Бліц аніме-рев’ю. Частина 2

Щоб струснути трохи з себе осінньо-зимню лінь щось писати до блогу, почну з того, про що я писав мабуть найменше останнім часом 🙂 Попередній подібний допис я робив більш ніж півроку тому, тож, далі вашій увазі невеликий суб’єктивний огляд того, що я дивився в цьому році. Тобто це не означає, що відповідні тайтли саме виходили в 2009-му, але таких тут тим не менш теж досить багато. А розпочну з найбільш очікуваного мною в 2009-му продовження пригод хвостатої богині 😎

Spice and Wolf II (інфо)

Як це не прикро визнавати, але другий сезон “вовчиці з перчинкою” виявився дещо слабшим за попередній. Не знаю навіть в чім справа: ніби і оповідь не стала значно повільнішою (хоч перша арка була і справді затягнута), і Хоро практично не змінилася (хоч за той момент, коли вона закатала коротку істерику мені авторів сценарію хотілося покусати), але все ж враження були вже менші. Мабуть тому, що перший сезон своїм антуражем був дійсно унікальним, а тут уже не було тієї новизни і весь серіал на своїх вухах та хвості тягнула саме Хоро. Оупенінг/ендінг теж нічим не вирізнялись. Якщо до першого сезону я OP завжди дивився, бо він був справді кльовим: як пісня, так і відеоряд, він налаштовував на відповідний лад, то тут я з чистою совістю його проклацував. Але все ж незважаючи на всі недоліки вцілому сезон вельми непоганий.

Eve no Jikan (інфо)

А от цей твір не багато не мало – мій №1 в цьому році. Невеликий, всього шість 15-хвилинок, але дуже цікавий. Майбутнє стає все ближчим і ближчим, тож питання взаємодії роботів та людей не дають спокою японцям, які знаходяться фактично на передньому краї розвитку робототехніки. Eve no Jikan здається вийшовшим з-під пера Азімова, там навіть є речі відверто стирені з “Я, Робот”, але в той же час сама манера повіствування більш жива. А от вам зав’язочка сюжету для затравки: проглядаючи логи Саммі, свого андроіда, головний герой Рікуо помічає, що частина відсутня і замість них фігурує дивний запис: “Are you enjoying the time of EVE?”. Вони з другом вирішують простежити за андроідом і знаходять в підвалі кафе “Time of EVE”, головне правило якого звучить як: “Ніякої дискримінації між людьми та роботами”. Справа в тому, що у зовнішньому світі над кожним з дроідів горить німбоподібне кільце, а тих, хто ставиться до них по-людськи вважають збоченцями, але всередині приміщення кільце зникає. Чи зможе відвідувач відрізнити людну від штучної істоти? Надалі кожна із серій присвячена одному з відвідувачів кафе “Time of Eve” з яким стикаєтсья головний герой твору. До певного моменту невідомо хто там робот, а хто людина… А ще як на мене він дуже кльово намальований.

До речі, його можна абсолютно легально продивитись на Кранчіролі з англійськими сабами. Ось лінк для першої серії: http://www.crunchyroll.com/media-452708/time-of-eve-1/. Ну або дочекатись українських сабів, якими я планую зайнятися на зимніх канікулах 😉

CANAAN (інфо)

Дякувати, що на момент початку перегляду я забув, що це творіння до якого доклала руку контора Type-Moon, а я дуже нерівно дихаю до їх світу Tsukihime, і не мав прикроого розчарування. Канаан намагався балансувати на межі екшену, комедії і драми, але пропорції невдалі і вийшло не дуже. Хоча якщо розглядати як екшен, то досить непогана анімація, але не більше. Дуже цікава початкова задумка: люди, які сприймаються світ всіма органами чуттів на геть іншому рівні, бачать не кольори, а такий собі духовний світ, який, щоправда, в самому аніме фактично спростили до емоцій, а застосування – до погляду крізь стіни. Благо, хоч не зробили 100% хепі-енд, але все одно по собі особливих вражень він не залишив.

Tears to Tiara (інфо)

Видно це вже традиція така, що я щороку дивлюся якесь дитяче фентезі 🙂 Але на противагу минулорічним Tales of Abyss та Alisson to Lillia, чи цьогорічному Valkyria Chronicles, яке я вчасно закинув одразу після першої ж серії, Tears to Tiara заслуговує принаймні на абзац. Сльози Тіари врятувало те, що начальником головних героїв став чувак, якого всі називали Демонічним Лордом 😀 Але на тому на перших порах всі позитивні сторони завершились аж допоки наприкінці серіалу (вже не згадаю на якій конкретно серії, але вже в 20-х) не почалася розповідь про історію Арона (того-таки Демона). І от саме цим двом нещасним серіям я поставив би тверду 10-ку: такого красивого копняка під сраку християнству я ще не бачив. Не буду всього переповідати, але в історії Арона можна провести стільки цікавих паралелей, які можливл мій дещо збочений розум сприймає виключно як погдяд на догми християнства з точки зору ЛаВеївського сатанізму. І ці дві серії були варті того, аби трохи помучитись при перегляді сералу і повеселитись від мавпування “короля Артура”.

Shangri-La (інфо)

Ще одне розчарування року, яке сприймається вже не інакше, як погребальна пісня анімаційної студії GONZO. Здавалося б значні економічні негаразди мали б дати студії зрозуміти, що графіка – це ще не ключ до комерційного успіху, але ні… Чергове прохідне аніме та ще й з трансвеститом в головних ролях. Сюжет – нудне переливання з пустого в порожнє. Розв’язка ніяка. Благо, я його навіть не качав – дивився з Кранчіролу. А задумка знову ж таки була вельми цікава: великі податки на викиди CO₂ в атмосферу, Токіо, що потонуло в джунглях (екологи від тих краєвидів просто мали б танцювати джигу з радості), дощі з величезних шматків лоьду, що роблять виживання на поверхні малореальним, елітне місто Атлас, куди не так просто потрапити. Єдиний шикарний епізод на весь серіал – про побіг Куніко (головної героїні) з в’язниці і розправа над іншими в’язнями. Цікава, і трагічна.

K-ON! (інфо)

Кейон, або “Легка музика”. Неочікувано одне з найбільш цікавих для мене творів цього року. Якщо ви любитель Azumanga та/або Lucky Star – перегляд в обов’язковому порядку. Тут вас знову чекають веселі будні японських школярок з масою приколів, але в музичному антуражі. Головна героіня Юі – ледащо, забудько і нездара (на перший погляд), яка не відвідувала ніяких шкільких клубів-гуртків з початкових класів, майже випадково (тобто завдяки шантажу чаєм та смачними тістечками) потрапляє до клубу “легкої музики”, який ось-ось мали розпустити за браком учасників. Згодом виявляєтсья, що у дівчинки абсолютний слух, а тотальний брак техніки компенсує натхнення з яким вона згодом опановує і грає на гітарі. А ще там є басистка Міо, справжнє мое… ^_^ І вчителька їхня по музиці грала дез-метал (до речі, теж в рамках клубу “легкої музики” 🙂 ).

Higashi no Eden (інфо)

Eden of the East мабуть одне з найбільш неоднозначних аніме в цьому році. Оригінальне за задумкою, але як на мене дуже неоднорідне по якості і тому місцями цікаве, а місцями відверто нуднувате. Феєрична поява головного героя з амнезією в костюмі Адама навпроти Білого дому у Вашінгтоні, пошук втрачених спогадів, швидкі і невірні висновки, самозвинувачення і втеча в кінці. Але фінал відкритий, так як скоро має вийти повнометражка – продовження і закінчення серіалу – от тоді і можна буде виставити остаточну оцінку.

Але найбільше в цьому серіалі мені сподобалась система Eden. Націкавіше те, що аніме вийшло буквально за місяць до виходу маси прес-релізів софту для мобілок з підтримкою технології Augumented Reality (вдосконаленої реальності) типу сервісу Layar (що воно таке можна подивитись на Трубі). Так-так, система Eden з аніме – це вже не фантастика, а реальність 😉 Принаймні технологічна база для цього вже є.

Kara no Kyoukai (інфо)

По великому рахунку “Сад грішників” варто оцінювати по конкретним серіям, адже кожна з них – це окремий повнометражний фільм. Але то буде дуже довго, тому я висловлю підсумок всього твору по заключній частині. Якщо не брати останніх хвилин так 10, то непогано, цікаво, і в дусі попередніх серій, хоч і дещо змінює акценти “відбілюючи” Шікі, що мені не дуже сподобалося. Та останні хвилини остаточно добили репутацію, що вже захиталася: соплі і хепі-енд (травму Кокто не рахуємо), ну що може бути гірше? 🙁 Щось Type-Moon уже не торт. Аж не віриться, що ця контора ж робила все Tsukihime і по-справжньому цікаву і башнезносну 5-ту частину “Саду грішників”.

Paprika (інфо)

Повнометражне аніме 2006-го року від автору психологічного триллеру “Ідеальна блакить” (“Perfect Blue”). Знову світ в якому реальність і вигадка (цього разу у вигляді снів) переплітаються, але у Паприці цілком зрозумілий кінець, який не залишає по собі ніяких харчів для роздумів на противагу “Блакиті”, тому цінність цієї картини менша, але дивитись все одно приємно. Дія відбувається у фантастичному світі, де людство винаходить новий засіб психотерапії: девайс DC Mini, що дозволяє терапевтам занурюватись у сни пацієнтів, шукати там відповіді на потрібні питання, а також впливати на свідомість сплячої людини. Та один з дослідних зразків зникає з лабораторії… І останнє виявляється може бути використане не лише з добрими намірами. Під час перегляду доведеться побувати у снах кількох людей, а ви самі знаєте які вони бувають крейзі 🙂

Марно витрачений час

Ну і традиційна рубрика з повним відстоєм на який я не хочу витрачати багато часу.

07-Ghost. Убогий фуфел з якимись яойними нахилами, дитячим неадекватним сюжетом і незрозумілим кінцем (тупо обривається ніби посередині). Дуже шкодую, що не кинув після першої ж серії.

Ну і усе на сьогодні, бо вже втомився друкувати. Орфографічні, пунктуаційні, граматичні та інші види помилок повиправляю при на годі 🙄