А пісню їм підібрали… Гарну та надихаючу:

As the Sun breaks above the ground
An old man stands on the hill
As the ground warms to the first rays of light
A birdsong shatters the still

His eyes are ablaze
See the madman in his gaze

[Chorus:]
Fly, on your way, like an eagle
Fly as high as the Sun
On your way, like an eagle
Fly, touch the Sun

Now the crowd breaks and a young boy appears
Looks the old man in the eye
As he spreads his wings and shouts at the crowd
In the name of God my father I’ll fly

His eyes seem so glazed
As he flies on the wings of a dream
Now he knows his father betrayed
Now his wings turn to ashes to ashes his grave

[Chorus:]

[Chorus:]

Fly as high as the Sun

Відчуваю, що мну тепер цілий день наспівуватиме пісні з альбомів Reign in Blood та Christ Illusion З першого, звісно ж, ці:

P.S. Під катом – сет-листи аналогічного американського туру.


Megadeth Set List:
Intro: Shut Up, Be Happy
01. Holy Wars…The Punishment Due
02. Hanger 18
03. Take No Prisoners
04. Five Magics
05. Poison Was The Cure
06. Lucretia
07. Tornado Of Souls
08. Dawn Patrol
09. Rust In Peace…Polaris
10. Trust
11. Head Crusher
12. A Tout Le Monde
13. Symphony Of Destruction
14. Peace Sells
15. Holy Wars (reprise)

Slayer Set List:
01. World Painted Blood
02. Hate Worldwide
03. War Ensemble
04. Blood Red
05. Spirit In Black
06. Expendable Youth
07. Dead Skin Mask
08. Hallowed Point
09. Skeletons Of Society
10. Temptation
11. Born Of Fire
12. Seasons In The Abyss
Encore:
13. South Of Heaven
14. Raining Blood
16. Angel Of Death

Перший день

Весь перший день я працював, тому приїхав вже коли грали Obituary і відповідно все, що було до них я не чув.

Obituary. Коли я приповз на фест, то вгони вже встигли відіграти пару пісень, але все одно більшу його частину я почув. Я їх слухав за день до концерту, але в записі вони якось не пішли, а от в живу були дуже навіть нічого. Не сказати, щоб там дах зірвало абощо, але вцілому сподобалось. Плюс все-таки було цікаво почути гурт, який стояв у витоків death metal як жанру.

Moonspell. Я собі з 2006-го не міг пробачити, що минулий концерт Мунспелу я висидів у кріслі, тому цього разу у мене була нарешті можливість нагорлатись та наментеляти хаєром досхочу. Португальці були просто прекрасні. Однозначно – один з найкращих виступів на фесті навіть не зважаючи на те, що і їх звук був на початку вистроєний тяп-ляп. Зате був проектор і пісні супроводжувались чудовим відеорядом. Більшість пісень були з їх останнього альбому Night Eternal, але і традиційні свої хіти: Wolfshade, Alma Mater, Opium, Awaken, Vampiria, Mephisto, Fullmoon Madness. Я до того ж відкрив для себе пісню Luna – якось так вийшло, що я раніше її не чув, бо у мене не було того альбому, а там ще мультик кльовий крутили по проектору. Кілька разів під час виступу у мене від задоволення просто перехоплювало подих: на Vampiria, коли дали освітлення ззаду сцени і було видно лише силуети музикантів (я тут зрозумів, що по емоціях жоден концерт з роковим не порівняється, це геть інше), та на Mephisto, коли почав лити дощ і освітлення зі сцени його підсвічувало і дощ здавався падаючими променями світла (це було так гарно, що ми як заворожені дивились на це видовище і навіть не думали діставати дощовики). А ще Фернандо присвятив останню пісню (Fullmoon Madness) Нергалу з Behemoth – у нього лейкемія, але він бореться і не зраджує своїм переконанням.

Після виступу ми не стали чекати групи, що виступала вночі – все одно вона грала кавери – і втекли по домівках.

Другий день

На другий день ми трохи забарилися вдома і просто летіли на фест думаючи, що провткали початок виступу Eluveitie (і по дорозі сильно матюкались з приводу того, що який дурень поставив їх другими, коли ця група для багатьох була ледь не хедлайнером по очікуваності). Але нам на щастя виявилось, що концерт взагалі не почався із-за якихось проблем, тому довелось ще певний час просидіти перед головним входом на концертну площу. Час від часу накрапав дощик, тому доводилось то вдягати то знімати дощовики. Коли людей стали пускати всередину ми побачили, що на лівій сцені висить банер Preternatural, а на правій – Sabaton. Здивувались, але прийняли стратегічне рішення базуватись навпроти Preternatural, бо ймовірність появи там найбільш очікуваної нами групи була вище і не прогадали.

Preternatural. Латишський melodic death приємно здивували навіть при тому, що їм аби компенсувати загальну затримку виділили часу буквально на п’ять пісень. Але виступили гарно, ми з Джоллі навіть збиралися купити їх диск при можливості. Те, що гурт сподобався багатьом металхедам доводить також те, що їх зустрічали досить тепло і під сценою зібралось досить багато людей, бо зазвичай гурт який вступає першим отримує мало уваги (судячи з інших оглядів чудовий приклад – Пілігрім, що виступали на третій день, коли його слухали сидячи в стільчиках).

Sabaton. Враження про power metal від шведів суперечливі, але вцілому приємні. Ми їх дивилися збоку і всю сусідню сцену видно не було, але навіть ми бачили і відчували шалену енергію яку випромінював вокаліст носячись по сцені ніби з шилом в дупі. Музично вони так собі. Хоч пауер і мій улюблений жанр, але Сабатон мені здались пріснуватими… якби не балабол-вокаліст Що він там тільки не патякав. Казав, що вболіває за українців в спорті, бо у нас однакові кольори на державних правпорах, поділився історією про те, що вони в літаку сперечались чи справді українські дівчата гарніші за шведських (за твердженнями знайомих очевидців кажуть шведки таки дійсно ого-го і це питання було принциповим) і ми прийняли від нього капітуляцію: сказав, що якби він був патлатим і з хвостом, то під час пересування по Києву хвіст би на плечі не опусквся, бо йому доводилось так крутити головою. От.. Але під кінець виступу вони таки розкочегарили навіть нашу сцену Хоча наша половинка горланила і перед цим, правда з іншого приводу: на сцені час від часу з’являлись Мері та Анна з Ельвейті.

Eluveitie. І ось нарешті ми дочекались їх… Якщо чесно ми їх вже давно так хотіли побачити, що наша компанія за одних швейцарців мабуть би заплатила ті 300 грн, які коштував весь фест. І навіть незважаючи на згадані мною ще з самого початку проблеми зі звуком виступ був фантастичним. Круто було зірвати горлянку ще в обід задовго до кінця другого дня Якщо хто не в курсі загалом музику Eльвейті можна описати як Dark Tranquility зі скрипкою волинкою та лірою. Забери три останні – отримаєш просто Дарків, але саме ці інструмени роблять їх неповторними. Багато пісень Ельвейті написані галльською мовою. Група відіграла кльово, зіграли і Inis Mona, і Slanias Song, і Quoth the Raven і… багато всього коротше кажучи. А нам пощастило стояти навпроти соло-гітариста, який постійно заодив натовп. Єдиний мінус, що із-за паршивенького знання англійської у відвідувачів так і не вийшло нормально хором підспівати мотив “Inis Mona”, що просив вокаліст Після висьтупу майже весь гурт (окрім Анни, на жаль ) роздавав автографи та фоткався з бажаючими:

Sirenia. В екстазі від виступу Ельвейті ми під Сіренію просто пили пиво. Тим паче, що вони мене дещо розчарували. На початку виступу вокалістка лажала (потім чи то виправилась, чи то я вже звик, але ніби було краще), зі старих альбомів зіграли по-моєму лише трек “Meridian”, та і то… це взагалі-то моя улюблена пісня Сіренії, але на фесті вона звучала у виконанні Айлін убогенько, хоч і краще за більшість інших їх пісень. А, і ще у них бас та клавіші були фанєрою. Фє.

Mayhem. Мейхем був просто ппц. Тупо стіна звуку і воплі. Тру блецк, йопт. Хоча пам’ятаю, що в записі я ще міг це слухати, але нажво…

Hammerfall. Перед Хамерфолом ми між собою обговорювали, що це не дуже вдалий вибір серед багатства вибору power metal гуртів, але в кінці кінців мене особисто виступ порадував навіть незважаючи на його одноманістність і затягнутість. Більше всього мене повеселило, що я деякі пісні Хамерфола підспівував (а саме Renegade, Last One Standing, Any Means Necessary, Riders of the Storm) і не міг зрозуміти звідки я знаю тексти – я ж Хамерфол ніколи не слухав цілеспрямовано

Oomph! Цей гурт взагалі мимо каси. З його виступу найбільше запам’яталася дівчинка під будкою звукачів (навпроти сцени де скоро мав виступати Venom) з непогано пластикою, яка весь виступ Умф! танцювала як на дискотеці. Взагалі Умф! явно більш якась дівчача хрєнь була – стільки визгу з-під сцени було. А, ще запам’ятався прикол з “трансвеститами” (люди, вчіть англійську! хоч не будете виставляти себе йолопами).

Venom. Збирався почути з чого ж почався блек метал, а в результаті почув крутий олд-скул треш. Як іі у випадку з Obituary виступ хоч і не зніс башту, але залишив масу приємних вражень. Єдине що музикантів було шкода. Спочатку відмовив один з мікрофонів і техніки майже весь виступ Венома намагалися його полагодити, снували туди-сюди і натикались на музикантів. Плюс був момент, коли звук з саунд-чеку на сусідній сцені був голоснішим за Веном – такий вияв неповаги це майже що ляпас. Навіть не знаю чи приїдуть вони до нас коли ще (принаймні з цими оргами).

Kiss Forever Band. Хто виступатиме вночі намаглись тримати в таємниці до останнього. Виявилось, що це болгарськтий триб’ют-гурт KISS. Послухали три пісні цих паяців і роз’їхались по домах.

Третій день

Оскільки вночі дня минулого я нефігово змерз, то вирішив ранок витратити на те, щоб змотатись додому і трохи привдягтися, тому перші кілька груп знову таки пропустив. Зате далі все починаючи з Круакана і закінчуючи Хаггардом було на вищому рівні. Самий кльовий фестивальний день. Всі гурти до Cemetery of Scream я пропустив бо не чув їх раніше. Останніх пропускав звідомо, бо їх виступ три роки тому на Зеленому Театрі (перед Анафемою, Арморфісом та Кріейтором) під дощем був більш ніж бліденьким. Навіть враховуючи, що в студентські часи мені їх музика подобалась. Але кажуть, що дарма я їх пропустив – цього разу виступ був потужнішим. Але таке вже життя. Прийшов я на на фест буквально за пару хвилин до початку виступу Cruachan.

Cruachan. Перший винос мізків за цей день. Чудовий виступ, зіграли ліричну “Ride on” двічі, причому обидва рази із глядачами. Це просто фантастика. Сам писати не буду, краще процитую частину іншого (не мого) відгуку про фест: “АААА!!! Cruachan !!! ААА!! Ірландські бастарди, що не тільки перемогли у номінації “Повелителі підсценової куряви”, а й дали найдовшу автограф-сесію, яка поступово переросла у нічне бухалово із слухачами і навіть сейшен із волинкою та народними піснями. Богів фолк-металу було видно відразу, як мінімум, по неповторним костюмам, які органічно підкреслювали музичний стиль гурту та етнічну приналежність. Говорити про Cruachan можна довго, але краще прийти на наступний їхній концерт в Україні, який, я більш ніж впевнена, ще відбудеться, і потанцювати у гігантському хороводі із криками ‘fuck the british’. Що ж, хлопці, ride on, see you..” Про підсценову куряву – це влучно сказано, бо і справді пилюка там стояла добряча, коли металхеди пробували танцювати Також вони продовжили стару традицію обучення гуртів матюкам, але про цей аспект я напишу в самому кінці окремо Одразу ж після виступу гурт вийшов на автограф сесію, але за пими побігла ледь не чверть присутніх на мототреку, тому ми спершу навіть вирішили не витрачати час, а зачувши перші звуки наступного фантастичного виступу: “Diablo Swing Orchestra” почимчикували до сусідньої сцени. Але під час виступу останніх я час від часу поглядав на натовп біля ірландців і улучив момент (пропустивши всього півтори пісні оркестру), щоб сфоткатись з гуртом.

Diablo Swing Orchestra. Їх я встиг послухати буквально пару треків до фесту і лише тут по-справжньому оцінив всю міць метал-кабаре. Музика – важка, але в той же час майже не формат, шикарний імідж “Привіт 70-ті!” та незабутня поведінка сцені: не кожен паяц може викликати до себе повагу. DSO може. По-моєму це взагалі був єдиний гурт, який вже на другій чи третій пісні змусив дві тисячі людей стрибати навіть без заклику зі сцени. Нас просто дико перло. Після виступу гурт таки вийшов роздавати автографи. Щоправда музикантів було на деякий час заставили повернутись до роздягалень аби переодягтися, але вони пообіцяли фанам повернутись і дуже швидко повернулися. На автограф сесії була можливість перекинутись з ними парою слів… Це шалено позитивні чуваки.

Rotting Christ. Якби мене спитали перед концертом яку із грецьких melodic death metal я хотів би почути: Septic Flesh чи Rotting Christ (ну і назви ж, ага? ) я б без роздумві сказав, що Септіків. Після концерту я б так само без роздумів сказав би: обох. Ротінги були теж неймовірні. Хоч звук міг бути і трііішечки краще. Все-таки Ротінги – це melodic death і чутність симфонічних елементів там важлива. Джоллі он був так вражений, що після виступу побіг купив диск, а потім підписав його у всіх музикантів гурту.

The Gathering. Я ніколи не розумів загального ажіотажу навколо Гезерінг вцілому, так і навколо їх екс-вокалістки Аннеке конкретно. Мені їх музика здавалася одноманітною, я кілька разів чесно пробував переслухати “If…then…else”, але жодного разу не знаходив там пісні яка б могла зачепити. Тому на фестивалі від них багато чого не чекав. Але навіть вони зробили мені сюрприз: звучали вони таки гарно. І хай навіть все одно одноманітно, але дуже гарно (і звук у них був мабуть вистроєний найкраще за всіх). Я навіть трохи пожалкував, що слухав їх з-під сусідньої сцени, де ми забивали місця в очікуванні Дарків. І нова вокалістка як на мене справяється.

Dark Tranquillity. Ще один гурт, який я вже мав честь бачити два роки тому, але знання на що вони здатні ще більше розігрівало апетит до музики. І вони виправдали і перевиконали всі сподівання. На фестивалі, а особливо на третій день було багато фантастичних виступів, але якби потрібно було вибрати один самий-самий, я б вибрав саме його. Мікаель Станне знову носився по сцені як навіжений, ми знову побачили таку рідкість як посмішка їхнього басиста і цього разу нас було втричі більше аніж два роки тому і тому море стрибаючих людей виглядало фантастично. Я знову процитую фрагмент з не мого огляду: “Ну що сказати про фінальних шведів? Скажу просто: хто цього не бачив, можете виколоти собі очі, перерізати горлянку, продати внутрішні органи на чорний ринок, і, якщо є бажаня, спокійно жити далі. Це було незабутньо! [...] Унікальні малюнки, гра світла – все виглядало дійсно дорого і світового рівня. Я сиділа далеко від сцени на лавках мототреку і просто насолоджувалась відчуттям того, як музика вростає в мене, і кожен із нас перетворюється на персонажа кліпу чи навіть чийогось хворого сну.” Здається і Дарки були задоволені: принаймні не кожна країна у них отримує подяки на офіційному твіттері гурту.

Haggard. Третій гурт, який я вже мав щастя бачити. Навколо приїзду Хаггарду біло багато спекуляцій – хождили чутки, що вони не приїдуть, але вони були. На початку виступу Азіз по черзі називав учасників гурту і ми з жалем помітили, що порівняно з минулим концертом ми недорахувалися: тенору та баритону (коротше обох чоловічих камерних голосів) та меццо-сопрано (Вероніку) і тому за всю камерну частину довелося віддуватись Сью. Музика із-за цього здалася дещо пріснішою аніж минулого разу, але тим не менш це був гарний і вартий уваги виступ. Шкода, що горлянка у мені (і у багатьої мабуть теж) була знищена і тому у нас не вийшлло підспівати нормаьно ані “Her Mannelig”, ані “The Final Victory”, ані навіть “Awaking the Centuries” – все було занадто тихо навіть при тому, що людей було багато.

От… Здається нікого не забув. А тепер як і обіцяв про мати та іноземних музикантів. Минулорічний Глобал Іст відзначився вихододм СМЕХа, одного з помічників організаторів із приблизно наступною заявою: “Ребята, большая к вам просьба: “не учите музыкантов матам”, а то сегодня на вопрос вокалисту Crematory все ли его устраивает он ответил: “все хорошо, еб*ть мой х*й” Фраза одразу стала майже крилатою Цього разу було трохи інакше: під час невеликої паузи між піснями Джон Раян, скрипаль Cruachan, почав хизуватись поповненим словарним запасом. Останнє, що він сказав: “оху*нно”. Під дикий регіт публіка кілька раз рявкнула те саме у відповідь, а Джон просік тему і почав скандувати слово у мікрофон, а глядачі підтримали. Надалі ледь не кожну групу супроводжували подібним скандуванням. В тому числі і Dark Tranquillity. Мікаель Станне спитав що воно означає і у відповідь побачив купу піднятих до гори великих пальців. Це нагадало минулий концерт Дарків, коли публіка скандувала “за*бись”, а він сказав, що не знає, що воно значить, але звучить гарно Отакі от нецензурні заходи у нас проводять. І куди дивиться нацкомісія з моралі?

Переклад © Анна Мерфі, та що власне співає в кліпі

Сад ангельських пісень.
Вітер носить пір’я золоте.
І до ночі шлях у сад пісень
Вітер знову пір’ям замете.

Соромно сказати, але ще якихось півроку тому мну знав про “Піккардійську терцію” лише назву. За ці півроку багато чого змінилось – і я не лише почув їх вперше, а й став палким прихильником їх творчості. Тому коли два тижні тому мну навідався до Білої Церкви у справах і побачивши все місто обклеєне плакатами з рекламою їх виступу, не міг пропустити таку чудову можливість. Коли я в той же день з острахом поцікавився наявністю квитків, був водночас і приємно і неприємно здивований тим, що квитків було повно, причому по більш ніж божеській ціні в 80-180 грн. (хоча для мого рідного це мабуть все-таки багатенько було). За пару днів потому я і сам дістав квиток. І потім ще півтора тижні з нетерпінням чекав п’ятниці.

Загадкова, загадкова, загадкова,
Без любові ти хотіла так любові,
Нині маєш і змовкаєш на півслові, загадкова,
Загадкова, загадкова, загадкова.

Щоб потрапити на концерт вчасно, довелось із запасом виходити з роботи і я прийшов до Палацу культури у якому мав відбутися концерт буквально за 10 хвилин до офіційного початку. Людей перед входом та у фойє виявилось на диво багато, тож мну перестав боятися, що зал буде напівпорожній. У тому-таки фойє ще й грали всякі класичні партії якісь музики: флейта, дві скрипки, віолончель, гітара та контрабас. Прикольненько так грали – я пару творів прослухав і пішов до зали. Концертна зала викликала дивні відчуття – за декілька останніх разів, що я був в ПК “Росава”, я звик дивитися на зал зі сцени Але це було так давно, що зараз ці спогади здавались спогадами з іншого життя… Та це все приказка, казка ж далі.

А вона кружля, платтячком метля
І надить
Дурників своїх
Закохає всіх
І зрадить.

Місце у мене виявились просто шикарним – поруч із пультом звукорежисерів, де завжди найкращий звук. Щоправда коли концерт почався (десь так із 15-хвилинним запізненням), то я все-таки відчував лажі звуку – акустика в Білоцерківському ПК “Росава”, як на мене, залишала бажати кращого. Почали виступ із “Саду ангельських пісень” (така сама була і назва концерту) і це було просто суперово.

Два дивних трамваї є в нашому місті,
Хоч трохи уваги – побачиш ти їх:
Один з них веселий, радіє, сміється,
А другий сумний, тихо тужить і плаче він.

Вокал Яролслава Нудика (саме він основний соліст “Саду”) одразу зазвучав просто неймовірно. Коли він співав голосно, то здавалося що звук просто наповнює залу і аж ніби тече крізь тебе. Відчуття неперевершене. Водночас звук інших на першій пісні був значно слабшим (принаймні в порівнянні з Ярославом) – значно тихішим і дещо нерівномірним. Я навіть голосом Андрія Капраля був спочатку трохи розчарований. Але згодом все вирівнялося – схоже звукорежисери підтягнули налаштування – і в купі наступних пісень, де в тому числі було і соло Андрія, воно звучало очікувано божественно ^_^

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Ще одна річ, яку я дуже ціню в гуртах і яка виявилась притаманною Терції також – це коли музикантам справді подобається те, що вони роблять. Я не знаю як це пояснити, адже це мало б бути характерною рисою всіх виконавців, але… Мабуть таке можна лише відчути – коли здається, що на деякий час навіть зал відступає на задній план і самі виконавці насолоджуються своїми піснями. Коли вони не зосереджені на тому, аби виконати все правильно – по-перше, вони професіонали і це має бути для них природно, а по-друге коли тобі подобається пісня, яку ти співаєш, то можна собі пробачити певні огріхи виконання. Звісно, якщо вони були – я все-таки не музикант і мені складно визначити чи були там якісь лажі – я просто майже дві години насолоджувався тим як енергійно та емоційно співала Терція.

Я пішов би в зорепади,
У простори площ і прощ.
Тільки став мені на заваді
Цей останній літній дощ.

Можливо з попередніх слів може здатися, що Піккардійці не працювали з залом – це не так. За роботу з залом їм теж можна поставити тверду п’ятірку: це були і традиційні (принаймні для рок-концертів) під’юджування залу плескати в долоні в такт та хорові з залом співи. На сцену час від часу виходили люди дарувати квіти і серед них були і діти. Так під кінець концерту Андрій Капраль спіймав одного хлопчину, років 7-8 мабуть, що видерся танцювати на сцену, і разом з ним співали “Будьмо здорові, пиймо до дна, гей, нам не зашкодить чарочка вина”

Кинь пісню на вітер,
на вітер слова!
Десь шепотом віти,
десь шумом трава.

Не в воду глибоку,
а в сонце пливеш.
Подумай, нівроку:
ех, світ цей без меж!

Окремо варто відзначити перкуссіоніста Терції. На жаль, я забув його ім’я, але що він вичворяв на сцені – це треба було бачити, я не в змозі описати це словами. Здається, місцями він зривав більше оплесків від залу, аніж співаки. Дуже колоритний і позитивний дядько

Нехай я буду злидарем,
В чужім краю, сумнім краю.
З тобою буде скрізь мені як у раю,
Як у раю, як у раю.

Повертаючись до якості звуку – окрім першої пісні єдине місце, коли я помітив наскільки він все-таки не ідеальний (м’яко кажучи) – це на “Пустельнику”. Там просто відчувалося, що звук відбітий від стін залу перетворювався у свист, при тому, що у фронтальному все чулося прекрасно.

Пришла би-м я до вас, кеби-м сміла,
Кеби-сте мі далі, што би-м хтіла:
Того шугаєчка, што ма біле личко,
То би-м хтіла.

Але к чорту все це… “Пустельник” у живому виконанні – це словами не описати. Я лише трішечки перебільшу, коли скажу, що під час його виконання мені хотілося вигукнути: “Спинися, мить! Прекрасна ти!” з усіма наслідками по Гете Ну чесно. Версія в записі не має і третини тієї енергії, яка була в живому виступі. Здавалося, що Андрій справді вжився в роль… Там на словах “Доторкніться поглядом до того каміння – може з нього зацвітуть вам мої пісні” у мене аж у горлі стисло. І хоч “Пустельник” виконувався ще приблизно в середині їх вступу, останні його ноти Терція доспівувала під овації залу, що дякував їм стоячи. Це було прекрасно.

Наша Маланка подністрянка
Дністром пли – ила, ноги мила.
Дністром плила, ноги мила
Та й тонкий фартух замочила.
Повій, вітре буйнесенький,
Висуши фартух тонесенький.

Традиційна несвідома реакція мого організму на гарну музику (та і взагалі речі, що мені подобаються) – мурашки по шкірі – тут проявляла себе ледь не на кожній із їх повільних пісень і ледь не кожній третій з більш енергійних. Поки що це абсолютний рекорд з усіх виступів на яких я був.

Йшли корови із діброви,
А овечки з поля…
Заплакала молода дівчина,
Край дороги стоя.

Традиційні співи з залом виконувались на піснях “Старенький трамвай”, “Весільний марш”, “Шізгара”, “Sole Mio” та “Shamp Elysees”. Найцікавіше було з “Sole Mio”. Справа в тому, що до того “Трамвай” та “Шізгара” проспівалися якось мляво і тут Андрій просить зал заспівати приспів “Sole Mio” і зал (чисто суб’єктивно особливо в правій його частині шикарно було) перший рядок виконав просто дивовижно (боюсь збрехати, але здається ледь не нота в ноту), я аж сам здивувався як таке може бути. Ще більше здивувався, коли Андрій махнув рукою розвернувся і пішов за куліси. Інші теж перестали співати. Потім визирнув звідти зі словами: “Ну, не чекав… Ану давайте ще раз, бо не вірю.” “Sole Mio” продовжилось, але друга спроба залу і справді виявилась не такою класною як перша Можливо, подібні речі бувають спеціальними заготовками на концерти, але виглядало усе досить природно.

Та руки внизуються в память,
Палючі, як вогненний біль,
І Фенікса вже крила правлять,
У спопеляючу купіль.
І Фенікса вже крила правлять,
У спопеляючу купіль.

Після “Sole Mio” Андрій знову спитав, що зал хоче поспівати. Жіночий голос з передніх рядів попросив “Shamp Elysees”, на що Андрій зауважив: “Ага, ну підемо по накатаній” – мабуть малося на увазі те, що у їх останньому альбомі “Етюди” ці пісні ідуть одна за одною

Ці співи фантастичні, мелодії містичні,
За очі голубі усе тобі.
Що всю мою істоту пронизують достоту
Вогнем твоїм промінь вовік. Амінь.
За голос твій співочий, за усміх твій дівочий,
За все, що будить рій жагучих мрій.

“Shamp Elysees” Терція доспівувала знову таки під стоячі овації залу. Вони не стихали досить довго, чим не дали співакам піти зі сцени. Вони з посмішкою поцікавились у залу – чи вони таким чином сподіваються виступ на “біс” і почувши очевидну відповідь виконали “Весільний марш”, після якого таки пішли зі сцени.

Йду сьогодні знову – вітру вже немає,
Свого капелюха сам туди кидаю,
Йду сьогодні – вітру немає,
Кидаю капелюха, сам кидаю.

Вітру вже немає, в серці завірюха,
Дівчини не видно, йду за капелюхом,
Усім курам на сміх, сам за капелюхом.

Звісно, туди їх скоро повернули і вони заспівали одну з моїх найулюбленіших пісень – “Сядеш у поїзд”. Під час її виконання зал навіть не сідав на місця, а так і слухали стоячи.

Має той пустельник хату із каміння,
Ложе кам’яне, свічку кам’яну,
Крила камяні приросли корінням
До закамянілого вицвілого сну.

Але це вже і дійсно була остання пісня Година і сорок хвилин проминули непомітно і затримавшись на кілька хвилин на виході мну обзавівся ліцензійними дисками з “Садом ангельських пісень” та “Ельдорадо”. Останній диск “Я придумаю світ” увели буквально перед носом, а “Етюдів” я не бачив взагалі. Прикро, що я цей стенд з мерчандайзінгом не помітив коли тільки зайшов до зали, а на виході бажаючих купити було значно більше, аніж доступних дисків – мені пощастило, що в мене було без здачі і дрібними купюрами, яких продавщиці якраз не вистачало

У неділю до салуна завітаю,
Кину срібний доляр на шинквас,
І горлянку чистим віскі я заляю,
Лет ас дрінк, – я пригощаю вас.
Всі співають, морди б’ють, стільці ламають,
Бо вже вечір час додому час
І весело по пляшках стріляють,
Велкам ту Амеріка до нас.

І це саме… Як ви вже можливо здогадались, справа мну своєрідним чином – фрагментами пісень – закодував сет-лист (ака репертуар) вчорашнього виступу Піккардійської Терції в Білій Церкві. Щоб не забути порядок я навіть занотовував на квитку назви або фрагменти текстів, щоб потім відновити його повністю . Щоправда, пара пісень виявились так і не опізнаними мною На жаль (а вам може і на щастя – і так розповідь довга вийшла ), у мене не вийшло розтягнути свою розповідь настільки, щоб влізли всі тексти, тому інші пісні я опишу словами: одна невідома мені пісня між “Нехай…” та “Зародилися терки”, пісня про рок-н-рол (драйвова пісня, до речі), що співалася між “Пустельником” та “Кантрі”, “Шізгара” – між “Кантрі” та “Стареньким трамваєм”, “Sole Mio”, “Shamp Elysees” та “Весільний марш” між “Стареньким трамваєм” та “Сядеш у поїзд”.

Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези… о-о, старенький трамвай.

З нетерпінням буду чекати наступного їх виступу – може там пощастить почути ще інші мої улюблені пісні – “Я придумаю світ”, “Колискова для Аліси”, “Очі відьми”, “Чорноморчик”, “Берег ріки”… чорт і скільки ж їх ще?

Шурхоче вітер у волоссі, жбурляє листя нам у лиця,
Коли керує світом осінь, мені удома не сидиться.
Я поїздам повірю скоро, нехай везуть куди бажають,
Хай на перон зійдуться хором, ті що мене не проводжають.

Якщо комусь треба, то можу попросити його викласти pdf’ки партій (вони і так є в інеті, але у форматі LyX по ходу, тому більшість їх просто так не прочитає). А скоро, сподіваюсь, в їх творчий доробок потрапить ще і Romance з того ж Нуару.

Anatra – Canta Per Me from Anatra on Vimeo.

P.S. До речі, скоро на Вімео та Трубі будуть викладатись і інші відео з концерту, то можете періодично перевіряти – може оціните та наступного разу теж завітаєте на концерт

Цей американський гурт складається з двох осіб: вельми ексцентричної клавішниці та вокалістки Аманди Палмер та барабанщика/перкусіоніста Брайана Вігліона. Сценічний образ у них відповідний назві – косять під ляльок. Багато віршів – “parental advisory”. Хтось називає їх альтернативною попсою, хтось – альтернативним роком, а самі вони себе вважають панк-кабаре (назву видумала Аманда, бо за її словами боялася, що критики в назву їх музики вплетуть слово “готика” ). Ну ось нижче відики з їх найбільш відомих пісень для того, аби оцінити музичку До речі, мені подобаються їх відики по-перше багатою мімікою персонажів (це вовча примха ), а по-друге дибровістю – у кліпі показується те, про що співається (і чхати вони хотіли на традиційні правила створення кліпів де котлети окремо, а мухи окремо).

The Dresden Dolls “Coin-Operated Boy”

The Dresden Dolls “Girl Anachronism”

Сам гурт, якщо хто не знає складається з двох музикантів: Кайл Гесс (Kyle Gass) and Джек Блек (Jack Black). Останнього до того ж ви мабуть бачили як мінімум у фільмі “Школа року” (“School of Rock”), хоча насправді він знімався досить в багатьох картинах. Як виявилося принаймні одну їх пісню я почув ще десь на перших курсах університету, бо точно пам’ятаю як у нас по мережі гуртожитку гуляв оцей відик на пісню “Fuck Her Gently” На минулих же вихідних пісня, яку я вперше почув була Kickapoo, що в свою чергу не що інше, як інтро до фільму “The Pick of Destiny” де музиканти самі ж зіграли головні ролі. Фільм, до речі, теж досить непоганий. З одного боку багато дикого тупняку і “туалетного гумору”, але з іншого мені чомусь дуже подобаються такі малобюджетні речі, та ще й з гарною музикою і веселими текстами (там, правда, помітно кидається в очі просто захмарна кількість слів “fuck”, “cock” та інших ). Під час перегляду мені ще постійно “Шестиструнний самурай” згадувався, у них навіть кінець схожий в тому, що в обох фільмах в кінці відбувається дуель між рок-н-ролом та мяталом Нижче для затравки причеплені пара Youtube-роликів з фрагментами фільму.

Самий початок фільму, пісня Kickapoo (з англ. сабами, бо без розуміння про що співається в піснях половина кайфу пропадає), вона сама по собі як окреме творіння навіть дуже прикольна:

А ось для прикладу рок-дуель із фіналу (тут музика поважча аніж в усіх інших піснях з фільму), все-таки основна партія тут у Вельзевула

День перший: Diary of Dreams, Graveworm, Crematory, Kingdom Come, Kreator, My Dying Bride

Перші команди за розкладом залишали бажати кращого ми з компанією виріщили підтягнутись на фесь під 3-тю годину на Graveworm. Але не так сталося як гадалося – все ж не в наших традиціях починати виступи вчасно і тому, прийшовши без чогось три, на свою голову вислухали майже весь сет Diary of Dreams (в простолюдді “Диарея снов” ). Все ж таки synthgothic – явно не моє музло. Якесь таке танцювальне і занадто вже одноманітне. Хоча і у них теж були свої фанати. Після їх виступу на сусідню сцену (до речі, їх було дві поруч – поки на одній гурт грав, на другій налаштовували апаратуру) вилізли техніки доналаштовувати апаратуру для Graveworm. Тут сталася цікава хохма фесту. Техніків перевіряючи мікрофони щось постійно говорять. У нас прийнято говорити щось типу “раз-два-три”, техніки-німці, як виявилось, кажуть “One, A, One, A…”, що було досить незвично. Потім казати ці мантри його, схоже дістало і він став промовляти “Electroshock” з характерним акцентом. З тих пір на кожній групі, коли техніки виходили налаштовувати мікрофони глядачі йому підказували “Elecroshock”, причому, імітуючи його легкий акцент. Ба, навіть вокаліст Крематорі зацінив цю фішку і під час свого виступу витяг його на сцену і вони під регіт публіки кричали на пару. Отаке. Сам виступ Graveworm, в принципі був непоганий (а кавер на Fear of the Dark мейденів взагалі був крутий), але звук – така лажа: клавіші (а вони у них же далееко не останню роль грають) було чутно лише коли затихали гітари. Та і звук самих гітар часто зливався в кашу. Зате на сцені вони були прикольні.

Далі ми пішли за пивом і весь чек Crematory простояли в черзі, тому гурт слухали з периферії. І маю сказати, що на диво вони мені сподобались, хоч раніше я їх ніколи не чув. Тобто були в сеті і відверто слабенькі пісні, в такому індастріл-танцювальному стилі, коли вони нагадували скоріше Diary of Dreams. Я так зрозумів це в нових альбомах вони трохи змінили (і скажемо прямо: значно погіршили) напрям.

Далі більшість людей перекочувало під сусідню сцену слухати Kingdom Come, а ми підібрались поближче до краю іншої сцени чекати на Kreator. Kingdom Come грає вельми і вельми посередній хард-рок і ми були раді прослухати його зі сторони. А от Kreator згодом навпаки був перлиною того вечора, адже показали як треба виступати. Два роки тому я вже їх чув вживу, але недовго, бо концерт затримувався і я ледь встигав на метро. Тут теж їх саунд-чек дуже затягнувся, але виступали вони раніше ніж минулого разу і тому я із задоволенням прослухав всі пісні. На “Enemy of God”, “Voices of the Dead”, “Violent Revolution” та “Flag of Hate” мну трохи посадив собі голос.

Останній гурт, думери My Dying Bride, були типу хедлайнерами фесту, але після драйвового Kreator вони виглядали дуже мляво. Послухали перші півтори пісні “для галочки” і з чистою совістю поїхали додому.

День другий: My Favorite Scar, Epica, Tarja, Motorhead, Ensiferum, Sonic Syndicate

На наступний день ми теж запланували приїхати о третій дня, але приповзли на фест о четвертій і попали якраз на виступ гурту, який ніколи раніше не бачили. Мну він, до речі, одразу не сподобався Пройшовши повз їхню сцену до сусідньої з дивом помітили банер Epica на фоні. Це при тому, що за графіком перед Епікою мали грати вікінги Ensiferum, але то були не вони. Гурт, що грав в той момент, як виявилося називався My Favorite Scar і концерт лише нещодавно почався. Одразу після їх виступу один з оргів оголосив про причину затримки: не прибула чартерним рейсом апаратура Motorhead і її довелося терміново шукати у нас із-за чого затягнувся саунд-чек і відбулися перетасування в порядку команд. Так, Sonic Syndicate та Ensiferum мали зіграти вже після “моторів” після 12-ї години ночі. Отака фігня. Ми тим часом зайняли стратегічну позицію в перших рядах перед сценою і її тримали ще півтори години, бо виступ Епіки мав розпочатись о 18-00.

І ось нарешті очікуваний час, під інтро Indigo з альбому Divine Conspiracy Epica вийшла на сцену. Як на мене, то віддача фанатів була одна з найкращих того дня, що було дуже круто і музикантам насправді дуже сподобалось. На звук не жаліюсь – нормально чутно було і клавіші, і гітари, і вокал Сімоне, і гроул Марка. Зіграли купу кльових речей, на Cry for the Moon аудиторія навіть підспівувала, хоч і не дуже голосно. Я на Епіці взагалі майже зірвав горлянку Ще з цікавого вони виконали чудовий кавер на “Імперський марш” із “Зоряних Воєн” (з важкими гітарними рифами звучало просто феєрично). Гурт був мегазадоволений теплим прийомом і в знак подяки оголосив відкриту фото- та автограф-сесію збоку від сцени.

Наступною на сцені була Тар’я Турунен, колишня солістка вельми відомого гурту Nightwish. На ній ми вальяжно потягували пивко лише підповзаючи трохи ближче під сцену на піснях Nightwish (яких було виконано вчора п’ять: She Is My Sin, Kinslayer, Sleeping Sun, Nemo, Over the Hills and Far Away) та повертаючись назад по їх закінченню. Після Kinslayer ми відтягнулись до пульту звукачів і там помітили музикантів та техніків Епіки. Першим кого ми помітили був Еріен Ван Вісенбік (Ari?n Van Weesenbeek), барабанщик гурту (фото). Ми з Джоллі проговорили з Еріеном десь так добру третину виступу Тар’ї. До речі, із розпитаного: це їх перший виступ в Східній Європі (вони ще не грали в Росії) і у них у жовтні виходить новий альбом Там же поруч крутилися і їх новий гітарист, басист, клавішник (час від часу підспівував пісні Найтвіша, які виконувались на сцені ), а техніки гурту розливали горілку От цим більше всього запам’яталась Тар’я. під час її виступів і потфоткався трохи з Епіківцями (дяки у Джоллі хоч мобіла була на яку можна було клацнути):

На Motorhead ми не пішли під їх сцену, а дивились із сусідньої. Я не великий фанат ані їх творчості, ані хеві в принципі, але чуваки і справді грали прикольно: я цілком розумію тих, хто прийшов саме заради їх виступу.

Очікуваний же нами Ensiferum розпочав виступ рівно опівночі, коли більшість людей вже розійшлися, але навіть та купка, що залишилась все-таки теж погорлала на славу (особливо запам’ятався “Там-тарарам, Там-тарарам!” ). На перших 2-3 піснях Енсіферума звук біля сцени був лажовим: перевантаження басів забивали все, що окрім них не чутно було взагалі нічого. Ми намагались знайти порятунок змістившись на декілька метрів з лінії звукового фронту, але це мало допомогло. Згодом звук таки трохи вирівнявся, перевантаження пропали і вже було нормально чути і гітари, і Ліндрооса. А відсмалили вони чи не найкраще за вечір, багато кому навіть з тих хто на Моторхед прийшли сподобалось більше. Справжні вікінги.

Закінчився їх виступ на початку другої ночі, про повернення в Київ не могло бути і мови, тому вирішили прослухати все до кінця. Посиділи-послухали Sonic Syndicate. Музика – так-собі, не моє, але яка ж в них басистка… (тут мають бути два ряди закоханих смайликів ). Звати Карін Аксельссон (Karin Axelsson) (фото 1, фото 2 – але з короткою зачіскою вона на фотках не така прикольна як вживу та і пірсінг все-таки зайвий) і вона, в 100% одній лізі зі знаменитою Крістіною Скаббія (Christina Scabbia). Але це всі позитивні враження про гурт.

Дочекавшись світанку в генделику під стадіоном, а потім першого рейсового автобусу на зупинці мну дістався додому аж о 8-й ранку. Таким чином мну не спав рівно добу

От ніби коротко і усі враження після цих вихідних. Отримав шалений заряд позитиву на декілька тижнів, а то і місяців вперед.

Вже стільки минуло часу з появи першої метал-опери Avantasia від Тобіаса Саммета, але не дивлячись на її успіх аналогічні проекти не почали створюватись як гриби після дощу. Я фактично можу пригадати лише російський “Ельфійський рукопис”, та він практично в усьому віддає вторинністю і в плюси можна записати лише те, що там голоси персонажів помітно відрізнялись на відміну від тої таки Авантазії. Все. Так, деякі гурти випускали так звані концептуальні альбоми, але це ж геть інше. Але нещодавно я суто випадково дізнався про голландський гурт Xystus. Випадково, бо вперше почув про нього в новині про перехід колишнього басиста After Forever (вони, як це не прикро розпались але про це вже я, здається, якось писав). Послухав їх на Spotify (на жаль, з трьох їх релізів там присутній лише самий перший: “Receiving Tomorrow”). Послухав… Грають досить таки пристойний прогресів, хоч до моїх улюбленців датчан з Royal Hunt і не дотягують. От… І тут буквально пару днів тому теж суто випадково десь прочитав, що Сімоне Сімонс з гурту Epica (а це так би мовити молодша сестра After Forever) була гостьовою вокалісткою на їх останньому альбомі “Equilibrio”, який, власне кажучи, є нічим іншим як рок-оперою в двох актах. І більше того, на відміну від тої-таки Авантазії вона існує не лише в аудіо-, а і в DVD-версії. Тобто її офіційно ставили на сцені. Не довго думаючи, мну скачав DVD-реліз і на свою голову вирішив “проклацати” його о першій ночі >_< Ну, “проклацував” я його майже дві години.

Отож, Equilibrio. Я б його все-таки назвав більше метал оперою, аніж просто рок, бо звучання все ж поважче. Музично це прог, що цілком очікувано, але місцями він там спрощується до звичайненького такого пауера. Окрім самого гурту задіяний симфонічний USConcert Orchestra (там десь в районі 100 чоловік в ньому). Звучить, зщнаєте, так помпезненько.

Персонажів в опері небагато:
Дієгу (Diegu) – Баз Долманс (Bas Dolmans, Xystus)
Леді Софія (Lady Sophia) – Сімоне Сімонс (Simone Simons, Epica)
Евелін (Aveline) – Мішель Сплітхольф (Michelle Splietelhof)
Прімос (Primos) – Джон Вуіжс (John Vooijs)
Смерть (Death) – Джордж Оосток (George Oosthoek, Orphanage)

Я так зрозумів, що чоловік та жінка, яких Мішель та Джон зіграли в другій сцені першого акту – це не Прімос та Евелін, хоча достеменно не зрозуміло. Пишуть, до речі, що вони відомі в Данії музичні актори. Співають і дійсно непогано, більше того, голос Мішель навіть чимось мені нагадав “один з голосів” Флоор Янсен (у Флоор вокальний діапазон широкий – вона в цій опері могла вільно виконати обидві жіночі партії ), але може то так здалося. А от до Базу з Xystus‘у пара претензій по ходу перегляду була – місцями мені здавалось, що він так жорстко лажав… Скрімінг Джорджа мені сподобався, але його поведінка на сцені досить суперечлива: з одного боку він постійно корчив такі комічні (мабуть вони мали бути загрожуючими) гримаси, а з іншого вони додавали якогось певного шарму і незвичності. Вцілому музична частина мені дуже сподобалось, чого не можу сказати про сюжет та тексти – там все неоднозначно. Сюжет досить таки простецький, тим паче з хепі-ендом, що взагалі сакс. Та ж таки Авантазія мені в цьому плані набагато більше сподобалась – і закручено покраще, і самі тексти з одного боку ніби і примітивніші, але з іншого мені набагато ближче те, про що співав Саммет (одна моя улюблена балада “In Quest For” чого варта). До речі, офіційну PDF-ку з текстами Equilibrio можна скачати звідси.