Наш похід тривав шість днів. В перший день ми з села Чорна Тиса пробрались до озера Ворожеска. По дорозі проходили через полонину, де затарились смачнющим свіжим молоком, а також прйшли через чарівний, ну майже таки ельфійський, ліс із найгарнішою ковдрою з моху яку я колись бачив. Стежку по якій ми йшли кожні 10-20 метрів перетинали маленькі струмочки. Також на привалах ми постійно ганяли у ліс частувати чорницею. На озері Ворожеска нас взагалі чекав гарний сюрприз: там паслося стадо коней (поки вони влітку не потрібні на хазяйстві – їх виганяють в гори на пасовище і вони там самі собі живуть). Саме озеро – крижане, хоч, ІМХО, і не настільки як Несамовите. На другий день ми побували також на озерах Апшинець (здається, але в назві не впевнений) та Догяска (прямо під однойменною горою). Третій день ми майже весь пройшли в тумані. Гору Стіг обійшли по траверсу (аби не погода – можливо варто було б залізти, бо я з неї взимку на лижах катався – цікаво було б на неї взітку подивитись ^_^), видерлись на Близницю (на Великій Близниці заодно пообідали) та спустились зі Свидовецького хребта. Під кінець спуску нас накрила злива і на наше щастя ми якраз підійшлми до колибки лісників. Вона була зачинена, але якісь не свідомі туристи до нас вибили там вікно Та ми вирішили все-таки цим скористатись і залізли туди сховатись від дощу. Там також була маленька грубка на якій можна було зготувати вечерю та сніданок, а повітря в колибці настільки прогрівалось, що речі сохли дуже швидко. На наступний день ми остаточно спустились із хребта, пройшли мальовниче село Кваси, де набрали смачної мінеральної води (на жаль, вона швидко видихалась – і вже під кінець дня не так смакувала як із самого початку), та дуже близько підійшли до Чорногірського хребта і заночували в кемпінгу (там нас під кінець дня знову застав дощ і із-за специфічної поверхні довелося рити навколо палатки дренажну систему ). Передостанній день був самий пригодницький і цікавий. Ми без проблем піднялися на Петрос (там був дуже пологий схил), спустилися з нього, на перемичці між ним і Говерлою пообідали і вирушили в сторону останньої, як нас накрила злива з градом. Це було щось. Обувка змокла хвилини за дві, мої бєрци стали важчими десь так рази в три і по дорозі не було нічого, що могло б послугувати укриттям. Тільки ми дійшли до кордону лісників – град вщух і виглянуло привітне сонце. Біля каплички неподалік ми зупинилися позливати воду із взуття та викрутити шкарпетки, і тільки ми вирушили в дорогу – злива розпочалася знову. На підході до Говерли думали пересидіти у придорожній колибці, але там уже було стільки народу, що ми вирішили не спинятись і просто йти до кінця. На Говерлі виявилося дуже людно і галасливо Виповзши наверх ми чхали й плювались, бо це було схоже на АйПетрі тільки без кафешок Зате краєвиди були дуже гарні: внизу по долинках стелився туман, це було дуже гарно. Якби ще сонце, а не хмари зверху… Тут зі сторони Чорногори знову почала насуватись хмара і всіх туристів, в тому числі і нас, з вершини як вітром здуло – і ми перестрибуючи з каменя на камінь понеслись вниз в сторону Заросляка. Ми мали спинитись на по дорозі до нього на рівній галявині, щоб вранці піти на водоспади, але по дорозі хтось помітив стежку яка звертала до водоспадів і ми вирішили ризикнути пройти по ній. Це було весело, бо ця стежка дуже заросла і гілля постійно чіплялося за дощовик та дряпало ноги (ми всі йшли у шортах ). Перед долинкою, куди спускався водоспад – взагалі довелося продиратись майже навкарачки допомогаючи один одному проштовхувати рюкзаки що чіплялись за гілля Зате ми були винагороджені – стали прямо під водоспадами, в місці з чудовим краєвидом та… чорнично-малиновим раєм На ранок наступного дня ми зганяли на самі водоспади пофотографувати і спустилися до бази Заросляк, де нас мав забрати автобус до Івано-Франківська.

Ну і власне найкращі фото з того, що зараз оброблені:

Весь альбом “Карпати 2010. Свидовець” на Флікрі, або у вигляді слайдшоу.

Щойно повернувся з невдалого велопоходу. Невдалого, бо планували ми при гарному збігові обставин покататись два дні, виїхавши з ночівлею в Пархомівку володарського району київської області. Чи точніше ми збирались з Вітьком, моїм другом і колишнім однокласником, спочатку з’їздити в Пирогово, бо за 6.5 років, які ми вже пробули в Києві ми там жодного разу ще не були, а потім вдень поїхати електричкою до Білої Церкви, де і мала бути відправна точка власне походу. Насправді нас мало бути принаймні троє, але, всі інші знайомі, кому пропонували поїздку з тих чи інших причин не змогли. Як неважко здогадатись, частину планів, які були пов’язані з виїздом за Київ було анульовано. Роз’їхатись по домах було вирішено із-за мого браку практики і хвізичних кондицій – мну, на жаль, ще не готовий до довгих вилазок. Але про все потроху… Примітка: люди, які багато часу проводять у велосипедному сідлі можуть подальший опис цуценячого щастя і скавчання від невдач від невеликої веловилазки не читати, бо це, як я вже писав якось раніше, мої перші нормальні спроби осідлати велосипед, поки що зі змінним успіхом – я і досі роблю достобіса помилок, але і прогрес теж помітний

От… Домовилось ми з Вітьком зустрітися на Видубичах на початку Столичного шосе. Прокинувшись о сьомій, прийнявши душ, оглянувши велосипед та нашвидкоруч дозбиравши свій невеликий велопохідний 35-літровий рюкзак (а збирався він з розрахунку на два дні і там були спальник, палатка, каремат і купа всякого дрібного лахміття) мну о 15 на дев’яту викотився на вулицю. Частина дороги до Південного мосту була мені більш-менш знайома – я вже позаминулих вихідних катався до Харківської та Осокорків – то мосту я, враховуючи непрокачаний скіл їзди на лісапеді відверто побоювався. Тому на всяк випадок для переїзду обрав більш безпечну пішохідну доріжку за відбійником. Благо, вона була досить широка для їзди на велосипеді, а пішохід мені по дорозі трапився лише один. До речі на позаминулій вилазці я б вважав її завузькою для себе і скоріш за все проходив би міст пішки. Але цього разу я був впевненіший в собі і проїхав майже без ексцесів. Майже, бо в одному епізоді все-таки велосипеда розгойдало і я нефігово таки подряпав собі вилку – переднє колесо опинилося в огрожі мосту Але на тому фактично все. Приїхавши на автовокзал виявилось, що Вітька чекати ще майже годину я взяв собі соку (вранці мну навіть не встиг чаю попити) і поїхав на місце зустрічі. Там, до речі, мну перший і єдиний раз за вчора гепнувся з велосипеда, причому в абсолютно дитячій ситуації: коли заїжджав з дороги на тротуар в місці де бордюр був відбитий, недостатньо скинув швидкість, не вписався у потрібне місце… і на правому коліні та лікті з’явилось декілька нових подряпин Далі довелося сісти на травичку, поклавши рюкзака під голову, пити сік та чекати Вітька і з цікавістю розглядати толкієністів, що невеликими табунами проходили повз. Коли ставало геть нудно я сідав на велик та кружляв біля речей. До речі, мну просто прозрів, коли відчув наскільки легше кататись без майже 8-кг рюкзака за плечима. Велосипед одразу стає таким слухняним… ^_^

Коли приїхав мій друг, ми швиденько зібрались і поїхали в сторону Пирогово. Доїхали досить швидко, щоправда кілька разів звертали не туди і нам доводилось питати дорогу у місцевих. Взагалі кажучи нас раніше попереджали, що у музей на велосипедах не можна, але ж дуже вже кортіло. А раз так, то нам не могло не пофартити: заїхавши вже вкотре в якийсь тупик ми побачили, що ворота відчинені і з них вийшов якийсь мужик. Пройшовши через ворота (охорони не було) і побачивши за ними пару українських хатинок ми здогадалися, що опинилися вже на території музею. Щоб не дратувати охорону ми одразу спішились і надалі на території музею жодного разу не сідали на них. Мабуть саме тому перший охоронець, якого ми побачили нас просто проігнорував. Облазили ми сьогодні не весь музей, але досить значну частину і лише по дорозі до його центру, де дуже смачно пахнуло, а нам дуже вже хотілося жерти, Вітьок каже: “о, дивись! ми не одні на велосипедах… ой! це ж охоронець”. От цьому охоронцеві ми вже “заплатили за вхід”, накинувши ще трішки за можливість пересуватись з велосипедами (але, звісно, не на них) і одразу ж впали в першу ж забігайлівку, де в меню був борщ Наш обід обійшовся нам разом у 160 грн., але було насправді дуже смачно. Борщ взагалі був класний – як бабусі в селі зазвичай готують. Розморені після обіду ми поплентались на вихід. На самому виході ще один охоронець побуркотів, що ми створюємо їм проблеми з адміністрацією і що їх сваритимуть. Мабуть тим, хто на вході мало що перепадає на відміну від “польових”… До речі, в Пирогово досить таки гарно, мені сподобалося, хоча краще туди було б потрапити, коли плодові дерева зацвітуть – там є такі гарні садки… Та і плівка в мене в Зеніті цього разу була чорно-біла, тому не знаю які там фотки вийдуть.

Виїхавши з музею ми звернули на лісові доріжки, щоб зрізати кут. Їзда по лісу поки що не для мого левелу. По-перше складно технічно, бо постійно заносить, по друге складно фізично – перед самим виїздом з лісу до ВДНХ, де ми влаштували привал, мою кофту вже можна було викручувати від поту, а колінця вже трохи погойдувались від втоми. В довершення всього зад став страшенно боліти – йому від сідла до того часу сильно дісталося. Там-то мну і зрозумів, що власне похід я вже не витримаю. Тому ви вирішили поїхати до Либідської і там вже роз’їхатись по хатам. Пішоходів було мало, тому їхали швиденько по тротуару. І все було б круто, якби я знову один раз не завтикав. Ще в районі Видубичів мну помітили, що в мене фігня з передніми гальмами: вони пригальмовували колесо навіть без натискання ручки і постійно скрипіли. В пирогово ми трохи підкрутили їх, але тепер для повної зупинки переднього колеса ручку доводилось дотискати повністю, до чого я ще не звик. От і тут заїжджаючи на черговий бордюр недостатньо скинув швидкість, не розрахував момент підйому переднього колеса і влетів у бордюр. Вилка спрацювала добре і ніби навіть залишилась майже цілою, але, як виявилося вже потім, від неї відлетів пластмасовий ключ “замка” вилки, який блокує її амортизацію. Тепер щоб заблокувати хід вилки потрібно буде крутити її шестигранним ключем. Дрібниця, але неприємно

Від Либідської я вже їхав сам. Самому мну їздити Києвом ще трохи моторошно, але я вже почав призвичаюватися. Прикольно ^_^ З пригод по дорозі додому було хіба що те, як я заїхав на міст над Видубичами. Там розв’язка дурна на виїзді з нього і мну не ризикнув її проїжджати, тому перекинувши велосипед за відбійник повернувся пішки до початку мосту, проїхав низом та повернувся додому як і приїхав. Загалом, якщо одометр не бреше, наїздив сьогодні близько 41 км (ну, мінус 2-3 км, які ми находили пішки по Пирогово). Вже на 10 км більше, аніж в моїй минулій вилазці за Вишгород По дорозі додому ще звернув увагу на такий факт, що велосипедисти в повних обладунках (ну, точніше принаймні в шоломі) між собою постійно здоровкаються і взагалі якось відчувається якась спорідненість, чи що… І посміхаються постійно. Мене на шляху назад абсолютно незнайомі велосипедисти привітали принаймні двічі і було дуже приємно У “безшоломних” такого нема – вони якось самі по собі ніби. Це мені ще нагадало прочитаний на вихідних анекдот з чорним гумором на цю тему:

Зустрічаютсья два велосипедисти: один без шолому (БШ), а другий – з ним (ЗШ):
БШ: А чому ви з нами ніколи не вітаєтеся?
ЗШ: Та тому що ви щороку різні…

От… Зараз цей допис зберігаю і дочекаюсь поки Вітьок пришле мені фотки, щоб проілюструвати його, а сам піду собі щось перекушу

P.S. Пост писався в суботу 18-го, а публікуєтсья сьогодні, тобто 19-го, бо фотки мені прислали лише щойно.

А на суботу у нас з Вітьком були заплановані велосипедні покатушки. Спочатку хотіли поїхати у парк Дружби Народів, але потім передумали і поїхали у Вишгород. Особливу пікантність нашій вилазці надає те, це фактично мій перший в житті веловиїзд. Тобто: я на велосипеді їжджу дуже погано і за сьогодні проїхав принаймні вдвічі більше, аніж за все своє попереднє життя Але, чорт забирай, мені сподобалось. Тут ще велика подяка Вітьку, по-перше, за те що витягнув мене в цю поїздку, а по-друге, що всю її терпів мене Бо так як я ще не те щоб їжджу, а скоріше просто тримаю рівновагу, я принципово уникав виїзду на дорогу і тому ми за цей день дуже багато їздили збоку від дороги і по багнюці (то ще нічого) і по мерзлій рихлій землі (а це тупо задниця), і по снігу з льодом (складно, зате найбільш весело, коли це подалі від машин та людей). Плюс так як у мене взагалі не страшенно погано виходить заїжджати на бордюр, то аби уникнути неприємностей коли нам потрібно було перейти дорогу мну це робив пішки – на всяк випадок… Ну, це все передмова, а власне подорож розписано нижче. Але для тих, кому ліньки читати і може задовольниться маршрутом на Google Maps та фотками, то може відкрити опис подорожі на Every Trail.

Ранок видався веселий, бо Вітьок спочатку заблукав їдучи до нас додому, тому мну довелось з Яндекс мапами бути йому штурманом. Вранці ми мали знайти веломагазин, де я збирався взяти шолом та задню фару. Але зробити це не вдалося і тому мну їхав без них (посипає голову попелом). Зрештою десь о 12-й дня ми виїхали з Оболоні по Богатирській на північ. Я прихопив з собою GPS (виховую себе брати його, щоб маркувати місця де зроблені фото) та сам фотик. З першим я спочатку протупив, повісивши його на шию та за пазуху, а не поклавши в рюкзак, бо через деякий час він втратив зв’язок із супутником (що видно на треку, бо там шматок є прямий через все в той час як насправді ми з траси звернули до берегу Дніпра) і для найцікавіших фото потім місце фотографування довелось ставити на око.

Перші фото ми робили на озері Верблюд – там прикольна стайка рибалок була, кучкувалася так кумедно, що була схожа здалека на пінгвінів потім звернули з траси і поїхали через дачні ділянки до берега Дніпра. На березі там хтось непогано так влаштувався відгрохавши міні-палац:

Далі ми поїхали узбережжям і надибали просто таки перлину поїздки: суперкавайних цуциків. Вони спочатку сильно нас лякались і тікали, а тому зфоткати їх крупним планом моїм 55mm об’єктиво було нереально (Вітька хоч рятував невеличкий, але зум). Але потім якийсь місцевий дядько виніс їм поїсти і ми скористались нагодою та наклацали їх досхочу.

Далі звідти якимись манцами таки виїхали на трасу та доїхали до Вишгорда (лише там-то я і помітив, що у мене GPS відрубився). Зробивши невеликий апендикс – заскочили за хавкою (виїжджаючи ми про неї забули). Вітька там “збила машина” – водій спочатку ніби виїжджав зі стоянки – мій друг пристроївся за ним, потім водій щось передумав і різко дав назад, а от у велосипеда – халепа, заднього ходу нема – він зміг тільки загальмувати і тому машина трохи бахнула по передньому колесу його Кєлліса, але нічого страшного. Потім ми проїхали через греблю та Київську ГЕС і там спустились на берег з іншої сторони Дніпра. Спуск з точки зору катання запам’ятався більш всього. По хвойному лісу, по засніженим і крижаним дорогам, коли колеса постійно ковзають. Кожного разу, коли я втримував рівновагу – відчував себе просто героєм Там на березі зробили невеличке вогнище, де розігріли куплені сосиски та швиденько перекусили. Хоча це все зайняло стільки часу, що я встиг змерзнути і тому фотика навіть не витягав. Зате дорога назад – це звіздєц… Після обіду сівши на велосипед я довго не міг сісти на сідло – так болів зад Потім трохи звик, але все одно… Пофоткались біля ГЕС (це вже востаннє) і поїхали по трасі назад до Києва.

Ну от ніби і все. Лежу (сидіти не можу, чесно ), руки та ноги теж болять. Ноги – зрозуміло чому, а руки – тому що в деяких місцях дуже сильно стискав кермо… Велик зараз сохне – завтра вранці буду оббивати бруд, чистити та робити профілактичні роботи. А зараз неймовірно хочу спати.

P.S. Довабний інет… Відключився опівночі – доводиться відправляти зараз.

До походу

Без чого не обходиться жодна мандрівка – так це без маршруту і щоб заочно прикинути де доведеться лазити потрібна мапа. Звісно, нормальну друковану мапу якомога новішого видавництва вам нічого не замінить і її доведеться брати обов’язково, але до всього того рекомендую звернути увагу на “Радянські військові топографічні мапи України, Білорусії та Росії”. На цьому сайті можна знайти не лише електронні копії мап у форматі JPEG різних масштабів (від 1:1 000 000 і аж до 1:50 000), а і файли прив’язки цих сканів до ГІС-координат (якщо не кожному, то принаймні багатьом зображенням .jpg відповідає файл прив’язки з тою самою назвою, але розширенням .map). Останні стануть у великій нагоді, якщо ви є щасливим власником мобільного GPS-приймача, оскільки тоді ви зможете власноруч завчасно повідмічати якісь важливі пункти на мапі і потім перенести інформацію про них у свій приймач. Звісно, точність координат бажатиме кращого, але навіть розбіжності в сотню-дві метрів достатньо, аби не вважати себе абсолютно загубленим у незнайомій місцині. А для цього нам знадобиться софт. Я особливо не перебирав його і зупинився на першій же програмі, яка повністю задовольнила мої потреби: OziExplorer. На жаль, вона не безкоштовна і повна версія коштує цілих 95$, а тріальна не має кількох важливих фіч, типу вбудованої роботи з GPS-приймачем, і тому мало придатна для використання. Тому рекомендую звернути увагу на сайт “Вибір та використання персональних навігаторів GPS”, який присвячений виробам компанії Garmin. Там ви зможете знайти інструкції по створенню власних карт за допомогою GPSMapEdit, та використанню OziExplorer. А що найцікавіше, до останньої на цьому сайті в розділі “Завантаження” можна знайти русифікацію і не тільки

До речі, щоб не покладатись на одні лише точки поставлені на електронній мапі, раджу також прикупити перед походом мапу або атлас з координатною сіткою. Повірте, зайвим не буде, особливо коли ви мандруєте вперше по абсолютно незнайомих місцях без провідників

Ну от і все. Ви вже інформаційно озброєні для походу. Хоча ще ні… Перед виходом правильно налаштуйте годинник на вашому фотоапараті, щоб він правильно записував час зйомки у заголовках файлів фотографій. Це важливо!

Після походу

Стомлені і знесилені після тривалої подорожі на своїх двох, але з масою вражень ви повертаєтесь додому. Перше, що хочеться зробити – це… відпочити, звісно Але друге за цим – поділитись враженнями з ріднею, друзями та знайомими. Злити фото з цифровика на комп’ютер, розкласти карту на столі та включити слайд-шоу і під пиво чи сік наперебій розповідати про свої пригоди… Краще цього, звісно нема нічого. Але з усіма бажаючими почути про вашу подорож пива не вип’єш… плюс до всього, коли ви викладаєте фото на якийсь з сучасних фотохостингів типу Флікру чи Пікаси хотілося б, щоб місце, де було знято це фото, було позначене на мапі. Вручну знаходити і проставляти кожну точку складно і це швидко набридає. Звісно, цю ситуацію допоможуть виправити GPS-модулі до сучасних цифрових фотоапаратів, але вони з’явилися лише нещодавно, та і коштують недешево… А насправді їх наявність не така вже і обов’язкова. Достатньо мати трек вашого маршруту з будь-якого GPS-приймача в одному з поширених форматів та правильний час зйомки у EXIF-даних фото (ось для чого потрібний правильний час). Далі розумний і безкоштовний софт типу GeoSetter зробить все за нас. Ви лише вибираєте необхідні картинки і відповідний їм трек-файл і вуа-ля! Маєте координатні дані у всіх фото Завантажуєте їх на Пікасу, наприклад, і там справа від нього зможете побачити місце, де воно було зняте.

Але це ще не все… Ідея поділитися вашим маршрутом та фотографіями знятими під час мандрівки лягли в основу стартапу EveryTrail, про який я і хотів написати з самого початку. EveryTrail – це глобальна web 2.0 платформа, за допомогою якої користувачі можуть створювати контент з геотагами, завдяки чому мільйони людей мають можливість ділитися своїми подорожами як із сім’єю та друзями, так і з іншими людьми та планувати нові поїздки. Завантаживши дані з GPS та фото, користувач в результаті отримує візуальну та інтерактивну розповідь про свою мандрівку (в якості прикладу ось наша весняна подорож Кримськими горами). EveryTrail працює за тією само схемою, що і GeoSetter співставляючи дані з фото з треком, і автоматично розміщує фото на інтерактивній мапі (бекендом для цього використовується Google Maps). Єдине, що при завантаженні доведеться погратися трохи з часовим зміщенням. Справа в тому, що дані на GPS зазвичай записуються з GMT часом (тобто за Грінвічем), а дані на фото – як налаштуєте. І тому потрібно буде вручну задавати це зміщення відносно GMT. Ще одним плюсом є те, що не обов’язково завантажувати зображення прямо на EveryTrail, оскільки цей сервіс може прив’язуватись до фотографій, що розміщені на фотохостингу Flickr. Звісно, цей сервіс можна використовувати не лише для далеких походів з рюкзаком за плечима. Тут є купа різних цікавих турів: містом чи його околицями, вело- та автотури, походи вихідного дня, геокешінг, тури по видовищним місцям, тощо. Щасливі власники iPhone взагалі можуть одразу скористатись додатком до цієї платформи: EveryTrail for iPhone.

Практикум

А щоб все це не було просто розмовами без конкретики вирішив полазити Києвом, озброївшись GPS та фотиком для наглядної ілюстрації Для того, щоб спланувати маршрут, першим ділом йдемо на maps.vlasenko.net, знаходимо і качаємо jpg-файл з картинкою та відповідний йому map-файл з ГІС-даними (мал. 1).

Далі відкриваємо map-файл у OziExplorer (вважаємо, що ви тим чи іншим чином дістали повноцінну версію) через “Файл > Загрузить из файла > Загрузить файл карты”. Там вже можна поставити необхідні шляхові точки (waypoints), а потім об’єднати їх у маршрут. Деталі користування програмою можна на сайті v-dorogu.narod.ru. Створивши маршрут, можна загнати його на GPS-примач. Для роботи з ним призначений ряд кнопок у панелі інструментів, які виконують функції обміну даними між програмою та прйимачем (мал. 2). Але перед цим потрібно зробити певні налаштування: зайдіть у “Файл > Настройки” і там на вкладці “GPS” оберіть вашу марку GPS-приймача (мал. 3), а на вкладці “COM” – пропишіть послідовний порт до якого він підключений. До речі, якщо у вас ноутбук без COM-порту, то разом з покупкою GPS-приймача скоріш за все доведеться взяти і USB-to-Serial перехідник, бо вони зазвичай комплектуються data-кабелем лише зі звичайним вузьким COM виходом. Щоб завантажити точки та маршрути на девайс потрібно скористатись пунктами “Отправить путевые точки в GPS-приемник” та “Отправить маршруты в GPS-приемник” відповідно. Тепер можна відправлятись в дорогу…

Налазившись та нафоткавшись досхочу, повертаємось додому, зливаємо фотки на ПК, та під’єднуємо до нього GPS-приймач. Цього разу нас найбільше цікавлять треки (це координати, які приймач періодично записує в пам’ять, таким чином запам’ятовуючи шлях, що ви пройшли). В OziExplorer знову відкриваємо відповідну мапу і тиснемо “Получить треки из GPS-приемника” (мал. 4). Далі через “Файл > Сохранить в файл > Сохранить треки в файл” зберігаємо завантажений трек. Запускаємо GeoSetter. Там зліва відкриваємо директорію з нашими картинками, а потім у меню вибираємо “Images > Synchronize with GPS data files”, ставимо галочку навпроти “Synchronize with Data File” і вказуємо шлях до щойно збереженого файлу з треками. Тиснемо “Ok” і спостерігаємо за чудом техніки, як місця де було знято ваші фото автоматично покажуться на мапі Google Maps справа (мал. 5). Тепер не забудьте зберегти дані і можете завантажувати ваші фотографії на фото-сервіс з підтримкою геотагів (Флікр чи Пікаса, наприклад) – вони підхоплять геотаги автоматично.

Але що як ми хочемо зробити детальний звіт на EveryTrail? Нема нічого простіше! Реєструємось на сервісі і в меню обираємо “Create trip”. Далі у вас на вибір декілька варіантів: завантажити файл треку (той, що ми зберегли за допомогою OziExplorer та використали в GeoSetter, підійде), якщо у вас GPS-приймач від Garmin, то можна також завантажити файл треків автоматично прямо з пристрою (дуже зручна штука, але для цього треба скачати плагін Garmin Communicator, який хоч номінально має працювати лише з FF та IE, але чудово дружить і з Google Chrome), можете використати якийсь попередньо завантажений файл треків, або взагалі намалювати свій маршрут вручну. Обираєте якийсь зі способів і таким чином заносите пройдений маршрут у EveryTrail. Для завантаження треків розробники трохи познущалися, бо він зазвичай не однорідний, а складається з маси клаптиків і вам навпроти кожного потрібно буде тоді поставити галочку (чогось на кшталт “Select all” немає ). На наступному етапі EveryTrail запропонує нам описати свою мандрівку: задати назву, час, тип, короткий опис, тощо… Думаю, розберетесь. Далі можете на тому завершити створення мандрівки – маршрут вже буде гарненько зображено на Google Maps, але у нас ще є фото, тому ми переходимо до наступного етапу – додавання фотографій. Тут знову ж таки пропонується вибір: завантажити фото з комп’ютера, чи прив’язати до існуючих фото, що є на фотохостингу Flickr. Обидва варіанти чудово працюють, щоправда при завантаженні з комп’ютера є обмеження: не більше 4 фото за раз і кожне має бути не більшим за 4МБ. Нагадаю, що навіть у випадку, коли ваші фото не містять геотагів, EveryTrail за аналогічним GeoSetter’у механізмом розмістить їх на мапі у відповідності до даних вашого маршруту.

От і все. В результаті отримуємо ілюстровану мандрівку, для якої можна отримати віджет для розміщення у блозі. Ось такий:

Walking on Podol, Kyyiv (Dec 2008)

Widget powered by EveryTrail: GPS Geotagging

До в’їзду в Канів ми доїхали досить швидко і весело. Ну, тобто їхали, мабуть, години півтори (годину з Києва до Миронівки та ще півгодини з Миронівки до пункту призначення), але за балачками та жартами час пролетів непомітно. На в’їзді в місто біля відповідного вказівника зупинились та вирішили пофоткатись і… детальніше прочитати роздруковку інструкції. А там же виявилося, що Канів мав бути останнім містом в турі. Оскільки чомусь було нестримне бажання зробити все “як написано” ми власне кажучи не в’їхавши на територію Канева розвертаємось (!!!) і їдемо в Моринці.

Точніше це голосно сказано. Знайшли на мапі Мориніці недалеко від Миронівки, але щоб зрізати та зекономити час вирішилои їхати не через Миронівку, а по сільським дорогам “навпрошки”. Це було помилкою, бо двічі ми намагались зрізати і двічі з’їжджали з порівняно нормальної дороги в таку глухомань, що було лячно за долю нашлого бойового коня – Ланоса. Добре, що хоч дощів не було, бо на одному з тупиків – на закинутих руїнах ферми – довелось би його штовхати, аби виїхати з можливого болота. Зрештою вирішили їхати по вже наїждженій дорозі… Повернулись в Миронівку, проїхали біля залізничного вокзалу, пофоткались з танком… Після хвилин їзди-блукання по місту виїхали таки на потрібну трасу і доїхали до Моринців. В описі туру було сказано, що буде висіти здоровий вказівник до музею Шевченка, але ми його там хоч убий не бачили. Тому вирішили спитати у місцевих. Яке ж було наше здивування, коли вони відповідали, що нема у них нічого такого Поїхали знову на трасу і подорозі побачили сіновал. Так як водій вже стомився, та і ми теж були не проти розім’яти хто ноги, а хто лапи – вирішили полазити трохи та повалятись на сіні. Нагулявшись побачили, що мимо машини проходить якась бабця – вирішили спитати ще й у неї на що почули: “А, так це вам треба Великі Моринці!” Давай дивитись знову мапу і дійсно – на південь від Корсуня-Шевченківського і дійсно були ще одні Моринці, куди ми миттєво і погнали (правда, заїхавши в Корсуні перекусити в придорожну кафешку з млином, адже було вже десь години дві дня – кишки грали марша і просили їжі).

Потрібні нам Моринці зустріли нас мрякою, але все ж радість те, що перша ціль досягнута зігрівала. Музей знайшли, до нього дійсно вів дорожний вказівник. Нафоткали багато тих відреставрованих хаток. Гарно там, дуже гарно… Щоправда влітку, коли на деревах листочки є, напевно було б ще красивіше. З Моринців поїхали в село Шевченкове, щоправда коли вже приїхали туди, то прочитали, що там є лише літературний музей, а оскільки час вже піджимав, то так і не завітавши до музею, розвернулись і поїхали в Будище. По дорозі, правда, ледь не вбилися: на швидкості не вписались в поворот і зробили на вузькій доріжці майже поліцейський розворот. Нам ще дуже пощастило, що траса була безлюдна, а то якби нам їхав хтось назустріч… Та зрештою доїхали лише з легким переляком, який прийшов і то не під час “маневру”, а через декілька секунд після того як ми спинились. Але все ж про Будище… В цьому селі знаходився маєток пана Енгельгарда, у якого Шевченко працював “козачком”. Там же знаходиться і 800-річний дуб, в дуплі якого Шевченко ховав свої малюнки. Дуб ще жививй, хоч і підпираєтсья металевими балками, а розломи замазані будівельним розчином.

Нафоткавшись вдосталь поїхали назад до Канева Надворі вже сутеніло, а поки ми доїхали до міста, то взагалі було вже поночі. Знову ж аби розім’яти лапи після довгого переїзду вийшли в музеї слави. Там така гарна алейка вночі з ялинками та підсвічна ліхтариками… Оскільки музей на мапі не було позначено, то довелось знову цікавились у місцевих як дістатися, а заодного і де є заправки, бо бак авто вже був майже порожнім. По дорозі до Тарасової гори побачили не могли не вийти біля заповіднику скульптур (здаєтсья так він називався). На самій горі нікого не було (зустріли лише одного охоронця), що і не дивно – дев’ята година вечора вже була. Зате там тихо та спокійно без людей… Шкода лише, що я чув багато розповідей про те, що вид на Дніпро там класний відкривається, але вночі там така темрява – хоч око виколи.

Повернулись до Києва вже близько години вночі… Сергію, нашому водію, за те, що витримав таку скажену поїздку (намотав більше 600 км за день) величееезна подяка

Ну і нарешті декілька фото:

Generated by Flickr Album Maker