Вааааа… Як завжди буває у мене з гарними речами: з першої до останньої серії все було проглянуто за один присіст, як завжди мурашки по шкірі від одних епізодів і майже камінь в горлі від інших. Ні, цього разу коли він закінчився я не ходив по квартирі півгодини не знаючи куди себе приткнути із-за виру емоцій та думок які крутились в голові як колись після першого перегляду. Ні, я відразу заснув – час все-таки був пізній, але мені снилися вулиці Глі (Glie), і снився крук, і вранці дуже не хотілось прокидатись і повертатись… Перерва у вісім років була варта того, оскільки дозволила поглянути на “Сірокрилих” з іншого боку. Зараз я помічав багато речей, на які рідко звертаєш увагу при першому перегляді, оскільки навіть ця повільно-меланхолійна оповідь тим не менш дуже захоплює (думаю справа в тому, що все оповите таємницею, більша частина з якої не розвіюється взагалі). Я пам’ятав, що Куу буде першою і тому одразу помічав здавалося б неважливі дрібниці, по яким було зрозуміло чому. Я пам’ятав про потяг (і взагалі на диво самому собі добру половину останньої серії ледь не покадрово) і тому міг уважно придивлятись до всіх вчинків Рекі з самого початку (це ж так кльово відстежувати причинно-наслідкові зв’язки). Я тепер знаю про вабі-сабі і оповідь про “Початок світу” заграла новими барвами… Таких речей було дуже багато і те, що я знав сюжет на диво анітрохи не псувало враження.

Думаю тепер раз вже почав, то заодно передивитись всю трійку разом з “Kino no Tabi” та “Serial Experiments Lain”. Тільки треба буде залити на телефон, аби передивлятись в дорозі, бо інших справ забагато.

До речі, відкопав навіть стареньку, але місцями дуже влучну рецензію, в яку мене свого часу ткнули носом на УкрВебі, коли я вперше проглянув сабж.

Автор оригіналу: Пол Грем (Paul Graham)
Оригінал: Defining Property

Photo by Invisible Lens Photography/Flickr

В дитинстві я читав книжку з історіями про відомого японського суддю XVIII сторіччя, якого звали Оока Тадаске (Ooka Tadasuke). Одна зі справ, яку він судив була порушена власником ресторану. Бідний студент, що міг дозволити собі лише рис, їв його насолоджуючись запахом інших смачностей, які доносились із ресторану. І власник хотів заставити студента заплатити за запахи, які він із задоволенням нюхав. Студент же крав запах їжі!

Я часто згадую цю історію, коли чую як RIAA та MPAA звинувачують людей у крадіжці музики чи кінострічок.

Трактувати запахи як чиюсь власність звучить для нас просто смішно. Але я можу придумати ситуацію, коли можна було б брати гроші і за запах. Просто уявіть, якби ми жили на місячній базі і купували повітря по літрам. Тоді можна з легкістю уявити і підмішування запаху до цього повітря в якості небезкоштовного бонусу.

Причина, того, що право власності на запах виглядає для нас повною маячнею в тому, що на Землі на це ніхто б не повівся. Але ж цілком можливо це спрацювало б на місячній базі.

Те що вважається власністю залежить від того, що можна взагалі сприймати за власність. І останнє може не лише змінюватись з часом, а вже змінилось. Люди завжди (для деяких визначень слів “люди” та “завжди”) сприймали за власність те, що вони носили з собою. Але прадавні люди, що займались збиральництвом, наприклад, ніколи не сприймали землю як власність в тому сенсі як ми зараз. [1]

Причина того, що так багато людей і досі думають, що у власності є лише одне незмінне визначення полягає в тому, що це визначення змінюється дуже повільно. [2] Але воно зараз якраз перебуває в стані трансформації. Рекордингові лейбли та кінематографічні студії звикли продавати своє добро ніби це повітря, що йде по трубах на місячній базі. Але з появою комп’ютерних мереж ми ніби переселилися на планету з атмосферою, якою можна дихати. Дані передаються зараз як запах. Але через прийняття бажаного за дійсне та короткострокової жадібності, лейбли та студії поставили себе на місце власника ресторану, звинуваючуючи користувачів в тому, що вони крадуть їх запахи.

(Причина через яку я кажу про короткострокову жадібність полягають в тому, що люди, які керують лейблами та студіями більше розраховують на бонуси, аніж на капітал. Якби вони працювали на капітал, то шукали б шляхи як використати технології замість того, аби протистояти їм. Та створювати нове – це дуже довго. Їхні бонуси залежать від цьогорічного прибутку, а найкаращий спосіб збільшити цей прибуток – це вичавити більше грошей з того, що вони вже мають.)

То що це значить? Невже люди не мають права брати гроші за свій контент? На це питання немає єдиної відповіді. Люди мусять мати змогу брати гроші за контент, коли це працює.

Під “працює” я маю на увазі щось більш суттєве, аніж “коли у них просто є така можливість”. Я маю на увазі, що люди можуть брати за нього гроші тоді, коли їм не треба заставляти суспільство робити це. Тобто компанії, що продають запахи на місячній базі можуть, звісно, продовжувати продавати їх на Землі, якщо вони успішно пролобіюють закони, які заставлять нас дихати через трубки і тут (навіть якщо нам це вже не потрібно).

Божевільні заходи по захисту прав, які зараз проводять лейбли та студії, дуже нагадують подібну ситуацію. Газетам та журналам теж непереливки, але вони принаймні занепадають з гідністю. RIAA та MPAA заставили б нас дихати через трубки, якби змогли.

Зрештою, все зводиться до здорового глузду. Коли ви зловживаєте правоохоронною системою, аби масово засудити випадкових людей в якості показовго покарання, чи лобіюєте закони, що спотворили б Інтерент, аби пройшли, то це по факту доказ того, що ви використовуєте визначення власності, яке вже не працює.

От тут дуже корисно мати працюючу демократію та багато незалежних країн. Якби у світі був єдиний авторитарний уряд, лейбли та студії купили б закони, які встановили те визначення власності, яке їм хочеться. Але на щастя є ще країни, які не є copyright-колоніями США і навіть в самих США політики все ще бояться електорату у великих кількостях. [3]

Людям, які керують у США може не подобатись, коли виборці чи інші країни відмовляються схилитись перед їхньою волею, але і ми зацікавлені в тому, аби люди, що намагають змінити закони заради власних інтересів, не мали чим нам дорікнути. Приватна власність – це дуже корисна ідея і, можливо, взагалі однин з найкращих винаходів людства. Досі кожне нове визначення приносило нам збільшення матеріального достатку [4]. Думаю, що не буде помилкою припустити, що і нове теж. Це було б трагедією, якби ми всі були змушені використовувати застарілу версію просто тому, що деякі впливові люди занадто ледачі аби оновити його.

Примітки

[1] Якщо вам цікаво дізнатись більше про збирачів, рекоменду. книжки Елізабет Машал Томас (Elizabeth Marshall Thomas): The Harmless People та The Old Way.

[2] Зміна визначення власності зазвичай спричиняється технологічним прогресом, щоправда оскільки технологічний прогрес прискорюється, цілком можливо, що і швидкість зміни визначення власності буде мінятися частіше. А це означає, що суспільству варто з граціозно пристосовуватися до цих змін, так як вони траплятимуться все частіше і частіше.

[3] Наскільки мені відомо термін “copyright-колонія” вперше використав Myles Peterson.

[4] Стан технології це не просто функція від визначення власності. Вони впливають одне на одне. І таким чином ви не можете з власної волі змінити визначення власності не зачепивши (зазвичай зашкодивши) розвиток технологій. Історія СРСР – яскравий тому приклад.

Photo by Matt Olson

Вчора випадково наткнувся на одне цікаве есе відомого у ІТшних колах Пола Грема. Чесно кажучи, я раніше думав, що він пише лише про ІТ та LISP. Одна з найбільш надихаючих його статей на цю тематику – “Перемогти посередність”, а тут був дещо здивованим, що він досить цікаво пише і “за життя”. Звісно, не з усіма пунктами можна погодитись, але джерело для роздумів вельми цікаве.

Цікаво, а про що каже Київ?

Автор оригіналу: Пол Грем (Paul Graham)
Оригінал: Cities and Ambition

Великі міста приваблюють амбітних людей. Ви відчуваєте це, коли гуляєте таким містом. Сотнями тонких натяків місто каже вам: ти здатен на більше, старайся з усіх сил.

Дивує те, наскільки різними будуть ці послання. Нью-Йорк в першу чергу скаже вам: тобі треба заробляти більше грошей. Звісно, цих послань значно більше. Будь модним. Виглядай гарно. Але найголосніше лунають слова про те, що ти маєш бути багатим.

Що мені подобається в Бостоні (чи скоріше Кембріджі) це те, що його послання: будь розумним. Сядь і прочитати всі ті книжки, які тобі треба.

Інколи ти отримуєш дивні відповіді, коли питаєшся про що каже місто. Наприклад, Кремнієва долина насправді каже тобі: стань більш могутнім. Хоча те, що там поважають розум теж правда.

Але це не те саме, про що каже Нью-Йорк. Влада багато чого значить і в Нью-Йорку, але Нью-Йорк буде вражений лише вашим статком, навіть якщо він всього-на-всього дістався вам у спадщину. У Кремнієвій долині нікого не цікавлять ваші гроші, окрім, хіба що, агентів з нерухомості. Що цікавить Кремнієву долину – це міра твого впливу на світ. Причина, чому людей цікавлять Ларрі та Сергій – не їх багатство, а той факт, що вони володіють Google, від якого залежать практично всі.

_____

Наскільки важливо те, про що каже місто? З власного досвіду скажу: багато. Можливо вам здається, що маючи сильний дух вам вдасться не зважати на власне оточення. Вплив місця проживання мав би бути мізерно малий. Але якщо поцікавитись історичними фактами, то зрозуміло, що він не настільки вже й незначущий. Більшість персоналій, що творили великі справи, були згуртовані у кількох місцях, де ці справи, власне, і творилися на той час.

Ви можете відчути силу духу міста з того, про що я писав раніше у випадку з Леонардо Міланським. Практично всі італійські художники XV сторіччя, про яких ви чули, були з Флоренції попри те, що Мілан був не меншим за розмірами. Люди у Флоренції мали генофонд ідентичний Міланському, тож можна припустити, що у Мілані народився й інший художник з природнім талантом не гіршим за Леонардо. Що ж з ним сталося?

Якщо навіть хтось зі здібностями не гіршими ніж у Леонардо не зміг подолати силу оточення, то ви думаєте, що зможете?

Я не можу. Я дуже впертий, але я не пробував би воювати з цією силою. Я б краще використав її. І я довго думав про те, де жити.

Я завжди уявляв Берклі ідеальним місцем – той самий Кембрідж, але з гарним кліматом. Але коли я спробував пожити там пару років тому виявилось, що я помилявся. Беркі каже тобі: живи краще. Життя у Берклі дуже цивілізоване. Мабуть це те місце в Америці, де виходець з Північної Європи почував би себе як вдома. Але воно не сповнене амбіціями.

Photo by Vinoth Chandar

Зараз я розумію, що нема нічого дивного в тому, що настільки приємне місце приваблює людей, які більш за все цінують рівень життя. Кембрідж з гарним кліматом, виявляється, зовсім не Кембрідж. Люди, яких ви зустрінете в Кембріджі потрапили туди не випадково. Вам потрібно піти на жертви, аби бути там. Він дорогий, бруднуватий, і погода там часто жахлива. Тому люди, яких ви зустрінете там, – це ті люди, що воліють жити разом із найрозумнішими навіть попри те, що це означає жити в дорогому, брудному місці з жахливою погодою.

Під час написання цих рядків мені здається, що Кембрідж є інтелектуальною столицею світу. І я розумію, що це звучить як безглузда заява. Але що робить її ближчою до правди, так це те, що подібні заяви про інші місця будуть звучати ще більш безглуздо. Американські університети здаються мені найкращими, якщо судити по амбіціям їх студентів. І яке інше місто Америки може зробити серйознішу заяву? Нью-Йорк? Там багато розумних людей, але вони губляться в набагато більшому потоці первісних людей у костюмах. Район затоки Сан-Франциско теж налічує багато розумників, але знову ж таки – вони сильно розбавлені; там є два чудових університети, але вони знаходяться далеко один від одного. Гарвард та Массачуссетський Технологічний Інститут знаходяться практично поруч по мірках Західного узбережжя і вони оточені близько 20 іншими коледжами та університетами. [1]

Кембрідж являється містом, чия основна промисловість – ідеї. Так само як для Нью-Йорку – гроші, а у Кремнієвій долині – стартапи.

_____

Говорячи так про міста ми в першу чергу маємо на увазі їх населення. З давніх давен міста були єдиним великим скупченням людей, тож ці два поняття є синонімами. Але з тих прикладів, що я навів ми також бачимо наскільки все змінюється. Нью-Йорк – класичний мегаполіс. А Кембрідж – лише частина міста, А Кремнієва долина – і того менше (Сан Хосе хоч і видає з себе столицю Кремнієвої долини насправді нею не є. Це всього лиш 178 квадратних кілометрів у ньому).

Можливо Інтернет це змінить ще більше. Можливо колись найбільш важлива спільнота, до якої ви будете належати, буде віртуальною і не залежатиме від того, де ви мешкаєте фізично. Але я б на це не закладався. Фізичний світ має дуже високу швидкість передачі даних і деякі слова, якими говорять міста не можна вимовити у віртуальному світі.

Одне з найбільш захоплюючих речей які можна відчути приїхавши до Кембріджа навесні – це гуляти вулицями надвечір, коли можна бачити кімнати будинків. Гуляючи ввечері по Пало-Альто ви не побачите нічого, окрім блакитного кольору телеекранів. У Кембріджі ви побачите стелажі вщент забиті багатообіцяючими книжками. Мабуть Пало-Альто 1960-го нагадував-таки Кембрідж, але зараз нізащо не скажеш, що колись там був університет. Сьогодні це лише один з багатих сусідів Кремнієвої долини. [2]

Місто розмовляє з тобою ніби ненароком – речами, що ви бачите у вікнах, чи обривками розмов, що ви підслухали. Це не те, що ви можете знайти, а те, що вам ні за що не вимкнути. Один із професійних ризиків у Кембріджі – це підслухати розмову людей, які використовують питальну інтонацію у стверджувальних реченнях. Але загалом я все таки оберу Кембріджські розмови, аніж Нью-Йоркські чи Кремнієвої долини.

Моя подруга, що переїхала до Кремнієвої долини наприкінці 90-х сказала, що найгіршою річчю там була низька якість підслуханих розмов. Тоді я подумав, що вона занадто ексцентрична. Звісно, бува цікавим підслуховувати, але невже якість цих розмов настільки важлива, щоб із-за неї обирати місце проживання? Тепер я розумію що вона мала на увазі. Розмови, які ти почув розкажуть тобі про людей, серед яких ти знаходишся.

Photo by Mathieu Thouvenin

Наскільки б рішучо ви не були налаштовані, не піддатися впливу людей навколо буде дуже важко. Звісно, це не означає, що ви будете займатись лише тим, що очікує від вас місто, але вас знеохотить, коли ніхто навколо не поділятиме ваші зацікавлення.

Є певний дисбаланс між заохоченням та знеохоченням. Такий само як між надбанням та втратою грошей. Більшість людей переоцінюють зменшення прибутків: вони працюватимуть краще, аби не втратити долар, аніж аби заробити зайвий. Так само незважаючи на те, що навколо багато людей, які достатньо сильні аби не робити те, що вони мали б робити в певному середовищі, є лише кілька людей здатних продовжувати займатись справою на яку начхати всім навколо.

Тому що амбіції певною мірою несумісні, а захоплення чимось – це гра з нульовою сумою. Кожне місто має тенденцію зосереджуватись на одному типі амбіцій. Причина чому Кембрідж – інтелектуальна столиця полягає не лише в тому, що там сконцентровані розумники, а ще й в тому, що люди там нічим іншим не переймаються. Професори в Нью-Йорку та в районі затоки Сан-Францско – люди другого сорту. Звісно, лише до тих пір поки вони не почнуть колотити гроші чи клепати стартапи відповідно.

Це все підштовхує нас до відповіді на питання, яке люди з Нью-Йорку задають з часів краху дот-комів: чи зможе Нью-Йорк перерости у осередок стартапів та стати суперником Кремнієвої долини? Одна причина, чому це дуже малоймовірно – це те, що людина, яка почне стартап в Нью-Йорку буде вважатись мешканцем другого сорту. [3] В Нью-Йорку вже є те, що його мешканці цінять набагато більше.

В довгій перспективі це може зашкодити Нью-Йорку. Владу нових технологій з часом можна перевести у гроші. Таким чином піклуючись більше про гроші та менше про владу (аніж Кремнієва долина) Нью-Йорк визнає ті самі речі, але повільніше. [4] І насправді він вже програє долині на власному полі: співвідношення мешканців Нью-Йорку та Каліфорнії, що входять до Forbes 400 (400 найбагатших американців) зменшився з 1.45 (81:56), коли список було вперше опубліковано в 1982 до 0.83 (73:88) у 2007.

Photo by Linear Marlin

Не всі міста розмовляють. Лише ті, що є осередками певних амбіцій. І часто складно сказати про що говорить місто не поживши там. Я розумію про що говорить Нью-Йорк, Кембрідж та Кремнієва долина, бо я жив там по кілька років. Вашінгтон та Лос-Анджелес, здається, теж розмовляють, але я не прожив там достатньо, щоб з певністю сказати про що саме.

Значущою у Лос-Анджелесі мені здається слава. Там є Список людей на яких найбільший попит. Вами будуть захоплюватись, якщо ви будете в цьому списку, або дружитимете з кимось із нього. Окрім цього все інше схоже на Нью-Йорк, хіба що з більшим значенням привабливої зовнішності.

У Вашінгтоні найбільше цінуються ваші зв’язки. Там потрібно бути “інсайдером”. На практиці все працює аналогічним до Лос-Анджелеса чином. Там теж є Список і ви маєте бути або в ньому, або знати когось із нього. Єдина різниця – це те яким чином формується Список. І навіть це не так вже і суттєво відрізняється.

Наразі слова Сан-Франциско схожі на Берклі: ти маєш жити краще. Але це зміниться, коли достатня цількість стартапів оберуть Сан-Франциско замість Долини. Під час бульбашки дот-комів там були передвісники краху: потурання примхам типу придбання дорогих офісних меблів. Навіть зараз я з підозрою ставлюсь до стартапів, що обирають Сан-Франциско. Але коли там з’явиться критична маса гарних стартапів це перестане бути примхами, тому ще центр Кремнієвої долини зміститься туди.

Я не знайшов нічого подібного Кембріджу по інтелектуальним амбіціям. Оксфод та Кембрідж (Англійський) нагадують Ітаку чи Ганновер: слова звучать, але не настільки гучно.

Париж був колись значним інтелектуальним центром. Якби ви поїхали туди в XIV сторіччі можливо він говорив би голосом Кембріджа. Але я пробував трохи пожити там минулого року і зрозумів, що амбіції його мешканців – не інтелектуальні. Париж каже: роби все стильно. І мені це сподобалось. Париж – єдине місто в якому я жив, де люди щиро цінують мистецтво. У Америці лише кілька багатіїв купують оригінальні витвори мистецтва, але і там не знайдеш чогось більш цінного, але з менш відомим авторами. А у вікнах парижан надвечір помітно, що люди там справді цінують зображення на картинах. З усіх міст що я знаю, у Парижі найцікавіше піддивлятись [5].

Є ще кілька слів, що я чув від міст. У Лондоні ви все ще (ледь-ледь) почуєте слова про те, що ви маєте бути більш аристократичним. Якщо прислухатись, то це саме можна почути в Парижі, Нью-Йорку та Бостоні, але зараз я мабуть і не почув би цього, якби не намагався відчайдушно знайти цю хвилю, щоб дізнатись чи залишилось щось від радіостанції.

_____

Photo by Ryan Hyde

Тож повний список ідей, які і я почерпнув від міст це: багатство, стиль, мода, приваблива зовнішність, слава, політична влада, економічна влада, інтелект, соціальний статус та рівень життя.

Мені стало недобре, коли я вперше зробив цей список. Я завжди вважав амбції гарною річчю, але зараз я зрозумів, що це тому, що я враховував лише близькі мені амбіції. Якщо дописати все, чого можуть прагнути в житті люди, цей список виглядатиме не так вже привабливо.

Розглянувши його більш детально я побачив кілька дивних з історичної точки зору речей. Наприклад, зовнішня привабливість не була б у списку років так 100 тому (хоча водночас була б там 2400 років назад). Це зажди було прерогативою жінок, але наприкінці XX сторіччя схоже, що це стало мати значення і для чоловіків. Я не впевнений чому саме – можливо збіг кількох обставин: збільшення влади жінок, збільшення впливу акторів як моделей та той факт, що люди працюють у офісах: ви не можете красуватись у одязі, який занадто крикливий для заводського цеху, тож доводиться красуватись власним тілом.

Мода – інша річ, яку не видно було 100 років тому. Чи було? Це означає знати що є що. Тож можливо вона просто підмінила частину соціального статусу, яка полягала у тому, аби завжди бути “в курсі”. Це могло б пояснити чому моду так цінують в Лондоні: це друга версія традиційного англійського задоволення від неясних знаків, які розуміють лише утаємничені.

Чи має хтось, хто хоче творити великі справити жити у великому місті? Ні. Всі великі міста надихають на ті чи інші амбіції, але не вони єдині. Для деяких робіт достатньо мати поруч кілька талановитих колег. Економічна влада була б у списку і 100 років тому, але її значення змінилося. Раніше вона означала контроль над значними людськими та сировинними ресурсами. Зараз вона означає здатність спрямовувати розвиток технологій і багато з людей здатних на це геть не багатії: типовий приклад – лідери проектів з відкритим кодом. Капітани Індустрії минулих часів мали лабораторії з розумними людьми, які створювали для них нові технології. Нова порода капітанів це розумники самі по собі.

Оскільки ця сила привертає все більше уваги, інша випадає зі списку: соціальний статус. Я думаю, що ці речі пов’язані. Економічна влада, багатство, соціальний статус – різні назви одного і того ж у різних його фазах: економічна влада перетворюється на багатство, а багатство – на соціальний статус. Тобто погляд на предмет захоплення всього лиш піднімається вище по струмку.

_____

Що пропонують міста – це аудиторію та джерело однодумців. Це не так критично для математиків та фізиків, де вам не потрібен ніхто, окрім однодумців, а завдяки чітким критеріям оцінки знайти потрібних людей дуже легко. У таких сферах як математика та фізика все що вам потрібно – це відділ з правильними коегами. А знаходитись він може будь-де: наприклад, в Лос-Аламос, штат Нью-Мексико.

У таких сферх як мистецтво, література чи технології потужне середовище має вирішальну роль. У них найкращі не завжди зручно гуртуються на найкращих університетських кафедрах та дослідницьких лабораторіях – частково тому, що у цих випадках талант складніше оцінити, а частково тому, що їм не потрібно спиратись на освітні чи дослідницькі гранти, щоб розвиватись. Саме для цих хаотичних сфер найкраще перебувати у великому місті: вам потрібно заохотливе відчуття, що люди навколо вас цінують те, що ви робите і оскільки вам потрібно буде шукати однодумців самостійно вам потрібен набагато більший вибір, який запропонує лише велике місто.

Вам не треба проживати все життя у великому місті, щоб отримати з цього користь. Найважливіші роки – це початок та середина вашої кар’єри. Точно не є необхідністю зростати у великому місті, як і не має значення чи підете ви в ньому до коледжу. Для більшості студентів коледжу світ з кількох тисяч людей й так достатньо великий. До того ж у коледжі вам ще не випаде найскладніше завдання: знайти собі новий виклик.

От коли ви зробите наступний і набагато складніший крок вам в нагоді стане місце, де можна буде знайти однодумців та натхнення. І вам можна буде покинуте це місце, коли ви знайдете і те, і інше. Імпрессіоністи жили по типовому шаблону: вони народжувались по всій Франції (Піссарро народився на Карибах) і помирали по всій Франції, але що було визначальним у їх житті – це роки проведені разом в Парижі.

Photo by Mohamed Muha

Поки ви ще не знаєте чим будете займатись і де саме знаходиться центр ваших устремлінь, найліпше було б пожити у кількох містах поки ви ще молоді. Ви не відчуєте про що говорить місто не поживши там і навіть не зможете сказати чи воно розмовляє взагалі. Часто інформація буде неправдивою: я спробував жити у Флоренції, коли мені було 25 думаючи, що це буде осередок мистецтва, але схоже, що я спізнився на 450 років.

Навіть коли місто є живим центром амбіцій ви не зможете сказати напевно чи воно резонує саме з вашими поки самі не почуєте його. Коли я переїхав у Нью-Йорк я був дуже вражений. Це захоплююче місце. Тож мені знадобився деякий час, аби зрозуміти, що я не схожий на його мешканців. Я продовжував шукати Кембрідж у Нью-Йорку. Схоже, що він знаходився на його околицях: околицях, до яких летіти годину літаком.

Деякі люди у 16 років знають чим будуть займатись, але у більшості амбітних дітей, амбіції здаються ненаправленими. Вони просто знають, що будуть робити щось значуще. Просто ще не визначились будуть вони рок-зіркою, чи нейрохірургом. І в цьому нема нічого поганого. Але якщо у вас типова амбітність, то вам потрібно буде знайти своє місце проживання методом спроб та помилок. Можливо ви спочатку знайдете місце, де вам буде комфортно і тільки тоді визначитесь зі своїм покликанням.

Примітки

[1] Це одна з переваг того, що університети у вашій країні не підконтрольні державі. Коли держава визначає як розподілити ресурси, політизований підхід змушує розширювати географію. Жоден уряд не розмістить два найкращі університети в одному місті, якщо це не столиця (але це спричинить інші негаразди). Та науковці схильні гуртуватись не менше, аніж інші і за наявності свободи вибору використають ті ж переваги.

[2] У Пало-Альто все ще є кілька старих професорів, але вони поступово вимирають і їх будинки перетворюються на вульгарні котеджі для віце-президентів бізнес-департаментів.

[3] Скільки разів ви читали про засновників стартапів, що продовжували жити невибагливо, коли їх компанії злітали? Хто продовжував одягати джинси та футболки, водити старі машини, які купили ще в університетські часи і т.д.? Якби ви спробували зробити це в Нью-Йорку, то на вас би дивились як на лайно. Якщо ви йдете у фешенебельний ресторан у Сан-Франциско в джинсах та футболці – вони приязні до вас; хтозна хто ви такий? Але не в Нью-Йорку.

Одина з ознак потенціалу міста як технологічного центру – це кількість ресторанів, куди піджак для чоловіка – необхідний елемент дрес-коду. Згідно Zagat (http://www.zagat.com/): жодного у Сан-Франциско, , Лос-Анджелесі, Бостоні та Сіетлі. 4 у Вашінгтоні, 6 у Чікаго, 8 у Лондоні, 13 у Нью-Йорку та 20 у Парижі.

(В списку Zagat “Ritz Carlton Dining Room” у Сан-Франциско вимагає піджак, але я не міг в це повірити і передзвонив перевірив – це неправда. Насправді єдиний ресторан на всьому Західному узбережжі, що вимагає піджак – це “The French Laundry” у Долині Напа)

[4] Ідеї – це ще один крок вище по течії від економічної влади, тож не виключено, що інтелектуальні центри типа Кембріджа одного дня зможуть випередити Долину як та у свій час Нью-Йорк.

Зараз це малоймовірно. Наразі Бостон все більше і більше відстає. Єдина причина чому я згадав цю можливість – те, що шлях від ідеї до стартапу останнім часом став набагато коротшим. Зараз парі хакерів набагато простіше заснувати стартап, аніж це було 10 років тому. Якщо екстраполювати це ще на 20 років, можливо баланс почне зміщуватись назад. Я б не закладавіся на це, але не закладався б і проти цього.

[5] Якщо Париж – це місце, де найбільше цінують мистецтво, то чому Нью-Йорк став центром арт-бізнесу? Тому що в XX сторіччі мистецтво як бренд відділилося від мистецтва самого по собі. Нью-Йорк – це місце з найбагатшими покупцями, але все, що вони вимагають від мистецтва – це бренд. А оскільки бренд можна заснувати на будь-чому з достатньо незрозумілим стилем, то можна використовувати і локальні витвори.

Присягаюсь своїм життям і любов’ю до нього,
що ніколи не житиму заради іншої людини
і ніколи не попрошу когось жити заради мене.
– Джон Галт

Нарешті я дочитав здоровецький опус від маловідомої у нас російсько-американської письменниці Айн Ренд “Атлант розправив плечі”. Згадки про цю книжку почали з’являтися останнім часом все частіше і від абослютно різних людей, що неабияк розігрівало мою цікавість. Я навіть ходив за друкованою версією в книжковий магазин, але їх не було, тому вирішив читати з телефону. Враховуючи, що читав я здебільшого по дорозі на роботу та з роботи і деколи перед сном, загалом на це пішов майже місяць. Але це не дивно – книжка в півтора рази більша за “Войну и мир”, писалася 15 років, з яких, здається, 2 роки пішло на промову Галта по радіо. Описуючи книжку важко втриматись від кліше. Типовий приклад – заголовок цього допису, бо так всі називаюсь свої статті чи відгуки про Атланта. Ще одна згадка, яку я не можу стримати – це те, що ця книжка за опитуванням читачів бібліотеки конресу США від 1991-року вважається другою книжкою після Біблії, яка змінила світогляд цих читачів. Особливо веселим в цьому контексті є факт, що цінності, які пропагандуються у книжці є ледь не повним антиподом біблійних

Тепер же щодо моїх особистих вражень. Спочтаку про погане, бо потім все одно піде купа задоволених слюнявих воплей. Написана вона паршивенько, місцями від неї тхне звичаним жіночим чтивом по 10 рублів купка, місцями просто пробиває на “ха-ха”. Фрази в стилі “І тут вона побачила в його очах що без слів він зрозумів, що вона хотіла сказати, але нічого не сказав у відповідь але вона зрозуміла що він хотів сказати” (sic!) спочатку дивують, потім смішать, потім, коли читаєш про цих галімих телепатів 100500-й раз, неабияк дратують. Об’єм теж занадто великий, тим паче, що набитий він повторенням одних і тих само ідей різними словами. Я звісно розумію, що “повторение – мать учения”, але “що занадто – то не здраво”. Одну промову Галта я читав майже тиждень. Її треба було взагалі окремою книжкою випускати. Також кидається в очі ідеалізованість всіх позитивних і негативних героїв, чого я ніколи не любив: тобто тамтешні “хороші хлопці” ідеальні в усьому – світогляд, поведінка, характер, зовнішність і навпаки. Але ці негативні риси починаєш помічати лише згодом. Перший том я “ковтнув” буквально за пару днів, другий пішов вже дещо повільніше, а третій взагалі давався дуже тяжко. Що ще неоднозначного? Сам твір називають антиутопією соціалізму (причому писаній з власного досвіду – Ренд народилась і провела дитинство та юнацтво в радянській Росії – їй було з чим порівняти), але мало хто каже, що це паралельно є і утопія капіталізму. Тобто це було б кльово, якби підприємці дійсно були всі такі Д’Анконія, Реардени, Ваєти, тощо… але зараз більшість з них схожа на Бойлів і Ко. Ідея абсолютного капіталізму з одного боку непогана, а з іншого все впирається у цей осточортілий людський фактор, що не дозволяє створювати собі іллюзій у його життєспроможності. На жаль…

А тепер обіцяні слюні і соплі. Роман не змінив мій світогляд, адже він просто ліг на нього як на рейки і вільно помчав вперед з кожним прочитаним словом. Бо тут всі частинки мого світосприйняття, які я збирав по крихтам і до яких доходив сам на власному досвіді, були подані одним смачним блюдом. В чому він допоміг, так це зібрати ці крихти докупи в організовану структуру. Він допоміг відчути себе не одиноким у своєму світосприйнятті, чого мені бракувало ще зі шкільної парти, коли я часто не розумів більшість своїх однолітків, яких турбувало питання “як би мати все, але при цьому нічого не робити”, незрозумілу мені тягу до шари, які мали наглість ледь не ставити мені в обов’язок давати щось списувати чи якось інакше допомагати їм. Зараз я розумію, що винуваті тут не вони, а я, бо саме моя зговірливість була потуранням їх нікчемності. Ми нещодавно сперечались з Ігорем та Растіком щодо того, коли варто читати філософську літературу: коли сам вже дійдеш до всього, чи раніше, щоб допомогти прискорити процес. Я вважаю, що істина ближче до другого варіанту: краще читати раніше, але вже певна база має бути. Бо вже маючи базу породжену вихованням, мені не вистачало такої книжки в шкільні роки, яка могла б скерувати енергію, якої у мене вже тоді було повно. Саме тоді вона, мабуть, могла б якось вплинути і змінити деякі погляди. Можливо я б навіть спробував би піти шляхом Франциско і шукати роботу вже в старших класах школи.

Також деякі речі, описані в романі, викликали у мене в душі гордість правильного виховання. Наприклад, коли Дегні наймала інженера, який би допоміг розгадати секрет таємничого двигуна (сам двигун, мабуть, був своєрідний привітом Теслі ) і якого деякі особи звинувачували в егоїзмі, бо він хотів отримувати за свою працю гроші від промисловців. Так от я ріс в сім’ї подібного інженера. Опис розрухи до якого привело сліпе слідування соціалістичній моралі викликали стійке дежавю то з сучасною Україною (у світлі останніх редацій податкового кодексу в стилі “просто отнять и поделить” (с) Шариков). Хоча, звісно, корені цього всього ростуть з гангрени нероб, породжених соціалістичними цінностями Радянського Союзу. Коли інженери, які рухали цей світ часто отримували зарплатню меншу ніж прості робітники (принаймні в цивільних галузях виробництва) і це при тому, що для роботи за станком можна було взяти бомжа з вулиці, відучити від пляшки, і отримати готового працівника, то на те, щоб навчити його розв’язувати простенькі дифури (підставте своє) і, що навіть головніше, щоб розумів куди і навіщо воно – треба витратити значно більше часу. Кажуть, що замкнута на верховенстві розуму еліта відірвана від народу. А може навпаки? На якій підставі перші взагалі мають піклуватись про других, коли ті не можуть, а частіше просто не хочуть зробити своє життя кращим. Не забравши чи присвоївши щось (немає значення як – розбоєм чи шляхом здирницьких популістських законів), а заробивши і заслуживши будучи не простим гвинтиком, а творцем. Що буде, коли творці цього світу – підприємці, інженери та інші самодостатні люди, хто рухають його вперед – оголосять страйк і зникнуть? Можливо, для тих, хто ще стоїть на межі життя (руху вперед) і смерті (статики) книжка привідкриє завісу того, що відчувають живі і схилить на свій бік, який дозволить зробити світ кращим.

P.S. Стаття про Ренд на Лурці достаіляє

Сьогодні заради цікавості зайшов на сайт присвячений Брюсу МакЛарену (wiki). Справа в тому, що McLaren, команда яку він заснував, – це моя улюблена команда в Формулі 1 і сьогодні вони вшановували пам’ять свого засновника, який 2-го червня 1970-го року у 32 роки загинув під час тестування нової машини. Та написати цей допис мене змусив не цей факт, а те, що лазячи по сайту мну наштовхнувся на одну фразу Брюса, яку він свого часу присвятив своєму напарнику (що теж розбився) і яка однаково підходить йому також, але найголовніше, що вона насправді відображає словами мої власні думки, які я раніше просто не міг оформити в словесну форму, а тут це звучить гарно і ледь не поетично. Хоч цей переклад і не дослівний, але я намагався передати суть так, як я її розумію.

“Робити щось гарно – дуже важливо, настільки важливо, що намагання зробити щось якнайкраще, навіть якщо це веде до смерті, не є безумством. Не використовувати власні здібності – це марнотратство життя, бо я вірю, що воно вимірюється досягненнями а не самими лише роками.”