Звичайні організовані цивільні виїзди через тур-агенції – зло. Звісно, лише в тому випадку якщо ви збираєтесь ходити за групою, а не просто впадете “на хвіст” заради готелю та транспорту. І навіть в другому випадку час подорожі ви не обираєте. Ви не можете проспати до 12 дня тому що гуляли містом вночі до ранку, бо о 7-й у вас підйом на екскурсію. За весь час, що я лазив десь з гідами практично жоден не запам’ятався так, що аж-аж-аж, плюс більша частина інформації вам не потрібна. Ну яка по великому рахунку різниця була якась будівля побудована в тому чи іншому році. Ті, хто цікавиться самі відрізнять готику від бароко, а ті, хто не цікавиться – забудуть через кілька хвилин як їм про це скажуть. Плюс туристичні групи водять в основному по “туристичних” маршрутах, де завжди натовп та великі ціни і ви бачите лише “вітрину” міста. Якщо ви не дозволите собі зануритись в місто, лазити по його найменших вуличках (де незбурений натовпом туристів дрімає справжній його дух), ви можете прогавити купу справді фантастичних місць. Наприклад таких (я взагалі тоді шукав одну кав’ярню далеченько від туристичного центру, але по тій вулиці було багато вузеньких мінітунелів-відгалужень, один з яких закінчився оцим):

Маленька ремарка: я не спонукаю забити на це взагалі (я можу навести і гарні приклади). Але! Завдяки самостійному дослідженню міста, коли ви самі визначається куди вам піти сьогодні, коли соціалізація в тій чи іншій мірі з місцевим населенням стає необхідністю, ви відкриєте для себе інший світ… і матимете гарний привід попрактикуватися в іноземних мовах Місцеві та інші самотні мандрівники будуть сахатися великого натовпу туристів і вам ніколи не допомогти перелізти італійці через невеликий паркан де вона застрягла, та не допомогти заблукавшій майже опівночі дівчинці знайти потрібну вулицю (приклади з власного досвіду ). Як казав гід по Празі: “Для того, аби полюбити Прагу в ній треба заблукати. Звернути в найпершу вузьку вулицю, відійти подалі, поки не стихне гамір площ, знайти кафешку, де сидять одні чехи, повернутися до знайомих місць лише пізно вночі”. Це правда, і вона стосується не лише Праги, а і будь-якого міста. Коли я мандрував Бельгією, то в місто з вокзалу влітав приблизно так, як вбігаю у річку чи море – з розгону плюхаючись у воду подалі від берега.

Але щоб дозволити собі такі самоорганізовані мандрівки треба докладати певних зусиль. Самим відкривати візи, бронювати готелі, купляти квитки, тощо… Інколи це може вийти навіть дорожче, аніж купити готовий тур, але це інша історія. Щодо віз та інших цікавих нотаток для самостійних подорожей можу порекомендувати почитати записи Світанкової з тегом wanderlust. До речі, в якості суттєвої економії та ще більшого проникнення в культуру країни, куди ви збираєтесь їхати рекомендую ознайомитись з таким явищем як CouchSurfing.

Інша сторона самостійних мандрівок – ви самі відповідаєте за себе і це означає, що на всяк випадок до них треба підійти підготовленим. Випадки можуть бути різні – наприклад мовний бар’єр ніхто не відміняв (в тому ж Льєжі знайти англомовну особу вельми і вельми проблематично в той час як у будь-якому місті Фландрії майже всі знають англійську). Благо, сучасні технології дозволяють Один з моїх найбільших помічників у всіх мандрівках – це HTC Desire. Наявність GPS та Google Maps пару разів мене рятувала. Хоча навіть коли я відходив далеко від центральної частини міста і був впевнений, що заблукав, я ним рідко користувався, а просто йшов по відчуттям, але наявність в кишені електронної мапи, яка може в будь-який момент прийти на допомогу не давала сумнівам зруйнувати настрій і я спокійно і радісно блукав далі. Інша корисна штука – це Foursquare. Цей сервіс я використовував здебільшого для того, аби знайти де б то його перекусити. Причому часто там можна прочитати не лише про саме розташування закладу, а і різноманітні відгуки відвідувачів: які страви там справді гарні, а які не дуже, та куди краще не йти без бронювання столику на вихідних ввечері, бо там все буде забито. Щоправда, для того, аби насолодитися всими цими забавками сучасного світу вам треба буде придбати sim-картку місцевого оператора (інтернет в роумнгу – це зло). Наприклад, у тій-таки Бельгії мій стартовий пакет коштував 20 євро, з яких 10 пішло на оплату 200MB трафіку, якого вільно має вистачити на пару тижнів польового використання (при нагоді все-таки бажано перемикатись на безкоштовний wifi ). Не знаю, правда, як справи у інших країнах. Ну і звісно ж паперові мапи та всілякі “Помічники мандрівника” теж ніхто не відміняв.

Ну і остання річ. Вона звучатиме трохи дивно, але… я зрозумів, що мені відрядження подобаються більше, аніж просто мандрівки. І справа зовсім не те, що ваш переліт та проживання оплачені, або що. Ходячи щодня на роботу закордоном ви певним чином фактично починаєте жити там, стаєте на якусь там долю відсотка місцевим мешканцем, занурюєтесь у потік життя, в той час як в звичайних мандрівках ви зазвичай лише споглядаєте на все зі сторони (хоча якщо ви живете в готелі, а не апартменті – це відчуття трохи руйнується, nuff said). У відрядженні вас починають турбувати інші проблеми: наприклад, піти з роботи пораніше, аби встигнути до закриття супермаркету

Ну от і все поки що. Але зрештою який би спосіб ви не обрали бажаю завжди приємно проводити час!

Ляці, крумкач, да хмараў,
Там быць даўно я марыў
Апошні з майго роду
Палёт мая свабода

Щойно промайнули перші вихідні за останні кілька місяців на які я не планував нічого з роботи, а вирішив нарешті відпочити. Тим паче, що ламати традицію відвідин “Трипілського Кола” дуже не хотілося – все таки четвертий рік поспіль вже. Щоправда цього разу ми були, мабуть, найменше по тривалості за весь час, але чи не найбільше по враженням. Справа в тому, що попередні ТК завжди були дуже і дуже сонячні, хоча в них завжди в суботу, або в неділю по обіді був дощ. Цього разу все було навпаки: дощ лив там тижнями до того і в дні проведення фесту виключення не зробив. А тепер уявіть собі що робить з ґрунтовим полем два тижні дощів поспіль? Бінго! Справжню багнючну феєрію

ТК почався для нас у суботу вдень, коли ми з Андрюхою та Леною сіли в фестивальний бусік та відправились в путь. Серед пасажирів виявились охочі погорлати пісень, а Веселий Роджер якраз прихопив з собою мелодику. Пісні “Піккардійської терції” пішли на ура, потім дещо з репертуару “Телері”, потім разом з хлопцями з Закарпаття заспівали дещо з пісень Тараса Чубая (все почалось із “Лента за лентою”, звісно ж ), а завершили все українськими народними піснями і… в самому розпалі автобус уже приїхав на місце.

Трипілля зустріло нас мгичкою та багном. Люди що вже вертались назад зустрічали новоприбулих окликами: “Оооо! Які ви ще чистенькі. Ну нічого… Це ненадовго “. І з кожним кроком в сторону входу на територію фестивалю ми переконувались в цьому все більше і більше… і пройшовши всередину зрозуміли, що адекватних методів пересування по території фесту лише два: у гумових чоботях по коліно, або босоніж. Перший варіант відпав як із-за відсутності чоботів, так і тому що це ж абсолютно неспортивно! Ну коли ще з’явиться можливість помісити багнюку голими ногами?

Намет поставили швиденько і дуже вчасно – якраз у короткий період, відсутності дощику – піймали Фера з Олею (вони були тут ще з п’ятниці) й пішли гуляти територією фесту. На виході з наметового містечка була помічена нова зона: “територія миття ніг” Там було влаштовано декілька кранів з водою і купа бажаючих стояла в черзі аби змити сліди трипільської гостинності. Виглядало досить колоритно (сфоткати забув і взагалі фоткав я дуже мало цього разу). Ми поспішили до сцени, адже за розкладом от-от мав початися виступ білорусів “Рокаш”. Хоча поспішили – це сильно сказано, бо рухатись ми могли лише в дуже помірному темпі під сценою виявилося, що концерт взагалі ще не розпочався, тому ми пішли дивитись на прогрес “толоки”. Ніяких суттєвих змін порівняно з минулим роком не помітили і пішли під сцену. Чесно кажучи, за кілька хвилин до початку виступу вигляділо все дещо гнітюче: 15 чоловік під сценою, ще 15 біля будки звукрожисерів, ну по краях ще може 20-30 назбиралося б… По центру – суцільна багняна каша. Я вже подумав був, що це все на що здатне ТК 2011… Але, дякувати навіженим відвідувачам які не побоялись в таку погоду приїхати на фест, я помилявся і дуже-дуже сильно.

За кілька хвилин розпочала виступ співачка з Грузії, люди почали впевнено підтягуватись до сцени і буквально до середини виступу я вже майже не бачив задніх рядів. Щодо власне співачки, то… “джаз такий джаз” Але загалом непогано, хоч я б волів, щоб виступ був трохи коротшим. Згодом на сцену вийшов хореографічний театр (назву забув) та порадував глядачів візуальним видовищем поки ми морально готувались до слухового, адже за кілька хвилин на сцену таки мали вийти одні з найбажаніших учасників: “Рокаш”

І ось білоруси на сцені, Лявон Казакоў (їхній фронтмен та бас-гітарист) вітається з публікою, вона (з легкої подачі Роджера ) починає скандувати “Жыве Беларусь”, що на пів секунди дивує учасників гурту, але потім вони всі розпливаються у широченних посмішках, задоволено переглядаються між собою та починають скандувати разом з учасниками. Я лише зараз зрозумів як я насправді сумував за їхньою музикою… Вони були на ТК 2009 і ще тоді полонили мене своїм “Ваўкулаком” та “Восенью”. Цього разу мені ще дуже сподобались “Крылы”, “Дзеці паўночнага ветру”, “У тваіх вачах”, “Духі зямлі” та “Крумкач” (до речі, я був за півсекунди до виграного диску! якийсь хлопака позаду мене встиг на мить раніше мене вигукнути відповідь на питання Лявона “що означає крумкач?”). Половину їхнього виступу ми простояли під сценою. Де знав слова – мну навіть підвивав… Та за деякий час з-заду почувся виcк і задоволені крики – люди таки пішли водити хороводи по багну. Наша компанія переглянулась між собою і з криком “Хто не танчыць – той лось!” (цю фразу знають мабуть всі, хто бував на виступах “Стары Ольса”) приєднались до буйства життя. Багнюка летіла вище голови, але задоволення то скільки… Уууу… Що казати – виступ пролетів у мить… Благо між ними та “Тінню сонця” зробили невелику перерву і після виступу ми піймали гурт під сценою, придбали щойно випущений їх перший альбом “Запалі агонь” та розвідали коли їх наступний візит в Україну: восени на цьогорічному Меджибожі.

Коли почали грати “Тінь сонця” підібратися близько до сцени було майже не реально… Взагалі хай не ображаються прихильники АтмАсфери, але саме ТС були хедлайнерами судячи по кількості та щільності людей під сценою. Незважаючи на змінений склад виступили як завжди потужно (але Соніної скрипки мені особисто все-таки не вистачало). Як виявилося я знав напам’ять всі їх пісні крім одної Кльово було чути, що я не один там їх горланив – зліва стояв Богдан, якого я випадково надибав у натовпі, а справа ще якийсь хлопець. Майже з самого початку їх виступу знову став періщити дощ, але це вже було тільки в кайф – я навіть дощовик не діставав. “Тінь сонця” робили те, що вже давно мають робити гурти з такою популярністю – частіше давати співати свої хіти натовпу: хоровий спів “Козацької могили” та “Пісні чугайстра” – це щось. Останню, до речі, виконували білоруською (окрім останнього приспіву). На “Кривому танці” всі знову пустилися у танок, а я дивуюсь як я в процесі біганини мну ще примудрявся наспівувати слова. Коротше кажучи в сухому підсумку: тотальне виснаження, злегка зірваний голос, шия що болить до сих пір та заряд позитиву як мінімум на кілька наступних днів.

Після такого енергійного виступу ми вирішили піти підкріпитися, а великими фанатами творчості Каті Чілі, яка вийшла на сцену нас важко назвати. Повечерявши о 10-й ночі ми помітили, що непогано було б все-таки перевдягтись у щось трохи сухіше і зганяли до наметів, щоб повернутись до сцени якраз перед початком виступу АтмАсфери… Я навіть не знаю що сказати про їх новий звук. Відсутність скрипки та новий гітарист перетворили гурт якщо не у мітол, то у хард-рок – точно Чути такі гітарні рифи від АтмАсфери було дуже дивно, але цікаво. І дало нам з Роджером привід ще раз потролити Лену відносно того, щоб “перетворити все на метал”

Далі був веселенький виступ самодіяльності волонтерів і на тому програма на великій сцені закінчилася. Ми пішли до малої сцени де в самому розпалі було фаер-шоу, але і там на довго не затримались, бо о годині ночі в нозі стало холодно.

Наступний ранок ми відсипались, але не дуже сильно, аби не пропустити майстер-клас від школи кельтського танцю “Лугнасад”. Справа в тому, що Юнікорн та Шенон Рівер були в п’ятницю (якого дідька?!) і ми їх, звісно ж не застали. Минулого року “Лугнасад” вже навчали “Танку оленя” – було весело Цього разу вони ставили більш традиційні танці в парах та трійках. Мені як завжди пощастило танцювати з однією з інструкторів (це що, карма? ). Єдине, що було дуже шкода нещасних Лугнасадівців, бо вони були всі такі гарні – в білих сорочках та чомусь на зразок балеток і коли показували постановочний танець, то знайшли єдине відносно сухе місце біля малої сцени, але коли почали давати майстер клас, то добряче вимазались у багні теж (хоча виглядають вони щасливими):

Наша компашка теж прониклась кельтським духом

Ще в той день у нас було трохи активного відпочинку у вигляді стрільби з лука та троллея і трохи інтелектуального у закутку настільних ігор. Далі миття ніг від багнюки, збір наметів, виштовхування машини з багна і дорога додому. По дорозі ми стали в Ржищеві навпроти річкового вокзалу на міні-пікнік аби доїсти запаси харчів та помити машину.

Фоток як я і казав мало, та і оброблював я їх дуже нашвидкоруч, так що не бийте сильно: альбом “Трипільське коло 2011″ (слайдшоу).

Залишу вдома свій годинник, втечу від справ і від погоди,
Усе забуду, все покину, і ніц мені не буде шкода.
Нехай мій гаманець порожній, моя дорога невідома,
Я стану вільним подорожнім, найголовніше вийти з дому.

Нарешті у мене дійшли руки обробити “кілька” фоток (якщо бути точним, то 84 ) і написати свої згадки про наш травневий кримський похід. Підготовка до нього як завжди велася в останні дні, але сам я майже не приймав у цьому участі. Склад потенційних учасників кілька раз змінювався і зрештою нас пішло шестеро. Компанія як завжди чудова і… дуже музична. Ми завжди співаємо всяке на маршах та привалах, і ввечері біля вогнища. Хоча цього разу із-за холоду доводилося горланити прямо в наметах. На цей похід основними темами були Піккардійська Терція (по старій добрій традиції) та пісні зі старих радянських мюзиклів (особливо дісталося “Мері Поппінс” ). Тому щоб передати трохи атмосферу кожного дня я вставлятиму відповідні епіграфи. До речі, JR прихопив з собою в похід мелодику так що у нас ще й був живий акомпанемент (активне використання якого в поїзді впродовж трьох годин викликало незадоволення в сусідніх купе ).

Примітка. Я вирішив змилуватись над читачами та не кидати на сторінку всі 84 світлин Кожен день я ілюстрував лише 2-3 фотками (не завжди найкращими ) зробленими в той день, тому кого цікавить: повний фотозвіт, або він же у вигляді слайд-шоу.

В центре города большого,
Где травинки не растёт,
Жил поэт – волшебник слова,
Вдохновенный рифмоплёт.
Рифмовал он что попало,
Просто выбился из сил.
И в деревню на поправку,
Где коровы щиплют травку,
Отдыхать отправлен был.

Перший день як завжди мав пройти “в розвалочку”, бо з одного боку прекрасна половина групи все-таки йшла в похід перший раз і наші типові марші на 25-30 км їм би навряд сильно сподобались, та і нам самим треба було втягнутися в похідний ритм. План на день був вийти на Перевальному (не доїжджаючи до Ангарського), пройти Чатир-Даг, злазити в печеру Еміне-Баїр-Хосар та заночувати десь на плато. Дівчат переконали, що пройдем за день не більше 10км, вони повірили Зрештою пройшли за 14, причому перша третина була наверх, хоч і не по крутому схилу. Новітні туристи справились. План на день ми виконали і навіть перевиконали: ночувати ми збирались із західної сторони Чатир-Дагу, але в перший же день підібрались одразу до верхнього плато на західному схилі, хоч і прийшлось тягти з собою воду з печери поперек через весь Чатир-Даг: там чудова стоянка – фантастичні види на море, є дрова, але, на жаль, без джерела води. Екскурсія по печері подарувала купу незабутніх вражень та локальних мемів на весь похід, але описувати їх – справа невдячна.

Изменения в природе происходят год от года.
Непогода нынче в моде, непогода, непогода.
Словно из водопровода льет на нас с небес вода.
Пол года плохая погода. Пол года – совсем никуда.

Нічка була холодна до зубоцокотіння. У нас взагалі-то було три палатки (дві двушки і четвірка), але це був єдиний раз, коли ми ставили всі три – надалі ми вирішили використовувати лише одну двійку і одну четвірку, щоб було тепліше спати. Як побічний ефект – “четвірка” перетворилася у штаб-квартиру і концертну залу, де ми по ночах вили пісні. Початок дня був хоч і холодним, але обнадійливим: без опадів. Але не встигли ми поснідати як туман, дощик та очевидці, що проходили повз наш кемпінг просвітили, що на Еклізі-Бурун лізти не варто: вітер, сніг, собачий холод і все одно ні чорта не видно. Але все одно піднятись на верхнє плато нам треба було по маршруту. Підйом показав, що все було не так вже і кепсько як описували, але ялинки із сантиметровим льодовим покровом – це те ще видовище. Непідкорений Еклізі хотіли компенсувати це тим, щоб видертись хоч на Ангар-Бурун, але не дійшовши якихось 30м вирішили спускатись вниз. Вниз, вниз, вниз… Спуск був пекельним. Мокро, слизько, дощ, каміння… Я думав, що там нас будуть матюкати по чім світ стоїть за ці три години, але на диво новоспеченим туристам навіть сподобалось Спустившись вниз вирішили не геройствувати і дві зупинки проїхали на тролейбусі замість того, щоб чалапати по асфальту на своїх двох. Ночували під Фуною майже там де я був за три тижні до того.

Что же было потом,
Ясно всем, кто со львом знаком,
Стричь его, что играть с огнём,
Продолжать рассказ не будем.
Лев, остриженный как пудель,
Съел беднягу, словно пудинг,
Съел со всем инвентарём.

Третій день в горах розпочався з досушки мокрих речей з минулого дня та екскурсії по фортеці “Фуна”. Незважаючи на те, що лекцію я чув вже вдруге (і навіть приколи там екскурсовода були для мене вже баяном) не пожалкував, що сходив знову. На все про все у нас пішло майже півдня. На другу половину нам треба було пройти через Долину Привидів, Південну Демерджі та дійти до туристичної стоянки Джурла, що ми таки успішно виконали. Підйом через долину був довгим… але не через те, що він був складним, а тому, що ми досить часто кидали рюкзаки аби пофоткати ландшафти навколо. Там просто неймовірно гарно.

Из миража, из ничего,
Из сумасбродства моего -
Вдруг возникает чей то лик
И обретает цвет и звук,
И плоть, и страсть!

Четвертий день був днем туманно-ельфійського лісу (я думав таке буває лише в Карпатах, але я помилявся). Мабуть це перший день, коли туман та підвищена вологість були нам в радість, оскільки цілий день ми йшли по лісу і майже не виходили на відкритий простір, де він заважав би оцінити красу краєвидів. В лісі ж все навпаки: туман – це так гарно… А зелене свіже листя та квітки з крапельками роси… Неперевершена краса. Я постійно зупинявся аби сфоткати щось із представників кримської флори. Із важливих місць через які ми мали пройти в той день були два водоспади: Джурла та Джур-Джур. Мене особисто Джурла абсолютно не вразила – занадто вже мілководна, хоча можливо із-за того, що туман тоді був дуже вже густий і ми не бачили ширшої картини. А от Джур-Джур вперше виправдав те, що ми пішли в похід на два-три тижні раніше ніж зазвичай: це шикарний повноводний шумний кількаметровий водоспад. Просто фанастика! До речі, поки ми до нього дійшли вже геть розвиднілося і навіть виглянуло сонечко З мінусів того дня було те, що перехід і так виявився довгим і ми не дійшли до запланованої на той день кінцевої точки – турстоянки Ай-Алексій, а заночували недалеко від водоспаду.

Но есть на свете ветер перемен
Он прилетит прогнав ветра измен
Развеет он когда придет пора
Ветра разлук, обид ветра

Недойдені кілька кілометрів в попередній день змусили переглянути маршрут і довелось відмовитись від того, аби пройти останній повний день в горах по плато Карабі, тому ми пішли траверсом під ним. Не знаю які види відкривалися б зверху, але те що ми бачили знизу було кльово: по-перше, молочні хмари в долинах річок внизу, по-друге – хмари, що врізалися в саму Карабі і закручувались там у всілякі цікаві картинки. Сам по собі перехід в цей день був мабуть найпростішим – перепадів висот практично не було і ми досить рано дісталися до наміченої точки – туристичної стоянки Чигінітра.

Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема,
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези, о-о-о, старенький трамвай.

Останній день власне в горах чи точніше спуск з них до моря. Як на мене чи не самий нудний день походу. Погода була непогана, але фоткати особливо не було чого. З цікавого ми проходили лише виноградники, але фоткати там не було чого. Спуск був досить швидким і в обід ми вже мили ноги в холодній морській воді. Селище Рибаче до якого ми спустились було вельми непривітним: з населення там були лише будівники, які готували котеджі до туристичного сезону та алкаші, що тинялися по набережній. Тому після недовгої суперечки коли двигатись далі ми вирішили їхати до стоянки “Сонячна”, що поруч з містечком “Солнечноногорск”. День би був геть нудним, якби ця турстоянка не знаходилась прямо під вишкою прикордонників та не була огорожена по периметру написами “Територія що охороняється”. Коротше кажучи, ставлячи намети ми ще губилися в здогадках хто ж до нас підійде збивати гроші за стоянку: прикордонники з автоматами чи лісники з сокирами? А прийшов охоронець з цуциком. Сама по собі стоянка була б непоганою, якби не дві проблеми: дрова та питна вода… По воду довелося бігати в містечко, а з дровами нам неймовірно пощастило знайти невеличку повністю суху сосну.

Я придумаю день, щоб встати з зорею
Й склавши мрії в торбину подамся на схід
Я придумаю дощ і вогні над землею
Я ітиму крізь них і зникатиме слід

На останній день по обіді ми таки наважилися викупатись в морі. Бррррр… Звісно, це не Несамовите в Карпатах з його +8-10°C, але теж довго не поплаваєш. Не встигли ми вилізти на берег як почалася злива і ми солідну частину дня провели в наметах – визираючи лише на короткі бездощові 20-хвилинки за які ми встигали скип’ятити води на чай та знову залізти до наметів. Оскільки за такої температури та погоди перебування на березі моря було задоволенням вельми сумнівним ми ввечері зібрались і поїхали до Маринки, Тьоми та Пломбіра у Севастополь (їм за гостинність здоровецьке таке дякуємо! – не багато знайдеться людей, які здатні так радо прийняти шістьох брудних туристів ), але це вже геть інша історія…

День 1. Зима. Перший день в Криму зустрів нас прохолодною мрякою. Вибравшись з тролейбусу на Ангарському перевалі всі почали кутатися у щось потепліше і я дуже пошкодував, що так і не встиг вибратись в магазин за термобілизною, а підштанників якихось у мене не було. Хоча потім виявилось, що не все так трагічно – поки ми рухались було не холодно. Перший раз на моїй пам’яті похід починався одразу ж з багнюки Тобто перший же крок з асфальтованої дороги і берці почали грузнути в багні. Першу годину-дві все було чудово, хоч і мало що видно через густий туман. Ми як діти малі раділи залишкам снігу, що збереглися в корчах дерев не знаючи ще що чекає нас попереду Через деякий час сніг почав з’являтись обабіч доріг. Більше і більше. Нарешті ми дійшли до великої розвилки на т/с Поляна Ман, печери та Північну Демерджі. Там було уже прохолодно, плюс дув сильний вітер, але ми були настроєні рішуче і пішли брати гору. Ідучи по дорозі нам на зустріч вийшов чоловік закутаний з голови до п’ят і навіть в похідних окулярах – ми кожен сам про себе подумали, що щось тут не чисто, але мовчки почухали далі. Дорога звернула до лісу і там почалася справжнісінька зима. Стежку замело сніговим покровом щонайменше в 10см завтовшки. І якщо нам з Максом в берцях з високою халявою було пофіг, то дівчата в весінньо-літніх трекінгових черевиках уже потерпали. Та найприкріше, що трапилося – це те, що і підйом на Північну Демерджі, і траверс до Джурли замело снігом так, що не було видно стежок, плюс товщина шару снігу все збільшувалася. Ми там добряче поблукали в їх пошуках, але навіть GPS виявився безпорадним і зрештою вирішили спуститися вниз до Поляни Ман. Коли спустилися на висоту менш ніж 800 м над рівнем моря вітер та холод майже раптово зникли і ми з цікавістю споглядали лямки рюкзаків вкриті інеєм. Поляну ми теж знайшли не одразу і трохи поблукали, зате були винагороджені тим, що пройшли казковим туманним лісом (див. фото під катом). Це було так гарно – краще ніж у містичних фільмах – що аж дух захоплювало. На стоянці дув такий страшенний вітер, що навіть сухий спирт змогли запалити лише з кільканадцятої спроби. Після вечері ми одразу ж вчотирьох залізли в двомісну палатку грітися та святкувати наші з Максом дні народження. Смачний коньяк на такому собачому холоді пився як вода і ми навіть не помітили як приговорили майже 2/3 пляшки. За ніч мну дізнався що означає маркування “екстрім” температура на спальниках. Як розповідав один продавець в магазині – це температура при якій ви якось переживете ніч постійно прокидаючись від холоду, але достатньо для того, аби набратись сил на завтрашній день. Підтверджую: при екстремальних температурах сон складається з кількох десятків 15-20 хвилинних періодів, але сил на наступний день таки дає

День 2. Весна. Як нескладно здогадатися, на такому холоді ми навіть не думали просинатись рано, тому прокинулись уже годині так о 10-й. Сонце (сонце!) встигло показатися з-за Демерджі і ранок виявився не таким вже холодним, але все одно в першу чергу ми взялися за багаття. Ліниво попоївши та зібравши речі вирішили не дертися на гору (навіть попри сонячну погоду), а йти низом до руїн фортеці Фуна. По дорозі нас чекала справжня весна. Купа різноманітних квіток, що визирали з-під опалого листя – я постійно гальмував нашу процесію, бо лазив навкарачки навколо цих квіток намагаючись підібрати ракурс по-краще. Плюс до всього ми пересікли купу дрібних і не дуже струмків. Квітки, струмки, сонечко, що час від часу ховається за хмарками… весна! До Фуни ми дісталися вже досить пізно, плюс надвечір знову почало холодати, тому нам швиденько провели екскурсію, ми пофоткались і побігли шукати стоянку.

День 3. Літо. На цей день ми наївно збиралися встигнути потрапити в Долину Привидів, навіть прокинулися о восьмій ранку Але вирушили в дорогу майже о десятій і прикинувши можливості вирішили, що в Долину ми ніфіга не встигаємо. Тому пішли просто через селище Лучисте до траси Сімферополь-Алушта. Тут, як виявилося вчора, трапився цікавий казус: топали ми по дорозі, сонце пекло нещадно (як влітку!), я постійно відставав від усіх “на пофотографувати” і тут побачивши трійку з рюкзаками попереду у мене чомусь зародилося нестримне бажання сфоткати їх на дорозі в стилі “Кавказької полонянки”. Сфоткались, пореготали… а вчора виявилося, що це була та сама дорога, на якій власне знімали цю саму сцену в фільмі! Місце, правда, не те саме, але все одно це просто диво-співпадіння.

Ну от і все коротко про похід. Понад 40 фото відсортовані хронологічно під катом, або у вигляді слайд-шоу на Флікрі.

Оскільки парк знаходиться на моїй малій батьківщині, то мну завжди виконує для своїх друзів роль гіда як по місту взагалі так і конкретно по парку. Ну, може поганенького, зате безкоштовного Інколи в парку я і сам можу трохи заблукати. Ну, в тому сенсі, що статуї левів, наприклад, мені ще жодного разу не вдалося знайти з першого разу. Зате завдяки цьому ми полазили по всяких хащах, куди рідко ступа нога відвідувачів. Також виявилося, що розпал літа – чудова пора для відвідин парку, бо там в цей час чомусь дуже мало людей і мені чи не вперше вдалося сфотографувати “Китайський місточок” та комплекс “Руїни” здалеку так, щоб там не було видно людей Ще нам тоді дуже пощастило з погодою – “Олександрія” якраз найкраще виглядає коли світить сонечко, але влітку без поляризаційного фільтру це було жахливо із-за постійних пересвічених плям (до речі, перед цьогорічними весняними походами в Крим я вже таки виправлю цю прикру помилку ).

Фоторепортаж під катом, або у вигляді слайд-шоу на Флікрі.

За час екскурсії ми побували у містах Чорнобиль та Прип’ять, а також на оглядовий майданчик 4-го енергоблоку ЧАЕС. Першим пунктом був Чорнобиль. До речі, незважаючи на назву він розташований досить далеко від власне електростанції, а електростанція просто названа в честь районного центру, а не найближчого міста, яким була Прип’ять. Це єдине місто в 30-кілометровій зоні, яке можна назвати населеним. Хоча і там живуть не постійно – якщо мені не зраджує пам’ять ротація кадрів відбувається кожні пару місяців. Там же знаходиться місцевий осередок МНС “Чорнобильінтерінформ”, які займаються супроводом відвідувачів “зони”. В їх приміщенні нам розповіли деяку суху інформацію про зону та провели лекцію про безпеку перебування. Звідти автобус повіз нас до Чорнобильської АЕС. По дорозі заскочили на покинутий автовокзал в якому навіть працював маленький магазинчик – нам порадили купити батон для сомів, що живуть у водоймі-охолоджувачі реактору. Ми на трьох купили одну буханку і провідники з нас посміялись, що це їм на один укус. Ми теж посміялись: що ми сомів не бачили? Але біля водойми зрозуміли, що були неправі. Ці проглоти за один укус спокійно вминають половину батона, тому кожен з нас кинув лише по одному шматку. Причому вони там були голодні, бо там відбувалось навіть щось схоже на бійки за харчі. Зі сторони водойми фоткати реактор не можна було, тому далі нас повезли на оглядовий майданчик. Там справді було трохи моторошно, бо суб’єктивно саркофаг 4-го енергоблоку знаходився на відстані буквально 150-200 метрів. Взагалі кажучи, перебуваючи в зоні відчуження дивно себе відчуваєш – водночас і страшнувато, і ні, бо загроза – невидима, але хай навіть вона невелика, але ж розумієш, що вона все одно є.

Прип’ять… Це місто викликало суперечливі враження. Для того, щоб оцінити всю трагедію, яка спіткала місто, мабуть варто їхати на початку весни чи наприкінці осені, коли листя на деревах нема, але і снігом все ще не позамітало. Тоді воно мабуть справляє найбільше враження саме мертвого міста, коли можна стоячи на вулиці побачити як тебе оточують напівзруйновані будинки. Влітку ж воно мені здавалося більше чимось гарним та поетичним на кшталт руїн античних міст, аніж живим пам’ятником трагедії. Місто повністю потонуло в зелені, яка псувала трагічний настрій яскравими кольорами. Взагалі враження було більше схоже на блукання по лісу (на одностайне бажання групи наш гід водив нас дворами, а не вулицями, хоча “вулицями” ці тропки назвати вже складно). Тобто ідеш собі по лісу, тут бац! Із-за дерева виглянув ріг будинку, під’їзд, дитяча гірка, пісочниця і знову ліс-ліс-ліс… Єдине, що нагадувало про небезпеку – це вимога йти “гуськом” не сходячи із протоптаних стежок, бо обабіч них часто ріс мох, який, як відомо, дуже довго тримає в собі радіацію; перевіряли дозиметром – коли проводиш над мохом дозиметр і справді показує на порядки більші показники випромінювання. Також у нашого гіда був дуже актуальний девайс – iPad, на якому він постійно демонстрував як вигляділо те чи інше місце до катастрофи. Оце було справді шокуюче: стоїш ти в лісі біля якоїсь скульптури, навколо одні дерева, видно максимум метрів на 5-10, а гід показує фото зроблене з цього ж місця (видно цю саму скульптуру), а це виявляється площа розміром з Майдан Незалежності. Отаке…

Ну а далі без слів – просто фото під катом, або у вигляді слайд-шоу.

Говорячи саме про Трипільське коло можна сказати, що це ще і місце, де можна доторкнутися до інших культур шляхом участі в танцювальних майстер-класах ірландських, болгарських, східних та багатьох інших культур. Окрім того, незабутні враження залишає перегляд кінофільмів на великому екрані під відкритим небом. Хоча ніщо вже не порівняються з фестивалем 2008-го року, коли проведення припало на київську “Відкриту ніч” і ми могли лежачи в теплому спальнику майже до самого ранку споглядати творіння молодих українських кінорежисерів та мультиплікаторів.

Але то все приказка. Казка ж далі… На мою думку фестиваль ТК: Вогонь вийшов найвдалішим з усіх проведених (Вода, Земля, Вогонь) з точки зору організації. Підбір гуртів дуже порадував: хоч ми і сумували за відсутніми “Рун” та “Тінню сонця” до яких вже встигли звикнути, але “Піккардіська терція”, “АтмАсфера”, “Осіміра” (кажуть ці білоруси вони були ще на першому фестивалі і я не розумію як? як?! як?!? ми могли їх пропустити) та “Дахабраха” не давали сумувати. Окрім музики елементами нашої культурної програми були ірландські танці, бої на мішках з тирсою над ямою з багном, стрільба з лука, файр-шоу і ще купа всього… Ну і звісно ж святе для мене – фоткати відвідувачів фесту… Щоправда, цього року наклацав ніби і достобіса, але коли сів розгрібати вдалих фоток виявилось не так і багато (усе, що хоч трохи приглянулося – під катом, або у вигляді слайд-шоу).

Першим в списку викладеного буде наш травневий похід Крим. Компанія чотирьох лосів (Веселий роджер, Фер, По та мну) завантажена тушонкою по самі помідори тоді намахала нефігову купу кілометрів (це навіть якщо не рахувати підйомів на Мангуп, вершину Великого каньйону та Ялтинську яйлу). Благо, на диво цього разу ми не йшли “коротким шляхом” і тому майже не блукали. Причому мало того: Фер ще завантажив геокешінгову мапу в GPS, тому ми ще встигали шукати “нички” зі скарбами (мну таким чином виміняв непотрібний мені пластиковий ніж зі столового набору на ще більш непотрібний кубик-рубик, але на згадку – чудово). Особливо сподобалось шукати оцю багатокрокову “ничку” в печерному місті Ескі-Кермен: порахуйте кількість колон на які опирається приміщення, скільки сходинок між тим-то і тим-то прольотами і т.д. і т.п., підставте значення у формулу – отримаєте координати. Фантастика. Людині, яка придумала це тре пам’ятник поставити

Взагалі саме місто Ескі-Кермен вражає… А ночівля на Мангупі на краю кілкадесятметрового урвища… Свіже парне молоко ввечері на стоянці Ай-Дімітрій… Напівпересохша Узунджа хоч і не так вражає як у повноводдя (за твердженням очевидців), але все одно цікаво… Купання у Ванні молодості хоч і попса, але все ж… А пройтись по тропці Великого каньойну на вході в яку написано: “з рюкзаками не ходити” (до речі, я розумію чого там таке написано – там дійсно пара місць є вузеньких)… Довгий підйом на Ялтинську яйлу, розчарування від Ай-Петрі, невдалі пошуки коньяку, довжелезний спуск по Таракташу… Купання в морі під Балаклавою… (і пускання слюней на пришвартовані парусні яхти там же ) Фотографії місячної доріжки о 3-й ночі… З кожного походу завжди залишаєтсья купа приємних спогадів – з часом навіть всі тодішні негаразди перетворюються на гарні і яскраві спомини: і дощик, який два перші дні псував нам другу половину дня, глина, що липне до взуття та заважає ходити, моє перевантажене коліно (я думав, що спуск по Таракташу надовго стане моїм нічним кошмаром, але погані спогади загоїлися разом із ногою).

Ну і нарешті все-таки фото… Щоправда не бийте сильно – на той момент у мене був лише 50mm фікс об’єктив і з композицією часто проблеми, бо “zoom ногами” не завжди був можливий Фото під катом, або у вигляді слайд-шоу.

Наш похід тривав шість днів. В перший день ми з села Чорна Тиса пробрались до озера Ворожеска. По дорозі проходили через полонину, де затарились смачнющим свіжим молоком, а також прйшли через чарівний, ну майже таки ельфійський, ліс із найгарнішою ковдрою з моху яку я колись бачив. Стежку по якій ми йшли кожні 10-20 метрів перетинали маленькі струмочки. Також на привалах ми постійно ганяли у ліс частувати чорницею. На озері Ворожеска нас взагалі чекав гарний сюрприз: там паслося стадо коней (поки вони влітку не потрібні на хазяйстві – їх виганяють в гори на пасовище і вони там самі собі живуть). Саме озеро – крижане, хоч, ІМХО, і не настільки як Несамовите. На другий день ми побували також на озерах Апшинець (здається, але в назві не впевнений) та Догяска (прямо під однойменною горою). Третій день ми майже весь пройшли в тумані. Гору Стіг обійшли по траверсу (аби не погода – можливо варто було б залізти, бо я з неї взимку на лижах катався – цікаво було б на неї взітку подивитись ^_^), видерлись на Близницю (на Великій Близниці заодно пообідали) та спустились зі Свидовецького хребта. Під кінець спуску нас накрила злива і на наше щастя ми якраз підійшлми до колибки лісників. Вона була зачинена, але якісь не свідомі туристи до нас вибили там вікно Та ми вирішили все-таки цим скористатись і залізли туди сховатись від дощу. Там також була маленька грубка на якій можна було зготувати вечерю та сніданок, а повітря в колибці настільки прогрівалось, що речі сохли дуже швидко. На наступний день ми остаточно спустились із хребта, пройшли мальовниче село Кваси, де набрали смачної мінеральної води (на жаль, вона швидко видихалась – і вже під кінець дня не так смакувала як із самого початку), та дуже близько підійшли до Чорногірського хребта і заночували в кемпінгу (там нас під кінець дня знову застав дощ і із-за специфічної поверхні довелося рити навколо палатки дренажну систему ). Передостанній день був самий пригодницький і цікавий. Ми без проблем піднялися на Петрос (там був дуже пологий схил), спустилися з нього, на перемичці між ним і Говерлою пообідали і вирушили в сторону останньої, як нас накрила злива з градом. Це було щось. Обувка змокла хвилини за дві, мої бєрци стали важчими десь так рази в три і по дорозі не було нічого, що могло б послугувати укриттям. Тільки ми дійшли до кордону лісників – град вщух і виглянуло привітне сонце. Біля каплички неподалік ми зупинилися позливати воду із взуття та викрутити шкарпетки, і тільки ми вирушили в дорогу – злива розпочалася знову. На підході до Говерли думали пересидіти у придорожній колибці, але там уже було стільки народу, що ми вирішили не спинятись і просто йти до кінця. На Говерлі виявилося дуже людно і галасливо Виповзши наверх ми чхали й плювались, бо це було схоже на АйПетрі тільки без кафешок Зате краєвиди були дуже гарні: внизу по долинках стелився туман, це було дуже гарно. Якби ще сонце, а не хмари зверху… Тут зі сторони Чорногори знову почала насуватись хмара і всіх туристів, в тому числі і нас, з вершини як вітром здуло – і ми перестрибуючи з каменя на камінь понеслись вниз в сторону Заросляка. Ми мали спинитись на по дорозі до нього на рівній галявині, щоб вранці піти на водоспади, але по дорозі хтось помітив стежку яка звертала до водоспадів і ми вирішили ризикнути пройти по ній. Це було весело, бо ця стежка дуже заросла і гілля постійно чіплялося за дощовик та дряпало ноги (ми всі йшли у шортах ). Перед долинкою, куди спускався водоспад – взагалі довелося продиратись майже навкарачки допомогаючи один одному проштовхувати рюкзаки що чіплялись за гілля Зате ми були винагороджені – стали прямо під водоспадами, в місці з чудовим краєвидом та… чорнично-малиновим раєм На ранок наступного дня ми зганяли на самі водоспади пофотографувати і спустилися до бази Заросляк, де нас мав забрати автобус до Івано-Франківська.

Ну і власне найкращі фото з того, що зараз оброблені:

Весь альбом “Карпати 2010. Свидовець” на Флікрі, або у вигляді слайдшоу.

Щойно повернувся з невдалого велопоходу. Невдалого, бо планували ми при гарному збігові обставин покататись два дні, виїхавши з ночівлею в Пархомівку володарського району київської області. Чи точніше ми збирались з Вітьком, моїм другом і колишнім однокласником, спочатку з’їздити в Пирогово, бо за 6.5 років, які ми вже пробули в Києві ми там жодного разу ще не були, а потім вдень поїхати електричкою до Білої Церкви, де і мала бути відправна точка власне походу. Насправді нас мало бути принаймні троє, але, всі інші знайомі, кому пропонували поїздку з тих чи інших причин не змогли. Як неважко здогадатись, частину планів, які були пов’язані з виїздом за Київ було анульовано. Роз’їхатись по домах було вирішено із-за мого браку практики і хвізичних кондицій – мну, на жаль, ще не готовий до довгих вилазок. Але про все потроху… Примітка: люди, які багато часу проводять у велосипедному сідлі можуть подальший опис цуценячого щастя і скавчання від невдач від невеликої веловилазки не читати, бо це, як я вже писав якось раніше, мої перші нормальні спроби осідлати велосипед, поки що зі змінним успіхом – я і досі роблю достобіса помилок, але і прогрес теж помітний

От… Домовилось ми з Вітьком зустрітися на Видубичах на початку Столичного шосе. Прокинувшись о сьомій, прийнявши душ, оглянувши велосипед та нашвидкоруч дозбиравши свій невеликий велопохідний 35-літровий рюкзак (а збирався він з розрахунку на два дні і там були спальник, палатка, каремат і купа всякого дрібного лахміття) мну о 15 на дев’яту викотився на вулицю. Частина дороги до Південного мосту була мені більш-менш знайома – я вже позаминулих вихідних катався до Харківської та Осокорків – то мосту я, враховуючи непрокачаний скіл їзди на лісапеді відверто побоювався. Тому на всяк випадок для переїзду обрав більш безпечну пішохідну доріжку за відбійником. Благо, вона була досить широка для їзди на велосипеді, а пішохід мені по дорозі трапився лише один. До речі на позаминулій вилазці я б вважав її завузькою для себе і скоріш за все проходив би міст пішки. Але цього разу я був впевненіший в собі і проїхав майже без ексцесів. Майже, бо в одному епізоді все-таки велосипеда розгойдало і я нефігово таки подряпав собі вилку – переднє колесо опинилося в огрожі мосту Але на тому фактично все. Приїхавши на автовокзал виявилось, що Вітька чекати ще майже годину я взяв собі соку (вранці мну навіть не встиг чаю попити) і поїхав на місце зустрічі. Там, до речі, мну перший і єдиний раз за вчора гепнувся з велосипеда, причому в абсолютно дитячій ситуації: коли заїжджав з дороги на тротуар в місці де бордюр був відбитий, недостатньо скинув швидкість, не вписався у потрібне місце… і на правому коліні та лікті з’явилось декілька нових подряпин Далі довелося сісти на травичку, поклавши рюкзака під голову, пити сік та чекати Вітька і з цікавістю розглядати толкієністів, що невеликими табунами проходили повз. Коли ставало геть нудно я сідав на велик та кружляв біля речей. До речі, мну просто прозрів, коли відчув наскільки легше кататись без майже 8-кг рюкзака за плечима. Велосипед одразу стає таким слухняним… ^_^

Коли приїхав мій друг, ми швиденько зібрались і поїхали в сторону Пирогово. Доїхали досить швидко, щоправда кілька разів звертали не туди і нам доводилось питати дорогу у місцевих. Взагалі кажучи нас раніше попереджали, що у музей на велосипедах не можна, але ж дуже вже кортіло. А раз так, то нам не могло не пофартити: заїхавши вже вкотре в якийсь тупик ми побачили, що ворота відчинені і з них вийшов якийсь мужик. Пройшовши через ворота (охорони не було) і побачивши за ними пару українських хатинок ми здогадалися, що опинилися вже на території музею. Щоб не дратувати охорону ми одразу спішились і надалі на території музею жодного разу не сідали на них. Мабуть саме тому перший охоронець, якого ми побачили нас просто проігнорував. Облазили ми сьогодні не весь музей, але досить значну частину і лише по дорозі до його центру, де дуже смачно пахнуло, а нам дуже вже хотілося жерти, Вітьок каже: “о, дивись! ми не одні на велосипедах… ой! це ж охоронець”. От цьому охоронцеві ми вже “заплатили за вхід”, накинувши ще трішки за можливість пересуватись з велосипедами (але, звісно, не на них) і одразу ж впали в першу ж забігайлівку, де в меню був борщ Наш обід обійшовся нам разом у 160 грн., але було насправді дуже смачно. Борщ взагалі був класний – як бабусі в селі зазвичай готують. Розморені після обіду ми поплентались на вихід. На самому виході ще один охоронець побуркотів, що ми створюємо їм проблеми з адміністрацією і що їх сваритимуть. Мабуть тим, хто на вході мало що перепадає на відміну від “польових”… До речі, в Пирогово досить таки гарно, мені сподобалося, хоча краще туди було б потрапити, коли плодові дерева зацвітуть – там є такі гарні садки… Та і плівка в мене в Зеніті цього разу була чорно-біла, тому не знаю які там фотки вийдуть.

Виїхавши з музею ми звернули на лісові доріжки, щоб зрізати кут. Їзда по лісу поки що не для мого левелу. По-перше складно технічно, бо постійно заносить, по друге складно фізично – перед самим виїздом з лісу до ВДНХ, де ми влаштували привал, мою кофту вже можна було викручувати від поту, а колінця вже трохи погойдувались від втоми. В довершення всього зад став страшенно боліти – йому від сідла до того часу сильно дісталося. Там-то мну і зрозумів, що власне похід я вже не витримаю. Тому ви вирішили поїхати до Либідської і там вже роз’їхатись по хатам. Пішоходів було мало, тому їхали швиденько по тротуару. І все було б круто, якби я знову один раз не завтикав. Ще в районі Видубичів мну помітили, що в мене фігня з передніми гальмами: вони пригальмовували колесо навіть без натискання ручки і постійно скрипіли. В пирогово ми трохи підкрутили їх, але тепер для повної зупинки переднього колеса ручку доводилось дотискати повністю, до чого я ще не звик. От і тут заїжджаючи на черговий бордюр недостатньо скинув швидкість, не розрахував момент підйому переднього колеса і влетів у бордюр. Вилка спрацювала добре і ніби навіть залишилась майже цілою, але, як виявилося вже потім, від неї відлетів пластмасовий ключ “замка” вилки, який блокує її амортизацію. Тепер щоб заблокувати хід вилки потрібно буде крутити її шестигранним ключем. Дрібниця, але неприємно

Від Либідської я вже їхав сам. Самому мну їздити Києвом ще трохи моторошно, але я вже почав призвичаюватися. Прикольно ^_^ З пригод по дорозі додому було хіба що те, як я заїхав на міст над Видубичами. Там розв’язка дурна на виїзді з нього і мну не ризикнув її проїжджати, тому перекинувши велосипед за відбійник повернувся пішки до початку мосту, проїхав низом та повернувся додому як і приїхав. Загалом, якщо одометр не бреше, наїздив сьогодні близько 41 км (ну, мінус 2-3 км, які ми находили пішки по Пирогово). Вже на 10 км більше, аніж в моїй минулій вилазці за Вишгород По дорозі додому ще звернув увагу на такий факт, що велосипедисти в повних обладунках (ну, точніше принаймні в шоломі) між собою постійно здоровкаються і взагалі якось відчувається якась спорідненість, чи що… І посміхаються постійно. Мене на шляху назад абсолютно незнайомі велосипедисти привітали принаймні двічі і було дуже приємно У “безшоломних” такого нема – вони якось самі по собі ніби. Це мені ще нагадало прочитаний на вихідних анекдот з чорним гумором на цю тему:

Зустрічаютсья два велосипедисти: один без шолому (БШ), а другий – з ним (ЗШ):
БШ: А чому ви з нами ніколи не вітаєтеся?
ЗШ: Та тому що ви щороку різні…

От… Зараз цей допис зберігаю і дочекаюсь поки Вітьок пришле мені фотки, щоб проілюструвати його, а сам піду собі щось перекушу

P.S. Пост писався в суботу 18-го, а публікуєтсья сьогодні, тобто 19-го, бо фотки мені прислали лише щойно.