було чутно лише коли затихали гітари. Та і звук самих гітар часто зливався в кашу. Зате на сцені вони були прикольні.

Далі ми пішли за пивом і весь чек Crematory простояли в черзі, тому гурт слухали з периферії. І маю сказати, що на диво вони мені сподобались, хоч раніше я їх ніколи не чув. Тобто були в сеті і відверто слабенькі пісні, в такому індастріл-танцювальному стилі, коли вони нагадували скоріше Diary of Dreams. Я так зрозумів це в нових альбомах вони трохи змінили (і скажемо прямо: значно погіршили) напрям.

Далі більшість людей перекочувало під сусідню сцену слухати Kingdom Come, а ми підібрались поближче до краю іншої сцени чекати на Kreator. Kingdom Come грає вельми і вельми посередній хард-рок і ми були раді прослухати його зі сторони. А от Kreator згодом навпаки був перлиною того вечора, адже показали як треба виступати. Два роки тому я вже їх чув вживу, але недовго, бо концерт затримувався і я ледь встигав на метро. Тут теж їх саунд-чек дуже затягнувся, але виступали вони раніше ніж минулого разу і тому я із задоволенням прослухав всі пісні. На “Enemy of God”, “Voices of the Dead”, “Violent Revolution” та “Flag of Hate” мну трохи посадив собі голос.

Останній гурт, думери My Dying Bride, були типу хедлайнерами фесту, але після драйвового Kreator вони виглядали дуже мляво. Послухали перші півтори пісні “для галочки” і з чистою совістю поїхали додому.

День другий: My Favorite Scar, Epica, Tarja, Motorhead, Ensiferum, Sonic Syndicate

На наступний день ми теж запланували приїхати о третій дня, але приповзли на фест о четвертій і попали якраз на виступ гурту, який ніколи раніше не бачили. Мну він, до речі, одразу не сподобався Пройшовши повз їхню сцену до сусідньої з дивом помітили банер Epica на фоні. Це при тому, що за графіком перед Епікою мали грати вікінги Ensiferum, але то були не вони. Гурт, що грав в той момент, як виявилося називався My Favorite Scar і концерт лише нещодавно почався. Одразу після їх виступу один з оргів оголосив про причину затримки: не прибула чартерним рейсом апаратура Motorhead і її довелося терміново шукати у нас із-за чого затягнувся саунд-чек і відбулися перетасування в порядку команд. Так, Sonic Syndicate та Ensiferum мали зіграти вже після “моторів” після 12-ї години ночі. Отака фігня. Ми тим часом зайняли стратегічну позицію в перших рядах перед сценою і її тримали ще півтори години, бо виступ Епіки мав розпочатись о 18-00.

І ось нарешті очікуваний час, під інтро Indigo з альбому Divine Conspiracy Epica вийшла на сцену. Як на мене, то віддача фанатів була одна з найкращих того дня, що було дуже круто і музикантам насправді дуже сподобалось. На звук не жаліюсь – нормально чутно було і клавіші, і гітари, і вокал Сімоне, і гроул Марка. Зіграли купу кльових речей, на Cry for the Moon аудиторія навіть підспівувала, хоч і не дуже голосно. Я на Епіці взагалі майже зірвав горлянку Ще з цікавого вони виконали чудовий кавер на “Імперський марш” із “Зоряних Воєн” (з важкими гітарними рифами звучало просто феєрично). Гурт був мегазадоволений теплим прийомом і в знак подяки оголосив відкриту фото- та автограф-сесію збоку від сцени.

Наступною на сцені була Тар’я Турунен, колишня солістка вельми відомого гурту Nightwish. На ній ми вальяжно потягували пивко лише підповзаючи трохи ближче під сцену на піснях Nightwish (яких було виконано вчора п’ять: She Is My Sin, Kinslayer, Sleeping Sun, Nemo, Over the Hills and Far Away) та повертаючись назад по їх закінченню. Після Kinslayer ми відтягнулись до пульту звукачів і там помітили музикантів та техніків Епіки. Першим кого ми помітили був Еріен Ван Вісенбік (Ariën Van Weesenbeek), барабанщик гурту (фото). Ми з Джоллі проговорили з Еріеном десь так добру третину виступу Тар’ї. До речі, із розпитаного: це їх перший виступ в Східній Європі (вони ще не грали в Росії) і у них у жовтні виходить новий альбом Там же поруч крутилися і їх новий гітарист, басист, клавішник (час від часу підспівував пісні Найтвіша, які виконувались на сцені ), а техніки гурту розливали горілку От цим більше всього запам’яталась Тар’я. під час її виступів і потфоткався трохи з Епіківцями (дяки у Джоллі хоч мобіла була на яку можна було клацнути):

На Motorhead ми не пішли під їх сцену, а дивились із сусідньої. Я не великий фанат ані їх творчості, ані хеві в принципі, але чуваки і справді грали прикольно: я цілком розумію тих, хто прийшов саме заради їх виступу.

Очікуваний же нами Ensiferum розпочав виступ рівно опівночі, коли більшість людей вже розійшлися, але навіть та купка, що залишилась все-таки теж погорлала на славу (особливо запам’ятався “Там-тарарам, Там-тарарам!” ). На перших 2-3 піснях Енсіферума звук біля сцени був лажовим: перевантаження басів забивали все, що окрім них не чутно було взагалі нічого. Ми намагались знайти порятунок змістившись на декілька метрів з лінії звукового фронту, але це мало допомогло. Згодом звук таки трохи вирівнявся, перевантаження пропали і вже було нормально чути і гітари, і Ліндрооса. А відсмалили вони чи не найкраще за вечір, багато кому навіть з тих хто на Моторхед прийшли сподобалось більше. Справжні вікінги.

Закінчився їх виступ на початку другої ночі, про повернення в Київ не могло бути і мови, тому вирішили прослухати все до кінця. Посиділи-послухали Sonic Syndicate. Музика – так-собі, не моє, але яка ж в них басистка… (тут мають бути два ряди закоханих смайликів ). Звати Карін Аксельссон (Karin Axelsson) (фото 1, фото 2 – але з короткою зачіскою вона на фотках не така прикольна як вживу та і пірсінг все-таки зайвий) і вона, в 100% одній лізі зі знаменитою Крістіною Скаббія (Christina Scabbia). Але це всі позитивні враження про гурт.

Дочекавшись світанку в генделику під стадіоном, а потім першого рейсового автобусу на зупинці мну дістався додому аж о 8-й ранку. Таким чином мну не спав рівно добу

От ніби коротко і усі враження після цих вихідних. Отримав шалений заряд позитиву на декілька тижнів, а то і місяців вперед.

Вже стільки минуло часу з появи першої метал-опери Avantasia від Тобіаса Саммета, але не дивлячись на її успіх аналогічні проекти не почали створюватись як гриби після дощу. Я фактично можу пригадати лише російський “Ельфійський рукопис”, та він практично в усьому віддає вторинністю і в плюси можна записати лише те, що там голоси персонажів помітно відрізнялись на відміну від тої таки Авантазії. Все. Так, деякі гурти випускали так звані концептуальні альбоми, але це ж геть інше. Але нещодавно я суто випадково дізнався про голландський гурт Xystus. Випадково, бо вперше почув про нього в новині про перехід колишнього басиста After Forever (вони, як це не прикро розпались але про це вже я, здається, якось писав). Послухав їх на Spotify (на жаль, з трьох їх релізів там присутній лише самий перший: “Receiving Tomorrow”). Послухав… Грають досить таки пристойний прогресів, хоч до моїх улюбленців датчан з Royal Hunt і не дотягують. От… І тут буквально пару днів тому теж суто випадково десь прочитав, що Сімоне Сімонс з гурту Epica (а це так би мовити молодша сестра After Forever) була гостьовою вокалісткою на їх останньому альбомі “Equilibrio”, який, власне кажучи, є нічим іншим як рок-оперою в двох актах. І більше того, на відміну від тої-таки Авантазії вона існує не лише в аудіо-, а і в DVD-версії. Тобто її офіційно ставили на сцені. Не довго думаючи, мну скачав DVD-реліз і на свою голову вирішив “проклацати” його о першій ночі >_< Ну, “проклацував” я його майже дві години.

Отож, Equilibrio. Я б його все-таки назвав більше метал оперою, аніж просто рок, бо звучання все ж поважче. Музично це прог, що цілком очікувано, але місцями він там спрощується до звичайненького такого пауера. Окрім самого гурту задіяний симфонічний USConcert Orchestra (там десь в районі 100 чоловік в ньому). Звучить, зщнаєте, так помпезненько.

Персонажів в опері небагато:
Дієгу (Diegu) – Баз Долманс (Bas Dolmans, Xystus)
Леді Софія (Lady Sophia) – Сімоне Сімонс (Simone Simons, Epica)
Евелін (Aveline) – Мішель Сплітхольф (Michelle Splietelhof)
Прімос (Primos) – Джон Вуіжс (John Vooijs)
Смерть (Death) – Джордж Оосток (George Oosthoek, Orphanage)

Я так зрозумів, що чоловік та жінка, яких Мішель та Джон зіграли в другій сцені першого акту – це не Прімос та Евелін, хоча достеменно не зрозуміло. Пишуть, до речі, що вони відомі в Данії музичні актори. Співають і дійсно непогано, більше того, голос Мішель навіть чимось мені нагадав “один з голосів” Флоор Янсен (у Флоор вокальний діапазон широкий – вона в цій опері могла вільно виконати обидві жіночі партії ), але може то так здалося. А от до Базу з Xystus‘у пара претензій по ходу перегляду була – місцями мені здавалось, що він так жорстко лажав… Скрімінг Джорджа мені сподобався, але його поведінка на сцені досить суперечлива: з одного боку він постійно корчив такі комічні (мабуть вони мали бути загрожуючими) гримаси, а з іншого вони додавали якогось певного шарму і незвичності. Вцілому музична частина мені дуже сподобалось, чого не можу сказати про сюжет та тексти – там все неоднозначно. Сюжет досить таки простецький, тим паче з хепі-ендом, що взагалі сакс. Та ж таки Авантазія мені в цьому плані набагато більше сподобалась – і закручено покраще, і самі тексти з одного боку ніби і примітивніші, але з іншого мені набагато ближче те, про що співав Саммет (одна моя улюблена балада “In Quest For” чого варта). До речі, офіційну PDF-ку з текстами Equilibrio можна скачати звідси.

В доробку хлопців є як жартівливі кавери на відомі гурти, як наприклад, “Рілля в ілюмінаторі” чи “Корова здохла з телям”, так і власні кумедні пісеньки типу “Помідори” (їх першого хіта) чи “Тьотя Люба”, яка заставила мене згадати славні студентські роки, коли доводилось посеред ночі дертися балконами у гуртожиток

Приємного прослуховування ^_^

За останній тиждень це мій беззаперечний лідер по прослуховуванням (я з самого гурт інколи перемикаю лише на їх “Artist radio” у Spotify, де окрім пісень гурту є й пісні інших схожих виконавців). Сама музика дуже і дуже атмосферна, слухаєш – і прудко біжиш на чотирьох лапах (це особисте ) десь там далеко-далеко в густій росяній траві, а тут вуха аж ніби прикипають до навушників і їх не хочеться знімати В той же час альбоми не одноманітні – частина пісень нагадує пісні тої ж Вестенри, частина – Clannad чи Enya, а частина – взагалі норвезький Lumsk.

Тим, хто має аккаунт на Spotify може одразу ознайомитись з їх творчістю по цьому лінку.

Але то все в теорії, а як воно на практиці? Завдяки Ernesto з сайту TorrentFreak мну розжився інвайтом на закрите бета-тестування цього сервісу, тому зміг помацати все своїми лапами Сам Spotify представляє собою конгломерат iTunes та Last.fm (підтримувані ОС: Win32 та Mac): він складається з інтернет-сервісу, що представляє собою здоровенне сховище музики та легкого iTunes-подібного програвача (див мал.). Закачка медіаконтенту здійснюється по гібридній схемі: тобто як пряме потокове завантаження з сайту, так і по P2P торрент-подібному протоколу (що і не дивно, адже один з розробників – Людвіг Стрігеус, автор відомого torrent-клієнту uTorrent) для найбільш популярних речей (клієнт має кеш завантажених даних, розмір якого користувач може варіювати; по замовчуванню – 10% від об’єму диску). Якість музики судячи з описів десь на рівні MP3 160kbps. Здається, що малувато, але насправді звук, ІМХО, дуже і дуже пристойний – у мене принаймні відчуття відрази не викликав.

Незадовго після реєстрації на сервісі користувачам видається 5 інвайтів, які можна роздати бажаючим. Вони і у мене є (віддам 4 з них в хороші руки, але перед цим дочитайте абзац до кінця ), так що прохання до бажаючих отримати інвайт та спробувати сервіс відписатися в коментарях до цієї статті на моєму основному блозі, тобто тут Але увага! тут є невеличка проблема: із-за деяких ліцензійних приколів Spotify зараз недоступний в більшості країн. Тобто зараз абсолютно легально ви можете скористатись ним лише з Великобританії, Швеції, Фінляндії, Іспанії та Франції. Навіть зі США не можна. Особисто у мене чи то був вдалий момент, чи ще що, але зайшовши про присланому інвайту мені сказали, що з моєї країни (Україна) реєструватися не можна. Я поставив Hotspot Shield (безкоштовний VPN в США з лімітом 5ГБ в місяць) і через нього зареєструвався. Це при тому, що для США цей сервіс найбільш обмежений. Наприклад, для України доступний принаймні платний аккаунт з помісячною абонплатою в 9.99 євро, а для США і його нема. Не знаю як так вийшло, але факт залишається фактом – I’m in В Інтернеті вже з’явилась пара мануалів з тим як обходити ці проблеми, наприклад, тут чи тут. До речі, останній варіант описує як можна зареєструватись на Spotify без інвайту, тому якщо вам не ліньки – спробуйте спочатку цей варіант і розкажіть чи реально це зробити

Зареєструвавшись на сервісі можна скачати власне програвач. На жаль, зараз це просто окремий додаток (зовні чимось нагадує iTunes), але ніяких плагінів для існуючих плеєрів зараз немає… Хоча до його честі треба сказати, що він малесенький за об’ємом та працює реактивно швидко і, що мене просто розчулило, там є навіть вбудована підтримка Last.fm. Також в софті є схожа на ластфмівську система радіо. Ви задаєте роки випуску та жанр і слухаєте що вам там рендомом навикидає (див мал.). Звісно, пісні, що вам не подобаютсья можна пропускати. Швидкість роботи приємно вразила. Якщо при роботі через американський VPN була маленька затримка перед стартом пісні та при перемотці, то якщо пустити трафік напряму (я пробував як з домашнього, так і з робочого інету), то здається, що всі ці пісні лежать у вас на диску і граються локально. За весь час використання сервіск у мене лише двічі заїкнулося вдома і один раз на роботі. ІМХО, це більш ніж круто. Наступне, що я спробував – пробити по гуртам та виконавцям. Наповнення колекції мене теж вражає, хоч воно і далеко не ідеальне. Наприклад, там легко знайшлася повна дискографія Draconian та принаймні один альбом Qntal, але не було нічого з творчості Haggard. А от з українськими виконавцями ситуація взагалі жалюгідна. Спробував заради цікавості Океан Ельзи. Софт хоч і знає про існування такого гурту, але не має жодного запису з ними. Потім спробував ввести в пошуку Руслану (переможниця на Євробаченні все-таки)… Якщо шукати кирилицею, то матимемо лише одну пісню – переможницю конкурсу, якщо латиницею – то є принаймні один альбом. Але, схоже, обмежена кількість попси – це єдине чим там представлена Україна Також кажуть, що у Spotify класно зроблена робота з плейлистами. Наприклад, кожен плейлист має свій URL, який ви можете відправити своїм друзям, що теж мають встановлений клієнт, а також можна навіть при бажанні редагувати його колективно. Але я поки не зміг цього випробувати як слід.

   

Ну от, в принципі, і все, що маю сказати на даний момент. Залишилось лише спостерігати що з того вийде. І особисто я сподіваюсь, що цей сервіс таки приживеться і я нарешті зможу форматнути 200-гіговий вінт з музикою Хоча перед тим також варто буде дочекатись плеєрів для 3G телефонів, щоб можна було так само зручно слухати музику мобільно.

Ще раз висловлю вдячність сайту TorrentFreak за новину, завдяки якій я дізнався про Spotify та Ернесто за інвайт.

UPD: на цьому тижні прийшло ще +5 інвайтів на сервіс, так що…

Вчора мну показали одну класну пісеньку на YouTube… про Інтернет. Сьогодні я вирішив подивитись її ще раз (дуже вона вже чіпляє ) і шукаючи її на тій-таки “трубі” знайшов декілька інших прикольних відео від її виконавців – Avenue Q. Поліз на Вікіпедію читати матчастину, і виявилося, що Avenue Q – це насправді цілий кукольний м’юзікл (2 акти із загальбною кількістю в 25 пісень), зроблений під впливом американської освітньої програми “Вулиця Сезам” (“Sesame Street”). Але якщо “Сезам” – була програмою для дітей, то “Авеню” не зовсім дитячий (на думку сценаристів нижній віковий поріг перегляду – дорослі підлітки), адже там висміюються вже “дорослі” проблеми: расизм, порнографія в Інтернеті, тощо… Тексти чи то незважаючи на, чи то завдяки свої простоті вельми прикольні (як жартівливо-іронічні типу “Everyone’s A Little Bit Racist”, так і сопливо-ліричні на кшталт “There’s a Fine, Fine Line”). Та і сам формат – ляльковий м’юзікл з ляльками та з живими персонажами – вже неординарний і при тому просто чарівний: я, наприклад, не уявляю як того ж Трекі (Trekkie) може зіграти людина, та і намалювати його таким неможливо, а от ляльковий персонаж – просто чудовий (і чимось мені Альфа нагадує ). Коротше кажучи, знімаю перед його авторами віртуального картуза: це один з чудових екземплярів того, яким я бачу ідеальне мистецтво (навіть популярне): гармонічне в усьому. Тобто викинь, чи зміни один з фрагментів – і все, сам шедевр розсиплеться як картковий будиночок до рівня типової посередності, але разом саме цей набір складових входить в резонанс і отримуємо по-справжньому чудову річ. Жив би в США – обов’язково сходив би, щоб побачити це все на власні очі (навіть при тому, що вартість там немаленька).

 

Нижче – перше відео, про яке я згадував з самого початку

The Internet Is For Porn:

Цікавинки року

Royal Hunt. Paradox II Collision Course. Цей альбом мене порадував в цьому році найбільше. Взагалі, Рояли – мої улюбленці в прогрессіві (ані Dream Theater, ані Symphony X мене так не зачіпають своєю грою як ці хлопці з Данії) і, що найприємніше, вони не лише виправдали, а й перевищили мої сподівання і зараз друга частина “Парадоксу” стала найулюбленішим альбомом в їхньому творчому доробку, а відповідно і в цьому жанрі взагалі. Тут все, що можна очікувати від прогу: і цікаві гітарні та клавішні партії, і ненав’язливі, але доречні вставки класичних творів, і домішки з інших стилів, і приємний вокал… Коротше кажучи, бомбовий коктейль з високоякісних інгредієнтів. Альбом слухається на одному диханні бажання перемкнути не виникає, а практично кожна пісня запам’ятовується і легко пізнається. От єдине, в що я не вникав – це в тексти, але зрештою це прог, а тому who cares?


Draconian. Turning Seasons Within. Враження громадськосьті від нового творіння найкращого на даний момент (з моєї точки зору) готик-дум гурту зі Швеції сильно варіюються, але я все-таки стою на боці тих, кому альбом сподобався. Так, стиль знову трохи змінився, але як на мене між “Where Lovers Mourn” та “Arcane Rain Fell” набагато більше відмінностей ніж між “Arcane Rain Fell” та “Turning Seasons Within” і остання навіть мені здається якоюсь серединою між першими двома. Все той же сумний та мелодійний дум, вокальні партії Андерса та Лізи збалансовані (чисто суб’єктивно майже 50/50), в той час на попередніх двої були перекоси то в одну, то в іншу сторону (перекіс в сторону Андерса мені подобається більше ).

Звісно, не можу не сказати тут і про концерт Draconian в Києві (маю, до речі фірмовий диск з автографами всіх учасників гурту ). Відіграли тоді найкращий сет, який тільки можна було уявити. Відіграли абсолютно всі пісні які мну хотів почути (Heaven Laid In Tears та The Abhorrent Rays від першого до останнього слова горлав разом з гуртом), та і не лише я. Позитивніше них в цьому році виступили, мабуть, лише Haggard…


Haggard. Tales of Itheria. Поки Therion пішов у довгу відпустку як мінімум до 2010-го року німцям доведеться віддуватись фактично за весь симфонічний-метал. Поки справляються. Новий альбом з одного боку не вражає нічим новим (наче друга частина Eppur Si Muove) – все той же старий добрий Haggard, але і називати його самоплагіатом теж якось не хочеться, адже дуже вже він гарний вийшов. Хоча все-таки відрізняється… Не музично, але концептуально і великою кількістю вставок-оповідей. Голос на них, до речі, такий атмосферний, що місцями мурашки по тілу пробігають. Як і Draconian, Haggard почтив в цьому році своїм візитом Київ (везли-везли їх ще з 2006-го року і нарешті довезли). Концерт я нещодавно описував більш детально.


Shade Empire. Zero Nexus. На жаль, ці фінські індастріал-блекери нечасто радують новими релізами… Зате кожний новий альбом чекаєш з великим нетерпінням. Чесно кажучи, подобатись він мені почав лише після десь так десятку прослуховувань. В основному моє незадоволення викликане значним зменшенням акцентів клавішних партій в музиці. Я обожнюю їх перший альбом Sinthetic саме тому, що там клавіші фактично були основним інструментом, а гітари – то так, щоб звук важкіший був. Їх кількість зменшилась у “Intoxicate O.S.”, другому альбомі, але в останньому тут клавіші посіли типову для інших подібних команд майже другорядну роль. Але як би там не було, останній альбом “Імперії тіней” все-одно набагато цікавіший попси типу “Dimmu Borgir” та інших.


Полинове Поле. Чисті Душі (EP). Скажу чесно: писати про цей реліз мені найприємніше, бо все-таки співвітчизники Порівняно з позаминулим роком гурт помітно додав і сподіваюсь на цьому не спиниться, принаймні поки не заявить про себе на весь світ. Якщо раніше я б серед перлин української метал-сцени назвав би лише “Тінь сонця”, то зараз можу сміливо додавати і “Полинове Поле”. Це готик-дум метал, але з українською фолковою складовою, чим відрізняється від маси наших та закордонних клонів існуючих гуртів. Атмосферна музика, гарний вокал, гарні тексти. Деякі фрагменти мені дуже-дуже подобаються. Хоча по ним у мене є і невелике зауваження: повтори в текстах різних пісень дещо ріжуть вухо (наприклад, “матір порожнеча” у “відьмі” та “тій, що танцює на могилах”). А ще подяка за класний виступ на цьогорічній Рок-Січі. Шкода, що виступали в “не касовий” час і перед більш ніж скромною аудиторією… Але як би то не було, з нетерпінням чекатиму повноцінного альбому та наступного виступу в Києві


Edenbridge. My Earth Dream. Кажучи по правді, треба було б цей альбом посварити за комерціалізацію та спрощення музики, але не хочу. З останнього разу, коли я слухав Edenbridge пройшов рік як не більше, і зараз, почувши солодкий голос Сабіне, думки щодо сваріння якщо не відлетіли, то принаймні забились в далекий куток в очікуванні, коли ж я нарешті наслухаюся. Не знаю щодо її музичної освіти – вокал у неї, здається, все-таки псевдо-камерний – але відрізнити його можна з мільярдів, бо жодна інша вокалістка не може у мене самим лише співом так явно вибудувати якісь образи. А Сабіне може. Мну ніколи не читав і не вслухався в тексти, та вокал постійно малює в моїй уяві Гірське або Повітряне царство із дуже доброї та гарної іграшки Zanzarah. От хоч убийте не можу позбутися від цього відчуття… Але в попередніх альбомах (принаймні до Shine включно) цьому сприяла ще й музика, а в новому залишився лише голос. Шкода…


Amon Amarth. Twilight of the Thunder God. От за що мені подобаються ці скажені вікінги, так це за те, що примудряючись випускати несхожі один на одного альбоми, вони залишаються схожими самі на себе. От і “Сутінки” трохи більш агресивні і швикіші за їх хронологічного попередника “With Oden On Our Side”, але все-таки значно менш ніж ранній “Avenger”. Але все одно вмикаєш їх і думками переносишся на кілька століть назад, відчуваєш себе в лавах несамовитих північних варварів, які ось-ось виріжуть наступне поселення і повезуть на драккарах награбоване добро. Музика являє собою прямо таку есенцію люті, що здається її можна помацати. В цьому весь Amon Amarth і за це я їх просто обожнюю.


Septic Flesh. Communion. Після розпаду гурту в 2004-му в далекому у них, схоже, “закінчились гроші” як сказав Валдіс і група вирішила знову об’єднатися і підзаробити. Мотиви я не схвалюю (нагадаю, що ровал гурту мотивувався тим, що свій альбом “Sumerian Daemons” вони вважають своїм шедевром і що вище голови не стрибнеш) і хоч він і дійсно вийшов трішки гіршим за “Демонів”, але він тим не менш альбом на порядки кращий, аніж купа іншого одноманітного матеріалу, який пропонують інші гурти. Альбом сподобався ще й тим, що вони здебільшого залишились в тому ж руслі, в якому і творили, хоч і з певними новинками (наприклад, чоловічий чистий вокал), які тим не менш досить непогано вписались в їх музику. Хоча все одно найулюбленіший мною трек, однойменний альбому, виконано в кращих традиціях попереднього альбому.
А, ще одна приємність: по інфі, яка пробігала з Darkside’у, вони будуть хедлайнерами Чайки 2009. І я застрелюсь, якщо пропущу це


Також рік було сповнено приємними відкриттями інших гуртів, які, щоправда, в цьому році не релізили нічого (або я ще не чув цих релізів), тому я їх згадаю оглядово: Eluveitie (folk-death; про них я вже писав), Angels of Venice (new age), Arcana (dark ambient), Dargaard (dark ambient), Плач Єремії (rock; не сказати, що я їх раніше не знав чи не чув, але в цьому році я їх для себе саме “відкрив”, бо вони стали одразу одним з найулюбленіших моїх гуртів), Стари Ольса (medieval folk), Рун (irish folk).

Помиї року

Avantasia. The Scarecrow. Тобіас Саммет теж після виходу другої частини “The Metal Opera” божився, що більше не випускатиме нічого під цією назвою… Але не стримався – гроші таки беруть своє. Та на відміну від Septic Flesh, які витримали марку і випустили альбом за який їм не може бути соромно, то з Авантазією все навпаки. Після прослуховування виникає лише питання: what the fuck was that? Якесь рожево-підарське музло, яке хард роком назвати можна лише покрививши душею, я про метал вже не кажу. З усього альбому слухабельними є лише три пісні: Twisted Mind (з Роєм в якості другого вокаліста ^_^ ), Another Angel Down (цей трек вже був у EP Lost In Space) та The Scarecrow (трохи задовгий, але з приємними слуху фолковими вставками). Все інше жорстоко вирізається з мого плейлиста.
UPD: переслухав альбом пару разів, в принципі реабілітував ще одну гарну пісню: The Toy Master (вокал Еліса Купера дуже пасує атсмосфері пісні, аби ще там стулили пельку Саммету – було б взагалі шикарно), і дві слухабельні: Shelter From The Rain та Devil In The Delfry (середньостатистичний пауер). Але загальне враження не змінилося. Як було написано в одному рев’ю: “Half good, half gay” (”Наполовину нормальне, наполовину підарське”).


Norther. N. Чесно кажучи, я хотів спочатку залишити про нове творіння Петера нейтральні враження, бо цей гурт скочується в прірву комерціалізації по менш крутій траекторії, аніж їх “старші брати”. Але рендом плейлиста випадково попав на річ з піку їх творчості, альбому “Mirror of Madness”, і рішення про те, куди віднести нову платівку Норзера, стало очевидним. А шкода… Якщо CoB ще пару років тому дали зрозуміти, що чогось цікавого від них сподіватись вже марно, то Norther просто копіював сам себе. Так, їх можна було звинуватити у вторинності, але не у тому, що вони лабають хєрню. А тепер вже можна.


Children of Bodom. Blooddrunk. А можна я це лайно коментувати не буду, а? Качав альбом вже відчуваючи, що там буде, але глибоко в душі жевріла думка, що може все не так погано… Та перший трек одразу сказав, що все ще гірше. Для чистоти совісті пару раз я все-ткаи заставив себе прослухати це… Але дива не трапилось. Це лайно і воно смердить.

Інше

Все, що не увійшло в описані вище списки значить справило нейтральні враження і я не можу про них сказати нічого гарного чи поганого. Таких гуртів переважна більшість, але щоб згадати про все – треба було б тиждень, мабуть, убити.

Дві години концерту проминули в мить ока. За цей час ми ще встигли і поспівати фрагменти з “Heavenly Damnation” та “Final Victory”, нахлопатись в долоні та накричатись. Звісно, був і вихід “на біс”. Публіка теж порадувала. Востаннє я бачив щоб така невелика кількість народу здіймала стільки галасу – це на концерті Rage два роки тому. Завдяки такій самовіддачі залу і музикантів виступ видавався просто якимось “доманшнім”, чи що… Також серед публіки мною особисто не було помічено жодної неадекватної людини чи обригана. І це основна причина чого мене збісило відношення охорони в кінці концерту до публіки як до бидла. Гурт після завершення виступу сказав чекати їх під сценою, а ці квадратнопикі дибіли почали виганяти звідти людей (а я ще на початку концерту їх похвалив, що на вході вони були адекватними і під час концерту – видно готували “сюрприз” на кінець). Тому автографи та фото добувалися майже з боєм (ще раз наголошу: гурт був не проти – то це що? власна ініціатива охорони, чи організаторів? чому не можна провести нормальну автограф-сесію як на Draconian була, наприклад?). Через деякий час охорона почала відтісняти людей з-під сцени, чим дуже здивували Сюзанну, що давала автографи і яка навіть намагалася стати на захист фанатів безрезультатно апелюючи до охорони… Благо, затримка, і бидлятська поведінка охорони під кінець – це єдині мінуси вчорашнього концерту про які зараз навіть не хочеться згадувати.

Ну і декілька фото з групою на пам’ять:

Сет-лист виступу:

The Origin
Tales of Ithiria
Per Aspera Ad Astra
In A Fullmoon Procession
The Observer
The Day As Heaven Wept
Origin Of A Crystal
The Sleeping Child
Statement zur lage der musica
Herr Mannelig
De La Morte Noir
Heavenly Damnation
The Final Victory
Upon Fallen Autumn Leaves
Epure Si Muove

Encore:
In A Pale Moons’ Shadow
Awaking The Centuries

P.S. Ну а тепер з почуттям виконаного обов’язку можна з’їсти цукерку, одну з яких Фіффі кидав в зал після завершення концерту, а мну примудрився спіймати

Фото та відео люб’язно надані Феррозером, за що йому величезна подяка. До речі, він теж не пішов з концерту голодним, бо отримав пачку чіпсів від гітариста