Під катом ще кілька…

От… До речі, по лайнапу враження суперечливі: з одного боку там буде Піккардійська Терція, яку я таким чином почую вдруге за останні 3 місяці (танцює дикий танець), плюс там знову буде буде АтмАсфера, але… Нема Рун та Тіні Сонця :’-(

P.S. Повертаюся я завчасно бо хочу хоч трохи зачепити виступ своїх кендошників у парку Дружби народів – там відбудеться фінал літнього кубку Київської Федерації Кендо. Я б там теж прийняв би участь (але правду кажучи після довгого неходження на тренування у фінальну частину я б навряд потрапив) Але як назло робота, довбаний реліз, та око як назло двічі за місяць посварилося з контактною лінзою і в результаті за місяць був лиш на двох тренуваннях Але Принаймні пофоткаю і вам рекомендую завітати на вогник

UPD (неділя): Повернувся щасливий і сповенений вражень. Фотки будуть за день-два окремим постом

І все б нічого – я створіння дивакувате, але… я не один такий, дале-е-е-еко не один. Тоді ж давно лазячи по форумах я пам’ятаю, що неодноразово читав відгуки саме про цей епізод. От і сьогодні мну знову про нього Льоха нагадав. Так мені стало цікаво, може у популярності цього образу є якесь розумне обгрунтнування, а?

P.S. Для тих, хто не в курсі про що мова:

Там є багато ще, але я вже запарився копіпастити

Сьогодні заради цікавості зайшов на сайт присвячений Брюсу МакЛарену (wiki). Справа в тому, що McLaren, команда яку він заснував, – це моя улюблена команда в Формулі 1 і сьогодні вони вшановували пам’ять свого засновника, який 2-го червня 1970-го року у 32 роки загинув під час тестування нової машини. Та написати цей допис мене змусив не цей факт, а те, що лазячи по сайту мну наштовхнувся на одну фразу Брюса, яку він свого часу присвятив своєму напарнику (що теж розбився) і яка однаково підходить йому також, але найголовніше, що вона насправді відображає словами мої власні думки, які я раніше просто не міг оформити в словесну форму, а тут це звучить гарно і ледь не поетично. Хоч цей переклад і не дослівний, але я намагався передати суть так, як я її розумію.

“Робити щось гарно – дуже важливо, настільки важливо, що намагання зробити щось якнайкраще, навіть якщо це веде до смерті, не є безумством. Не використовувати власні здібності – це марнотратство життя, бо я вірю, що воно вимірюється досягненнями а не самими лише роками.”

Всі фото з нашої Першотравневої веловилазки ось тут, або у вигляді слайдшоу.

Повертались додому через Троєщину – там заскочили в магазин купити морозива та води і поки жерли морозиво до нас підійшли два гопніки та запропонували купити “пижжений” (вони самі зізналися ) USB-модем від People.Net і ще якийсь дріб’язок. Отака комерція серед біла дня.

А додому я тоді приїхав по-перше напівмертвий, бо погано поснідав вранці, а по-друге, став палким прихильником Greenpeace та всякого роду гібридів та електродвигунів, бо їхати за цими тракторами по бульвару Перова – це був повний аут. Коли ходиш пішки і близько не відчуваєш наскільки стиснене повітря на дорозі, бо пішохід по-перше, іде трохи далі від дороги, а по-друге він практично не навантажує себе фізично, а той час як на велі, особливо коли ти вже і без того стомлений, на рахунку ледь не кожна молекула кисню, якого на дорозі практично нема. І якщо за легковушками ще нічого, можна їхати, то коли я двічі було стояв на світлофорі за Боданами – це капець, думав зараз з місця не зрушу. Потім вже виїхавши на Русанівську набережну та Наддніпрянське шосе стало набагато легше, бо машин там було 3-5 разів менше, а сама дорога ширша, плюс вода все-таки поруч.

Але на цьому мої фото вихідні не закінчились, бо я ще в неділю витягнув батьків до нашого білоцерківського парку “Олександрія”, так що буде ще один фотозвіт, але коли я пообробляю трохи фоток.

Тепер трохи про сам парк. Навідатись туди я збирався ще наприкінці літа минулого року, але тоді з фінансами не склалося… Так що надолужував в цьому році. Маю сказати, що сама його ідея шикарна. На мапі нижче ви можете побачити що зрештою має вияти з того парку, коли будівництво завершиться. Це, щоправда, довгобуд – воно розписане на 10 років і зараз фактично готове лише передмістя з ристалищем. Але задумка вельми грандіозна – сподіваюсь у них все вийде.

Ми приїхали туди дещо ранувато, тому до години дня, коли мала початись основна програма вдосталь навештались територією парку. Людей на мій подив було досить мало. Причому якщо вранці ще зрозуміло чому, то помірна кількість людей навіть на початку основної програми мене здивувала. І якщо основній дорозі було порівняно людно, то крок в сторону – за палатки ремісникиків – і вуаля, практично нікого. Знову ж здивування було двояким – коли менше людей лазити там приємніше, а з іншого, відвідуваність фестивалю є лакмусовим папірцем необхідності його розбудови, а скоріш за все ще й одним із джерел фінансування будівництва. Не хотілося б, щоб така ініціатива була загублена.

Атмосфера панувала дуже класна – принаймні п’яту, а то і четверту частину складали власне учасники фестивалю, тому відчуття, коли опиняєшся в оточенні князівської дружини та гарненьких русинок, були дуже і дуже приємними Знаю, це не єдиний і скоріш за все в поточному стані далеко не найкращий в Україні фестиваль пов’язаний з істроичною реконструкцією, але я був на подібному дійстві вперше (давно хотів попасти на щось подібне, але з різних причин пропускав), тому не судіть строго, що я тут дуже емоційно все описуватиму. От… І як завжди в подібних стиуаціях дуже хотілось і самому бути не лише пінгвіном-споглядачем, а повноцінним учасником – мене взагалі-то давно подібні думки тривожили, та вільного часу катастрофічно мало – я тут і так ніяк не можу на тренування по кендо повернутись вже три місяці, але це вже зовсім інша історія…

Прикольна штука була на вході – майданчик для дітей, де постійно проводились якісь естафети, відбувались бої на подушках, тощо. Причому цими забавами не гребували і дорослі Шкода, що не поїхали Фер та Джоллі – будь хоч один з них там впевнений ми б теж пострибали б у мішках із дітьми.

Як і завжди на подібних заходах були ряди з майстрами, де можна було придбати різноманітні рукотворні вироби. Біля однієї з палаток натхненною грою сереньовічних мелодій радували перехожих білоруські музики з гурту Cornucopia. Ми там постояли та прослухали кілька творів. Дуже сподобалось…

Відкриття фесту почалося з танців учасників на ристалищі. Потім було театралізоване дійство про заснування Києва. Дуже сподобалось, але тут я пошкодував, що у мене лише фотик (на якому ще й до всього того сіли аккумулятори), а не відеокамера. Постановка була гарна, ідейна, хоч і багато відвертих сюжетних дурниць було. Але якщо судити все окрім нього, то це було фантастично. Класно передавали образи та символізм.

Ще з виступів запам’ятались кінний театр “Анкор”. Хлопці та дівчата там часом виконували такі трюки, що у мене хололо всредині – коли один хлопець піднімав капелюха з підлоги на повному скаку кінь зайшов трохи невдало – можливо навіть наступив на капелюха замість того, щоб проїхати трохи поруч – і мені на мить здалось, що рука хлопця попала під копита. Але все було гаразд. Взагалі побачивши це наживо розумієш наскільки все-таки складні ці трюки, бо вправи у них не завжди у них виходили – коні все таки не механізми, які підкорюються лише законам фізики. У переві між виступами Анкорівці катали бажаючих на конях, чим скористався і я заодно поспілкувавшись із однією з чарівних вершниць та твердо вирішивши піти вчитись кататись на конях у травні.

Весь альбом “Парк Київська Русь” фоток можна знайти тут, або продивитись його у вигляді слайдшоу.

Сьогодні я вирішив пробігтись по обох ботанічних садах. В старому навіть не діставав фотика, бо по всьому парку хоч і майже не було відвідувачів, але на кожному кроці були по декілька людей, що прибирали доріжки і спіймати гарний кадр без червоної куртки прибиральників було проблематично. Цвітучі магнолії вони взагалі обступили ледь не колом, тому там я просто пробігся в своє задоволення. Фотика я дістав лише в парку Шевченка. Там було гарно – мені подобається блиск і колір мокрих вимощених доріжок, над якими майорить соковита зелень кущів, а над цим всим сіре похмуре небо. Але фотки все одно не вийшли – треба було клацати трохи на інших налаштуваннях, та і об’єктив мій не для такого роду фоток призначений.

Далі я проїхався до нового ботанічного. Людей там було очікувано дуже мало, але все ж не настільки мало, наскільки мені хотілося б. І все ж знайти тиху та безлюдну стежинку для того, аби поблукати трохи навмання було досить просто. Цвіт магнолій мені сьогодні не дуже сподобався. Хоча можливо це із-за погоди – всі минулі роки я був там у більш ясні дні, а фоткати квіти та малнькі листки на фоні блакитного неба набагато приємніше, ніж на блідо-молочному та хмарному. Плюс з усіх магнолій розпустилася лише біла.

До речі, це була перша піддощова фотографія з Кеноном. Сподіваюсь, що ми з ним переживемо ще більше подорожей та пригод, аніж з Фуджиком

Повертаючись додому я вже майже розклав свої думки по поличках і зрозумів чого цілий день кішки душу скребли. Кілька років тому мну в своїй фортеці швиденько вибудував одну оборонну стіну навпроти гарної та стрімкої річки і потім роками спокійно сидів у її затінку не маючи клопоту лише зрідка перевіряючи надійність та підкріплюючи. Одного разу необхідність у ній майже відпала, оскільки русло ріки змінилося і тому мну перестав проводити ремонти, від чого стіна трохи розвалякалась. Пройшло кілька місяців і стіну довелось нашвидкоруч знову відбудовувати та укріплювати. Здавалося, що все просто повернулося на свої місця. Але схоже, що безтурботне літо приспало пильність і взимку я навіть не помітив, що в стіні з’явилися шпарини і через них потекла вода. Лише чи то вчора ввечері повернувшись додому, чи то вже сьогодні вранці зрозумів, що сиджу в ній по пояс. Підійшовши до стіни я побачив купу пробоїн через які просто фонтанувала вода. Деякі з них виявилося складно залатати – думки дивним чином чіплялись за якісь примарні згадки в пам’яті, яким вони приписували більше значення, аніж вони мали насправді, а може і взагалі щось вигадане. Та заліпити шпарини було ще просто, а от вихлюпувати воду що вже натекла і чого я свого часу так боявся…

Бажаю бути завжди гарними, щоб навіть накрасивіші квіти не йшли ні в яке порівняння з вашою красою, щоб життя було сповнене радості та тепла і ніякі негаразди та сніг навколо не могли їх згасити. Зі святом! І, до речі, все ще діє старий лінк на цю невеличку флікрову привітальну листівку.

А щодо фото… Це я майже випадково потрапив до оранжереї ботанічного у суботу, а там зараз якраз цвітуть азалії, камелії та орхідеї, і трохи відвів свою фотодушу. До речі, відкрита вона буде до 24-го квітня, вхід всього 10 грн., так що небайдужим до квітів або принаймні їх фотографій раджу відвідати Ось ще трохи цієї квітучої краси:

P.S. І так, я теж приймаю вітання (звісно, геть не з 8-м березня ) і будь-ласка, ну будь-ласочка щиро побажайте мені, щоб він мені і лише мені прослугував принаймні стільки ж років, скільки колишній тижнів