![[EXPLORED] Blonde in black latex in a box.](http://farm8.staticflickr.com/7029/6692580047_9a3775aa56_s.jpg)
Подорожі
Нотатки мандруючого вовка
Хотілося б написати трохи про мандрівки. З одного боку за останній час щось їх не так багато було як хотілося б, а з іншого я частіше став вибиратись закордон і хочу цю тенденцію продовжити. І незважаючи на порівняно невеликий досвід хотілося б занотувати кілька власних спостережень (хоча знаю, що для багатьох моїх знайомих це і так очевидні факти 
).
Звичайні організовані цивільні виїзди через тур-агенції – зло. Звісно, лише в тому випадку якщо ви збираєтесь ходити за групою, а не просто впадете “на хвіст” заради готелю та транспорту. І навіть в другому випадку час подорожі ви не обираєте. Ви не можете проспати до 12 дня тому що гуляли містом вночі до ранку, бо о 7-й у вас підйом на екскурсію. За весь час, що я лазив десь з гідами практично жоден не запам’ятався так, що аж-аж-аж, плюс більша частина інформації вам не потрібна. Ну яка по великому рахунку різниця була якась будівля побудована в тому чи іншому році. Ті, хто цікавиться самі відрізнять готику від бароко, а ті, хто не цікавиться – забудуть через кілька хвилин як їм про це скажуть. Плюс туристичні групи водять в основному по “туристичних” маршрутах, де завжди натовп та великі ціни і ви бачите лише “вітрину” міста. Якщо ви не дозволите собі зануритись в місто, лазити по його найменших вуличках (де незбурений натовпом туристів дрімає справжній його дух), ви можете прогавити купу справді фантастичних місць. Наприклад таких (я взагалі тоді шукав одну кав’ярню далеченько від туристичного центру, але по тій вулиці було багато вузеньких мінітунелів-відгалужень, один з яких закінчився оцим):
Маленька ремарка: я не спонукаю забити на це взагалі (я можу навести і гарні приклади). Але! Завдяки самостійному дослідженню міста, коли ви самі визначається куди вам піти сьогодні, коли соціалізація в тій чи іншій мірі з місцевим населенням стає необхідністю, ви відкриєте для себе інший світ… і матимете гарний привід попрактикуватися в іноземних мовах Місцеві та інші самотні мандрівники будуть сахатися великого натовпу туристів і вам ніколи не допомогти перелізти італійці через невеликий паркан де вона застрягла, та не допомогти заблукавшій майже опівночі дівчинці знайти потрібну вулицю (приклади з власного досвіду ). Як казав гід по Празі: “Для того, аби полюбити Прагу в ній треба заблукати. Звернути в найпершу вузьку вулицю, відійти подалі, поки не стихне гамір площ, знайти кафешку, де сидять одні чехи, повернутися до знайомих місць лише пізно вночі”. Це правда, і вона стосується не лише Праги, а і будь-якого міста. Коли я мандрував Бельгією, то в місто з вокзалу влітав приблизно так, як вбігаю у річку чи море – з розгону плюхаючись у воду подалі від берега.
Але щоб дозволити собі такі самоорганізовані мандрівки треба докладати певних зусиль. Самим відкривати візи, бронювати готелі, купляти квитки, тощо… Інколи це може вийти навіть дорожче, аніж купити готовий тур, але це інша історія. Щодо віз та інших цікавих нотаток для самостійних подорожей можу порекомендувати почитати записи Світанкової з тегом wanderlust. До речі, в якості суттєвої економії та ще більшого проникнення в культуру країни, куди ви збираєтесь їхати рекомендую ознайомитись з таким явищем як CouchSurfing.
Інша сторона самостійних мандрівок – ви самі відповідаєте за себе і це означає, що на всяк випадок до них треба підійти підготовленим. Випадки можуть бути різні – наприклад мовний бар’єр ніхто не відміняв (в тому ж Льєжі знайти англомовну особу вельми і вельми проблематично в той час як у будь-якому місті Фландрії майже всі знають англійську). Благо, сучасні технології дозволяють Один з моїх найбільших помічників у всіх мандрівках – це HTC Desire. Наявність GPS та Google Maps пару разів мене рятувала. Хоча навіть коли я відходив далеко від центральної частини міста і був впевнений, що заблукав, я ним рідко користувався, а просто йшов по відчуттям, але наявність в кишені електронної мапи, яка може в будь-який момент прийти на допомогу не давала сумнівам зруйнувати настрій і я спокійно і радісно блукав далі. Інша корисна штука – це Foursquare. Цей сервіс я використовував здебільшого для того, аби знайти де б то його перекусити. Причому часто там можна прочитати не лише про саме розташування закладу, а і різноманітні відгуки відвідувачів: які страви там справді гарні, а які не дуже, та куди краще не йти без бронювання столику на вихідних ввечері, бо там все буде забито. Щоправда, для того, аби насолодитися всими цими забавками сучасного світу вам треба буде придбати sim-картку місцевого оператора (інтернет в роумнгу – це зло). Наприклад, у тій-таки Бельгії мій стартовий пакет коштував 20 євро, з яких 10 пішло на оплату 200MB трафіку, якого вільно має вистачити на пару тижнів польового використання (при нагоді все-таки бажано перемикатись на безкоштовний wifi 
). Не знаю, правда, як справи у інших країнах. Ну і звісно ж паперові мапи та всілякі “Помічники мандрівника” теж ніхто не відміняв.
Ну і остання річ. Вона звучатиме трохи дивно, але… я зрозумів, що мені відрядження подобаються більше, аніж просто мандрівки. І справа зовсім не те, що ваш переліт та проживання оплачені, або що. Ходячи щодня на роботу закордоном ви певним чином фактично починаєте жити там, стаєте на якусь там долю відсотка місцевим мешканцем, занурюєтесь у потік життя, в той час як в звичайних мандрівках ви зазвичай лише споглядаєте на все зі сторони (хоча якщо ви живете в готелі, а не апартменті – це відчуття трохи руйнується, nuff said). У відрядженні вас починають турбувати інші проблеми: наприклад, піти з роботи пораніше, аби встигнути до закриття супермаркету 
Ну от і все поки що. Але зрештою який би спосіб ви не обрали бажаю завжди приємно проводити час!
Трипільське Коло 2011: Багно :) (Повітря)
Ляці, крумкач, да хмараў,
Там быць даўно я марыў
Апошні з майго роду
Палёт мая свабода
Щойно промайнули перші вихідні за останні кілька місяців на які я не планував нічого з роботи, а вирішив нарешті відпочити. Тим паче, що ламати традицію відвідин “Трипілського Кола” дуже не хотілося – все таки четвертий рік поспіль вже. Щоправда цього разу ми були, мабуть, найменше по тривалості за весь час, але чи не найбільше по враженням. Справа в тому, що попередні ТК завжди були дуже і дуже сонячні, хоча в них завжди в суботу, або в неділю по обіді був дощ. Цього разу все було навпаки: дощ лив там тижнями до того і в дні проведення фесту виключення не зробив. А тепер уявіть собі що робить з ґрунтовим полем два тижні дощів поспіль? Бінго! Справжню багнючну феєрію
ТК почався для нас у суботу вдень, коли ми з Андрюхою та Леною сіли в фестивальний бусік та відправились в путь. Серед пасажирів виявились охочі погорлати пісень, а Веселий Роджер якраз прихопив з собою мелодику. Пісні “Піккардійської терції” пішли на ура, потім дещо з репертуару “Телері”, потім разом з хлопцями з Закарпаття заспівали дещо з пісень Тараса Чубая (все почалось із “Лента за лентою”, звісно ж ), а завершили все українськими народними піснями і… в самому розпалі автобус уже приїхав на місце.
Read the rest of this entry »
Травневий Крим 2011: Чатир-Даг, Долина Привидів, Джурла, Джур-Джур, Чигінітра
Залишу вдома свій годинник, втечу від справ і від погоди,
Усе забуду, все покину, і ніц мені не буде шкода.
Нехай мій гаманець порожній, моя дорога невідома,
Я стану вільним подорожнім, найголовніше вийти з дому.
Нарешті у мене дійшли руки обробити “кілька” фоток (якщо бути точним, то 84 
) і написати свої згадки про наш травневий кримський похід. Підготовка до нього як завжди велася в останні дні, але сам я майже не приймав у цьому участі. Склад потенційних учасників кілька раз змінювався і зрештою нас пішло шестеро. Компанія як завжди чудова і… дуже музична. Ми завжди співаємо всяке на маршах та привалах, і ввечері біля вогнища. Хоча цього разу із-за холоду доводилося горланити прямо в наметах. На цей похід основними темами були Піккардійська Терція (по старій добрій традиції) та пісні зі старих радянських мюзиклів (особливо дісталося “Мері Поппінс” 
). Тому щоб передати трохи атмосферу кожного дня я вставлятиму відповідні епіграфи. До речі, JR прихопив з собою в похід мелодику так що у нас ще й був живий акомпанемент (активне використання якого в поїзді впродовж трьох годин викликало незадоволення в сусідніх купе ).
Примітка. Я вирішив змилуватись над читачами та не кидати на сторінку всі 84 світлин Кожен день я ілюстрував лише 2-3 фотками (не завжди найкращими ) зробленими в той день, тому кого цікавить: повний фотозвіт, або він же у вигляді слайд-шоу.
Квітневий Крим 2011, або три пори року за три дні
Сьогодні порадую вас свіженькими фото – всього тижневої давнини Маленька розповідь про чотирьох збоченців, які поперлися до Криму посеред квітня якраз коли метеостанції не радили йти в гори лякаючи “штормовим попередженням”, а свідки казали, що за тиждень до нашої вилазки в горах випав сніг. Насправді ж все було кльово: як і будь-який похід, цей був справжньою пригодою, а милування засніженими пейзажами змушувало забути про собачий холод. Але це лише в перший день – на третій було навпаки так спекотно, що ми встигли попалити обличчя на сонці. Єдине, що прикро – із-за того, що перший день не заладився весь план походу пішов шкереберть і ми так і не побували ані на Північній та Південній Демерджі, ані в Долині Привидів. Зате відвідали руїни фортеці Фуна.
День 1. Зима. Перший день в Криму зустрів нас прохолодною мрякою. Вибравшись з тролейбусу на Ангарському перевалі всі почали кутатися у щось потепліше і я дуже пошкодував, що так і не встиг вибратись в магазин за термобілизною, а підштанників якихось у мене не було. Хоча потім виявилось, що не все так трагічно – поки ми рухались було не холодно. Перший раз на моїй пам’яті похід починався одразу ж з багнюки Тобто перший же крок з асфальтованої дороги і берці почали грузнути в багні. Першу годину-дві все було чудово, хоч і мало що видно через густий туман. Ми як діти малі раділи залишкам снігу, що збереглися в корчах дерев не знаючи ще що чекає нас попереду Через деякий час сніг почав з’являтись обабіч доріг. Більше і більше. Нарешті ми дійшли до великої розвилки на т/с Поляна Ман, печери та Північну Демерджі. Там було уже прохолодно, плюс дув сильний вітер, але ми були настроєні рішуче і пішли брати гору. Ідучи по дорозі нам на зустріч вийшов чоловік закутаний з голови до п’ят і навіть в похідних окулярах – ми кожен сам про себе подумали, що щось тут не чисто, але мовчки почухали далі. Дорога звернула до лісу і там почалася справжнісінька зима. Стежку замело сніговим покровом щонайменше в 10см завтовшки. І якщо нам з Максом в берцях з високою халявою було пофіг, то дівчата в весінньо-літніх трекінгових черевиках уже потерпали. Та найприкріше, що трапилося – це те, що і підйом на Північну Демерджі, і траверс до Джурли замело снігом так, що не було видно стежок, плюс товщина шару снігу все збільшувалася. Ми там добряче поблукали в їх пошуках, але навіть GPS виявився безпорадним і зрештою вирішили спуститися вниз до Поляни Ман. Коли спустилися на висоту менш ніж 800 м над рівнем моря вітер та холод майже раптово зникли і ми з цікавістю споглядали лямки рюкзаків вкриті інеєм. Поляну ми теж знайшли не одразу і трохи поблукали, зате були винагороджені тим, що пройшли казковим туманним лісом (див. фото під катом). Це було так гарно – краще ніж у містичних фільмах – що аж дух захоплювало. На стоянці дув такий страшенний вітер, що навіть сухий спирт змогли запалити лише з кільканадцятої спроби. Після вечері ми одразу ж вчотирьох залізли в двомісну палатку грітися та святкувати наші з Максом дні народження. Смачний коньяк на такому собачому холоді пився як вода і ми навіть не помітили як приговорили майже 2/3 пляшки. За ніч мну дізнався що означає маркування “екстрім” температура на спальниках. Як розповідав один продавець в магазині – це температура при якій ви якось переживете ніч постійно прокидаючись від холоду, але достатньо для того, аби набратись сил на завтрашній день. Підтверджую: при екстремальних температурах сон складається з кількох десятків 15-20 хвилинних періодів, але сил на наступний день таки дає
День 2. Весна. Як нескладно здогадатися, на такому холоді ми навіть не думали просинатись рано, тому прокинулись уже годині так о 10-й. Сонце (сонце!) встигло показатися з-за Демерджі і ранок виявився не таким вже холодним, але все одно в першу чергу ми взялися за багаття. Ліниво попоївши та зібравши речі вирішили не дертися на гору (навіть попри сонячну погоду), а йти низом до руїн фортеці Фуна. По дорозі нас чекала справжня весна. Купа різноманітних квіток, що визирали з-під опалого листя – я постійно гальмував нашу процесію, бо лазив навкарачки навколо цих квіток намагаючись підібрати ракурс по-краще. Плюс до всього ми пересікли купу дрібних і не дуже струмків. Квітки, струмки, сонечко, що час від часу ховається за хмарками… весна! До Фуни ми дісталися вже досить пізно, плюс надвечір знову почало холодати, тому нам швиденько провели екскурсію, ми пофоткались і побігли шукати стоянку.
День 3. Літо. На цей день ми наївно збиралися встигнути потрапити в Долину Привидів, навіть прокинулися о восьмій ранку Але вирушили в дорогу майже о десятій і прикинувши можливості вирішили, що в Долину ми ніфіга не встигаємо. Тому пішли просто через селище Лучисте до траси Сімферополь-Алушта. Тут, як виявилося вчора, трапився цікавий казус: топали ми по дорозі, сонце пекло нещадно (як влітку!), я постійно відставав від усіх “на пофотографувати” і тут побачивши трійку з рюкзаками попереду у мене чомусь зародилося нестримне бажання сфоткати їх на дорозі в стилі “Кавказької полонянки”. Сфоткались, пореготали… а вчора виявилося, що це була та сама дорога, на якій власне знімали цю саму сцену в фільмі! Місце, правда, не те саме, але все одно це просто диво-співпадіння.
Ну от і все коротко про похід. Понад 40 фото відсортовані хронологічно під катом, або у вигляді слайд-шоу на Флікрі.
Read the rest of this entry »
Літній парк Олександрія
Сьогодні черговий пакунок світлин 2010-го року. На цей раз тема весела та яскрава – білоцерківський дендропарк “Олександрія” влітку. Гадаю це гарне продовження вже опублікованих фотографій нашого гарнющого парку навесні та восени.
Оскільки парк знаходиться на моїй малій батьківщині, то мну завжди виконує для своїх друзів роль гіда як по місту взагалі так і конкретно по парку. Ну, може поганенького, зате безкоштовного Інколи в парку я і сам можу трохи заблукати. Ну, в тому сенсі, що статуї левів, наприклад, мені ще жодного разу не вдалося знайти з першого разу. Зате завдяки цьому ми полазили по всяких хащах, куди рідко ступа нога відвідувачів. Також виявилося, що розпал літа – чудова пора для відвідин парку, бо там в цей час чомусь дуже мало людей і мені чи не вперше вдалося сфотографувати “Китайський місточок” та комплекс “Руїни” здалеку так, щоб там не було видно людей 
Ще нам тоді дуже пощастило з погодою – “Олександрія” якраз найкраще виглядає коли світить сонечко, але влітку без поляризаційного фільтру це було жахливо із-за постійних пересвічених плям (до речі, перед цьогорічними весняними походами в Крим я вже таки виправлю цю прикру помилку ).
Фоторепортаж під катом, або у вигляді слайд-шоу на Флікрі.
Read the rest of this entry »
Прип’ять: місто без майбутнього
Продовжую викладати фотки з 2010-го. Маленька ремарка: я їх викладаю не в хронологічному порядку, а як заманеться, причому стараюсь скоріше викладати такі фотки, де я можу щось розповісти. Сьогодні трошки про сумне (і певною мірою злободенне). Минулого літа ми зі співробітниками ризикнули-таки поїхати до чорнобильської зони відчуження. Все ж про неї знає весь світ, а географічно до неї рукою подати. Як відомо потрапити туди можна лише за дозволом, а тому доводиться брати екскурсії, які здебільшого розраховані на іноземців і вельми недешеві. Але цікавість взяла своє.
За час екскурсії ми побували у містах Чорнобиль та Прип’ять, а також на оглядовий майданчик 4-го енергоблоку ЧАЕС. Першим пунктом був Чорнобиль. До речі, незважаючи на назву він розташований досить далеко від власне електростанції, а електростанція просто названа в честь районного центру, а не найближчого міста, яким була Прип’ять. Це єдине місто в 30-кілометровій зоні, яке можна назвати населеним. Хоча і там живуть не постійно – якщо мені не зраджує пам’ять ротація кадрів відбувається кожні пару місяців. Там же знаходиться місцевий осередок МНС “Чорнобильінтерінформ”, які займаються супроводом відвідувачів “зони”. В їх приміщенні нам розповіли деяку суху інформацію про зону та провели лекцію про безпеку перебування. Звідти автобус повіз нас до Чорнобильської АЕС. По дорозі заскочили на покинутий автовокзал в якому навіть працював маленький магазинчик – нам порадили купити батон для сомів, що живуть у водоймі-охолоджувачі реактору. Ми на трьох купили одну буханку і провідники з нас посміялись, що це їм на один укус. Ми теж посміялись: що ми сомів не бачили? Але біля водойми зрозуміли, що були неправі. Ці проглоти за один укус спокійно вминають половину батона, тому кожен з нас кинув лише по одному шматку. Причому вони там були голодні, бо там відбувалось навіть щось схоже на бійки за харчі. Зі сторони водойми фоткати реактор не можна було, тому далі нас повезли на оглядовий майданчик. Там справді було трохи моторошно, бо суб’єктивно саркофаг 4-го енергоблоку знаходився на відстані буквально 150-200 метрів. Взагалі кажучи, перебуваючи в зоні відчуження дивно себе відчуваєш – водночас і страшнувато, і ні, бо загроза – невидима, але хай навіть вона невелика, але ж розумієш, що вона все одно є.
Прип’ять… Це місто викликало суперечливі враження. Для того, щоб оцінити всю трагедію, яка спіткала місто, мабуть варто їхати на початку весни чи наприкінці осені, коли листя на деревах нема, але і снігом все ще не позамітало. Тоді воно мабуть справляє найбільше враження саме мертвого міста, коли можна стоячи на вулиці побачити як тебе оточують напівзруйновані будинки. Влітку ж воно мені здавалося більше чимось гарним та поетичним на кшталт руїн античних міст, аніж живим пам’ятником трагедії. Місто повністю потонуло в зелені, яка псувала трагічний настрій яскравими кольорами. Взагалі враження було більше схоже на блукання по лісу (на одностайне бажання групи наш гід водив нас дворами, а не вулицями, хоча “вулицями” ці тропки назвати вже складно). Тобто ідеш собі по лісу, тут бац! Із-за дерева виглянув ріг будинку, під’їзд, дитяча гірка, пісочниця і знову ліс-ліс-ліс… Єдине, що нагадувало про небезпеку – це вимога йти “гуськом” не сходячи із протоптаних стежок, бо обабіч них часто ріс мох, який, як відомо, дуже довго тримає в собі радіацію; перевіряли дозиметром – коли проводиш над мохом дозиметр і справді показує на порядки більші показники випромінювання. Також у нашого гіда був дуже актуальний девайс – iPad, на якому він постійно демонстрував як вигляділо те чи інше місце до катастрофи. Оце було справді шокуюче: стоїш ти в лісі біля якоїсь скульптури, навколо одні дерева, видно максимум метрів на 5-10, а гід показує фото зроблене з цього ж місця (видно цю саму скульптуру), а це виявляється площа розміром з Майдан Незалежності. Отаке…
Ну а далі без слів – просто фото під катом, або у вигляді слайд-шоу.
Read the rest of this entry »
Трипільське коло 2010: Вогонь
Говорячи про минулорічні літні вилазки за межі Києва не можна оминути, звісно ж, і традиційні українські етнічні фестивалі. Їх щороку проводиться декілька і не мені судити який з них кращий, який гірший. Ми з друзями сприймаємо вже як традицію відвідини саме Трипільського Кола (бо воно найближче розташоване, а також там діє заборона на вживання алкоголю, що значно зменшує кількість потенційних неадекватів серед відвідувачів). Але одне я знаю точно: ви втратили неймовірно багато, якщо не побували хоч на одному з них. Фестиваль – це місце, де із найвіддаленіших закутків душі на волю пробивається поклик язичницьких предків. Це буяння радісних емоцій та яскравих фарб. Це місце, де можна спробувати себе в іншій ролі: гончаря чи, може, художника? Це місце збирає абсолютно різних за своїм родом занять та переконаннями людей і крутить їх у хороводі нескінченних танців. Це просто треба хоч раз відчути… Всього пара днів на природі, з ночівлею в наметі чи під відкритим небом на копиці сіна (рекомендую саме другий варіант ).
Говорячи саме про Трипільське коло можна сказати, що це ще і місце, де можна доторкнутися до інших культур шляхом участі в танцювальних майстер-класах ірландських, болгарських, східних та багатьох інших культур. Окрім того, незабутні враження залишає перегляд кінофільмів на великому екрані під відкритим небом. Хоча ніщо вже не порівняються з фестивалем 2008-го року, коли проведення припало на київську “Відкриту ніч” і ми могли лежачи в теплому спальнику майже до самого ранку споглядати творіння молодих українських кінорежисерів та мультиплікаторів.
Але то все приказка. Казка ж далі… На мою думку фестиваль ТК: Вогонь вийшов найвдалішим з усіх проведених (Вода, Земля, Вогонь) з точки зору організації. Підбір гуртів дуже порадував: хоч ми і сумували за відсутніми “Рун” та “Тінню сонця” до яких вже встигли звикнути, але “Піккардіська терція”, “АтмАсфера”, “Осіміра” (кажуть ці білоруси вони були ще на першому фестивалі і я не розумію як? як?! як?!? ми могли їх пропустити) та “Дахабраха” не давали сумувати. Окрім музики елементами нашої культурної програми були ірландські танці, бої на мішках з тирсою над ямою з багном, стрільба з лука, файр-шоу і ще купа всього… Ну і звісно ж святе для мене – фоткати відвідувачів фесту… Щоправда, цього року наклацав ніби і достобіса, але коли сів розгрібати вдалих фоток виявилось не так і багато (усе, що хоч трохи приглянулося – під катом, або у вигляді слайд-шоу).
Read the rest of this entry »
Крим 2010: Ескі-Кермен, Мангуп, Великий каньйон, Таракташ
У світлі того, що наступний місяць (а може і весь рік, чого дуже і дуже хотілося б) обіцяє бути багатим на подорожі, а відповідно і на фотографії вирішив зібратись духом та перебрати-повикладати фотки з минулорічних подорожей та походів. Так що начувайтесь 
Першим в списку викладеного буде наш травневий похід Крим. Компанія чотирьох лосів (Веселий роджер, Фер, По та мну) завантажена тушонкою по самі помідори тоді намахала нефігову купу кілометрів (це навіть якщо не рахувати підйомів на Мангуп, вершину Великого каньйону та Ялтинську яйлу). Благо, на диво цього разу ми не йшли “коротким шляхом” і тому майже не блукали. Причому мало того: Фер ще завантажив геокешінгову мапу в GPS, тому ми ще встигали шукати “нички” зі скарбами (мну таким чином виміняв непотрібний мені пластиковий ніж зі столового набору на ще більш непотрібний кубик-рубик, але на згадку – чудово). Особливо сподобалось шукати оцю багатокрокову “ничку” в печерному місті Ескі-Кермен: порахуйте кількість колон на які опирається приміщення, скільки сходинок між тим-то і тим-то прольотами і т.д. і т.п., підставте значення у формулу – отримаєте координати. Фантастика. Людині, яка придумала це тре пам’ятник поставити
Взагалі саме місто Ескі-Кермен вражає… А ночівля на Мангупі на краю кілкадесятметрового урвища… Свіже парне молоко ввечері на стоянці Ай-Дімітрій… Напівпересохша Узунджа хоч і не так вражає як у повноводдя (за твердженням очевидців), але все одно цікаво… Купання у Ванні молодості хоч і попса, але все ж… А пройтись по тропці Великого каньойну на вході в яку написано: “з рюкзаками не ходити” (до речі, я розумію чого там таке написано – там дійсно пара місць є вузеньких)… Довгий підйом на Ялтинську яйлу, розчарування від Ай-Петрі, невдалі пошуки коньяку, довжелезний спуск по Таракташу… Купання в морі під Балаклавою… (і пускання слюней на пришвартовані парусні яхти там же ) Фотографії місячної доріжки о 3-й ночі… З кожного походу завжди залишаєтсья купа приємних спогадів – з часом навіть всі тодішні негаразди перетворюються на гарні і яскраві спомини: і дощик, який два перші дні псував нам другу половину дня, глина, що липне до взуття та заважає ходити, моє перевантажене коліно (я думав, що спуск по Таракташу надовго стане моїм нічним кошмаром, але погані спогади загоїлися разом із ногою).
Ну і нарешті все-таки фото… Щоправда не бийте сильно – на той момент у мене був лише 50mm фікс об’єктив і з композицією часто проблеми, бо “zoom ногами” не завжди був можливий Фото під катом, або у вигляді слайд-шоу.
Read the rest of this entry »
Карпати 2010: Свидовець, Петрос та Говерла
В неділю мну повернувся із чергового походу. Цього року в мене їх вже було два, сподіваюсь традиція продовжиться і в наступному Так як Чорногірський хребет ми вже пройшли в 2007-му, то цього разу для подорожі був вибраний Свидовецький. Гори там низькіші і не такі колоритні, але які ж там озера… ^_^ Цього разу з різних причин йшли з провідником. Окрім того, що він чудово знав ті місця і ми завжди знали куди йти, з нас було знято відповідальність за наповнення харчами і коли ми перепаковували рюкзаки були приємно здивовані тим, що вага рюкзаків навіть після перепакування майже не збільшилась. Крім того ми дізнались, що життя в походах без тушонки і консервів таки є! Коротше кажучи, з точки зору досвіду на майбутнє це було дуже добре. Завдяки тому, що рюкзаки були набагато легші аніж зазвичай, ми в перший же день (як і усі наступні) показали які ми сайгаки значно випередивши запланований час. Завдяки цьому у нас було набагато більше часу на привалах (наприклад, на озерах ми могли вдосталь накупатися, а проходячи полонини – постійно закупати свіжого молочка), а також на фотки. Наша швидкість укупі з тим, що ніхто з нас не скиглив і не вередував по дорозі видно переконали Андрія (нашого провідника), що з нами можна відважитись і на схід з маршруту – так ми ввечері передостаннього дня попали на говерлянські водоспади – місце звідки починаєтсья річка Прут. Як він потім казав, це у них дуже нечаста практика, коли групу ведуть не по запланованому маршруту, бо Андрій сам на водоспадах був лише один раз і то в листопаді, коли там вже був сніг. Коротко про маршрут та інші фото – під катом, а ось вам ранкова краса озера Ворожеска:
Невдалий, але гарний велопохід
Щойно повернувся з невдалого велопоходу. Невдалого, бо планували ми при гарному збігові обставин покататись два дні, виїхавши з ночівлею в Пархомівку володарського району київської області. Чи точніше ми збирались з Вітьком, моїм другом і колишнім однокласником, спочатку з’їздити в Пирогово, бо за 6.5 років, які ми вже пробули в Києві ми там жодного разу ще не були, а потім вдень поїхати електричкою до Білої Церкви, де і мала бути відправна точка власне походу. Насправді нас мало бути принаймні троє, але, всі інші знайомі, кому пропонували поїздку з тих чи інших причин не змогли. Як неважко здогадатись, частину планів, які були пов’язані з виїздом за Київ було анульовано. Роз’їхатись по домах було вирішено із-за мого браку практики і хвізичних кондицій – мну, на жаль, ще не готовий до довгих вилазок. Але про все потроху… Примітка: люди, які багато часу проводять у велосипедному сідлі можуть подальший опис цуценячого щастя і скавчання від невдач від невеликої веловилазки не читати, бо це, як я вже писав якось раніше, мої перші нормальні спроби осідлати велосипед, поки що зі змінним успіхом – я і досі роблю достобіса помилок, але і прогрес теж помітний