Дощова фотопрогулянка навмання

Якась у мене вже погана традиція стала, що наступний день після дня, що приносить масу позитиву, завжди виявляється вельми похмурим. Вчора на роботі ввечері повеселились досхочу, а сьогодні практично на рівному місці день з самого ранку був не дуже, хоч нічого такого і не відбулось. Вранці з другом були заклопотані закупкою харчів на завтрашню вилазку, тому не особливо переймався поганим настроєм, але потім, коли все було зроблено мну вирішив прогулятись Києвом (я завбачливо вибрав той рюкзак, що був з фотоапаратом 🙂 ). Загалом таку погоду як сьогодні я не дуже полюбляю – мені більше до душі сонце і теплий вітер, але сьогоднішня погода з неприємним холодним дощиком та рвучким вітром і мій настрій дивним чином пасували одне одному, тому крокуючи містом я навіть відчував себе в своїй тарілці. Фоткав я безцільно і шопопало, але саме “клац-клац-клац” спуску затвору чомусь піднімало мені настрій.

Сьогодні я вирішив пробігтись по обох ботанічних садах. В старому навіть не діставав фотика, бо по всьому парку хоч і майже не було відвідувачів, але на кожному кроці були по декілька людей, що прибирали доріжки і спіймати гарний кадр без червоної куртки прибиральників було проблематично. Цвітучі магнолії вони взагалі обступили ледь не колом, тому там я просто пробігся в своє задоволення. Фотика я дістав лише в парку Шевченка. Там було гарно – мені подобається блиск і колір мокрих вимощених доріжок, над якими майорить соковита зелень кущів, а над цим всим сіре похмуре небо. Але фотки все одно не вийшли – треба було клацати трохи на інших налаштуваннях, та і об’єктив мій не для такого роду фоток призначений.

Далі я проїхався до нового ботанічного. Людей там було очікувано дуже мало, але все ж не настільки мало, наскільки мені хотілося б. І все ж знайти тиху та безлюдну стежинку для того, аби поблукати трохи навмання було досить просто. Цвіт магнолій мені сьогодні не дуже сподобався. Хоча можливо це із-за погоди – всі минулі роки я був там у більш ясні дні, а фоткати квіти та малнькі листки на фоні блакитного неба набагато приємніше, ніж на блідо-молочному та хмарному. Плюс з усіх магнолій розпустилася лише біла.

До речі, це була перша піддощова фотографія з Кеноном. Сподіваюсь, що ми з ним переживемо ще більше подорожей та пригод, аніж з Фуджиком 🙂

Повертаючись додому я вже майже розклав свої думки по поличках і зрозумів чого цілий день кішки душу скребли. Кілька років тому мну в своїй фортеці швиденько вибудував одну оборонну стіну навпроти гарної та стрімкої річки і потім роками спокійно сидів у її затінку не маючи клопоту лише зрідка перевіряючи надійність та підкріплюючи. Одного разу необхідність у ній майже відпала, оскільки русло ріки змінилося і тому мну перестав проводити ремонти, від чого стіна трохи розвалякалась. Пройшло кілька місяців і стіну довелось нашвидкоруч знову відбудовувати та укріплювати. Здавалося, що все просто повернулося на свої місця. Але схоже, що безтурботне літо приспало пильність і взимку я навіть не помітив, що в стіні з’явилися шпарини і через них потекла вода. Лише чи то вчора ввечері повернувшись додому, чи то вже сьогодні вранці зрозумів, що сиджу в ній по пояс. Підійшовши до стіни я побачив купу пробоїн через які просто фонтанувала вода. Деякі з них виявилося складно залатати – думки дивним чином чіплялись за якісь примарні згадки в пам’яті, яким вони приписували більше значення, аніж вони мали насправді, а може і взагалі щось вигадане. Та заліпити шпарини було ще просто, а от вихлюпувати воду що вже натекла і чого я свого часу так боявся…