Так якось вже вийшло, що я з весни практично нічим цікавеньким не ділився і не робив рецензій. Тому вирішив виправитись просто підбивши під кінець року коротенькі тематичні підсумки проглянутого, прослуханого та прочитаного протягом року. Сьогодні це буде стосуватись музики. Як завжди, в році багато нових відкриттів, і багато розчарувань… Аби не нудьгували під час читання міні-рецензій ось підбірка треків з найбільш цікавих мені альбомів цього року (людям, які не дуже полюбляють “брутальний” вокал рекомендую припинити прослуховування після третього треку 😉 ). А ще там деякі пісні ідуть 30-секундними фрагментами, бо на Імімі не було повних версій.
Цікавинки року
Royal Hunt. Paradox II Collision Course. Цей альбом мене порадував в цьому році найбільше. Взагалі, Рояли – мої улюбленці в прогрессіві (ані Dream Theater, ані Symphony X мене так не зачіпають своєю грою як ці хлопці з Данії) і, що найприємніше, вони не лише виправдали, а й перевищили мої сподівання і зараз друга частина “Парадоксу” стала найулюбленішим альбомом в їхньому творчому доробку, а відповідно і в цьому жанрі взагалі. Тут все, що можна очікувати від прогу: і цікаві гітарні та клавішні партії, і ненав’язливі, але доречні вставки класичних творів, і домішки з інших стилів, і приємний вокал… Коротше кажучи, бомбовий коктейль з високоякісних інгредієнтів. Альбом слухається на одному диханні бажання перемкнути не виникає, а практично кожна пісня запам’ятовується і легко пізнається. От єдине, в що я не вникав – це в тексти, але зрештою це прог, а тому who cares?
Draconian. Turning Seasons Within. Враження громадськосьті від нового творіння найкращого на даний момент (з моєї точки зору) готик-дум гурту зі Швеції сильно варіюються, але я все-таки стою на боці тих, кому альбом сподобався. Так, стиль знову трохи змінився, але як на мене між “Where Lovers Mourn” та “Arcane Rain Fell” набагато більше відмінностей ніж між “Arcane Rain Fell” та “Turning Seasons Within” і остання навіть мені здається якоюсь серединою між першими двома. Все той же сумний та мелодійний дум, вокальні партії Андерса та Лізи збалансовані (чисто суб’єктивно майже 50/50), в той час на попередніх двої були перекоси то в одну, то в іншу сторону (перекіс в сторону Андерса мені подобається більше 🙂 ).
Звісно, не можу не сказати тут і про концерт Draconian в Києві (маю, до речі фірмовий диск з автографами всіх учасників гурту 🙂 ). Відіграли тоді найкращий сет, який тільки можна було уявити. Відіграли абсолютно всі пісні які мну хотів почути (Heaven Laid In Tears та The Abhorrent Rays від першого до останнього слова горлав разом з гуртом), та і не лише я. Позитивніше них в цьому році виступили, мабуть, лише Haggard…
Haggard. Tales of Itheria. Поки Therion пішов у довгу відпустку як мінімум до 2010-го року німцям доведеться віддуватись фактично за весь симфонічний-метал. Поки справляються. Новий альбом з одного боку не вражає нічим новим (наче друга частина Eppur Si Muove) – все той же старий добрий Haggard, але і називати його самоплагіатом теж якось не хочеться, адже дуже вже він гарний вийшов. Хоча все-таки відрізняється… Не музично, але концептуально і великою кількістю вставок-оповідей. Голос на них, до речі, такий атмосферний, що місцями мурашки по тілу пробігають. Як і Draconian, Haggard почтив в цьому році своїм візитом Київ (везли-везли їх ще з 2006-го року і нарешті довезли). Концерт я нещодавно описував більш детально.
Shade Empire. Zero Nexus. На жаль, ці фінські індастріал-блекери нечасто радують новими релізами… Зате кожний новий альбом чекаєш з великим нетерпінням. Чесно кажучи, подобатись він мені почав лише після десь так десятку прослуховувань. В основному моє незадоволення викликане значним зменшенням акцентів клавішних партій в музиці. Я обожнюю їх перший альбом Sinthetic саме тому, що там клавіші фактично були основним інструментом, а гітари – то так, щоб звук важкіший був. Їх кількість зменшилась у “Intoxicate O.S.”, другому альбомі, але в останньому тут клавіші посіли типову для інших подібних команд майже другорядну роль. Але як би там не було, останній альбом “Імперії тіней” все-одно набагато цікавіший попси типу “Dimmu Borgir” та інших.
Полинове Поле. Чисті Душі (EP). Скажу чесно: писати про цей реліз мені найприємніше, бо все-таки співвітчизники 😉 Порівняно з позаминулим роком гурт помітно додав і сподіваюсь на цьому не спиниться, принаймні поки не заявить про себе на весь світ. Якщо раніше я б серед перлин української метал-сцени назвав би лише “Тінь сонця”, то зараз можу сміливо додавати і “Полинове Поле”. Це готик-дум метал, але з українською фолковою складовою, чим відрізняється від маси наших та закордонних клонів існуючих гуртів. Атмосферна музика, гарний вокал, гарні тексти. Деякі фрагменти мені дуже-дуже подобаються. Хоча по ним у мене є і невелике зауваження: повтори в текстах різних пісень дещо ріжуть вухо (наприклад, “матір порожнеча” у “відьмі” та “тій, що танцює на могилах”). А ще подяка за класний виступ на цьогорічній Рок-Січі. Шкода, що виступали в “не касовий” час і перед більш ніж скромною аудиторією… Але як би то не було, з нетерпінням чекатиму повноцінного альбому та наступного виступу в Києві 😉
Edenbridge. My Earth Dream. Кажучи по правді, треба було б цей альбом посварити за комерціалізацію та спрощення музики, але не хочу. З останнього разу, коли я слухав Edenbridge пройшов рік як не більше, і зараз, почувши солодкий голос Сабіне, думки щодо сваріння якщо не відлетіли, то принаймні забились в далекий куток в очікуванні, коли ж я нарешті наслухаюся. Не знаю щодо її музичної освіти – вокал у неї, здається, все-таки псевдо-камерний – але відрізнити його можна з мільярдів, бо жодна інша вокалістка не може у мене самим лише співом так явно вибудувати якісь образи. А Сабіне може. Мну ніколи не читав і не вслухався в тексти, та вокал постійно малює в моїй уяві Гірське або Повітряне царство із дуже доброї та гарної іграшки Zanzarah. От хоч убийте не можу позбутися від цього відчуття… Але в попередніх альбомах (принаймні до Shine включно) цьому сприяла ще й музика, а в новому залишився лише голос. Шкода…
Amon Amarth. Twilight of the Thunder God. От за що мені подобаються ці скажені вікінги, так це за те, що примудряючись випускати несхожі один на одного альбоми, вони залишаються схожими самі на себе. От і “Сутінки” трохи більш агресивні і швикіші за їх хронологічного попередника “With Oden On Our Side”, але все-таки значно менш ніж ранній “Avenger”. Але все одно вмикаєш їх і думками переносишся на кілька століть назад, відчуваєш себе в лавах несамовитих північних варварів, які ось-ось виріжуть наступне поселення і повезуть на драккарах награбоване добро. Музика являє собою прямо таку есенцію люті, що здається її можна помацати. В цьому весь Amon Amarth і за це я їх просто обожнюю.
Septic Flesh. Communion. Після розпаду гурту в 2004-му в далекому у них, схоже, “закінчились гроші” як сказав Валдіс і група вирішила знову об’єднатися і підзаробити. Мотиви я не схвалюю (нагадаю, що ровал гурту мотивувався тим, що свій альбом “Sumerian Daemons” вони вважають своїм шедевром і що вище голови не стрибнеш) і хоч він і дійсно вийшов трішки гіршим за “Демонів”, але він тим не менш альбом на порядки кращий, аніж купа іншого одноманітного матеріалу, який пропонують інші гурти. Альбом сподобався ще й тим, що вони здебільшого залишились в тому ж руслі, в якому і творили, хоч і з певними новинками (наприклад, чоловічий чистий вокал), які тим не менш досить непогано вписались в їх музику. Хоча все одно найулюбленіший мною трек, однойменний альбому, виконано в кращих традиціях попереднього альбому.
А, ще одна приємність: по інфі, яка пробігала з Darkside’у, вони будуть хедлайнерами Чайки 2009. І я застрелюсь, якщо пропущу це 🙂
Також рік було сповнено приємними відкриттями інших гуртів, які, щоправда, в цьому році не релізили нічого (або я ще не чув цих релізів), тому я їх згадаю оглядово: Eluveitie (folk-death; про них я вже писав), Angels of Venice (new age), Arcana (dark ambient), Dargaard (dark ambient), Плач Єремії (rock; не сказати, що я їх раніше не знав чи не чув, але в цьому році я їх для себе саме “відкрив”, бо вони стали одразу одним з найулюбленіших моїх гуртів), Стари Ольса (medieval folk), Рун (irish folk).
Помиї року
Avantasia. The Scarecrow. Тобіас Саммет теж після виходу другої частини “The Metal Opera” божився, що більше не випускатиме нічого під цією назвою… Але не стримався – гроші таки беруть своє. Та на відміну від Septic Flesh, які витримали марку і випустили альбом за який їм не може бути соромно, то з Авантазією все навпаки. Після прослуховування виникає лише питання: what the fuck was that? Якесь рожево-підарське музло, яке хард роком назвати можна лише покрививши душею, я про метал вже не кажу. З усього альбому слухабельними є лише три пісні: Twisted Mind (з Роєм в якості другого вокаліста ^_^ ), Another Angel Down (цей трек вже був у EP Lost In Space) та The Scarecrow (трохи задовгий, але з приємними слуху фолковими вставками). Все інше жорстоко вирізається з мого плейлиста.
UPD: переслухав альбом пару разів, в принципі реабілітував ще одну гарну пісню: The Toy Master (вокал Еліса Купера дуже пасує атсмосфері пісні, аби ще там стулили пельку Саммету – було б взагалі шикарно), і дві слухабельні: Shelter From The Rain та Devil In The Delfry (середньостатистичний пауер). Але загальне враження не змінилося. Як було написано в одному рев’ю: “Half good, half gay” (“Наполовину нормальне, наполовину підарське”).
Norther. N. Чесно кажучи, я хотів спочатку залишити про нове творіння Петера нейтральні враження, бо цей гурт скочується в прірву комерціалізації по менш крутій траекторії, аніж їх “старші брати”. Але рендом плейлиста випадково попав на річ з піку їх творчості, альбому “Mirror of Madness”, і рішення про те, куди віднести нову платівку Норзера, стало очевидним. А шкода… Якщо CoB ще пару років тому дали зрозуміти, що чогось цікавого від них сподіватись вже марно, то Norther просто копіював сам себе. Так, їх можна було звинуватити у вторинності, але не у тому, що вони лабають хєрню. А тепер вже можна.
Children of Bodom. Blooddrunk. А можна я це лайно коментувати не буду, а? Качав альбом вже відчуваючи, що там буде, але глибоко в душі жевріла думка, що може все не так погано… Та перший трек одразу сказав, що все ще гірше. Для чистоти совісті пару раз я все-ткаи заставив себе прослухати це… Але дива не трапилось. Це лайно і воно смердить.
Інше
Все, що не увійшло в описані вище списки значить справило нейтральні враження і я не можу про них сказати нічого гарного чи поганого. Таких гуртів переважна більшість, але щоб згадати про все – треба було б тиждень, мабуть, убити.