Прип'ять: місто без майбутнього
За час екскурсії ми побували у містах Чорнобиль та Прип’ять, а також на оглядовий майданчик 4-го енергоблоку ЧАЕС. Першим пунктом був Чорнобиль. До речі, незважаючи на назву він розташований досить далеко від власне електростанції, а електростанція просто названа в честь районного центру, а не найближчого міста, яким була Прип’ять. Це єдине місто в 30-кілометровій зоні, яке можна назвати населеним. Хоча і там живуть не постійно – якщо мені не зраджує пам’ять ротація кадрів відбувається кожні пару місяців. Там же знаходиться місцевий осередок МНС “Чорнобильінтерінформ”, які займаються супроводом відвідувачів “зони”. В їх приміщенні нам розповіли деяку суху інформацію про зону та провели лекцію про безпеку перебування. Звідти автобус повіз нас до Чорнобильської АЕС. По дорозі заскочили на покинутий автовокзал в якому навіть працював маленький магазинчик – нам порадили купити батон для сомів, що живуть у водоймі-охолоджувачі реактору. Ми на трьох купили одну буханку і провідники з нас посміялись, що це їм на один укус. Ми теж посміялись: що ми сомів не бачили? Але біля водойми зрозуміли, що були неправі. Ці проглоти за один укус спокійно вминають половину батона, тому кожен з нас кинув лише по одному шматку. Причому вони там були голодні, бо там відбувалось навіть щось схоже на бійки за харчі. Зі сторони водойми фоткати реактор не можна було, тому далі нас повезли на оглядовий майданчик. Там справді було трохи моторошно, бо суб’єктивно саркофаг 4-го енергоблоку знаходився на відстані буквально 150-200 метрів. Взагалі кажучи, перебуваючи в зоні відчуження дивно себе відчуваєш – водночас і страшнувато, і ні, бо загроза – невидима, але хай навіть вона невелика, але ж розумієш, що вона все одно є.
Прип’ять… Це місто викликало суперечливі враження. Для того, щоб оцінити всю трагедію, яка спіткала місто, мабуть варто їхати на початку весни чи наприкінці осені, коли листя на деревах нема, але і снігом все ще не позамітало. Тоді воно мабуть справляє найбільше враження саме мертвого міста, коли можна стоячи на вулиці побачити як тебе оточують напівзруйновані будинки. Влітку ж воно мені здавалося більше чимось гарним та поетичним на кшталт руїн античних міст, аніж живим пам’ятником трагедії. Місто повністю потонуло в зелені, яка псувала трагічний настрій яскравими кольорами. Взагалі враження було більше схоже на блукання по лісу (на одностайне бажання групи наш гід водив нас дворами, а не вулицями, хоча “вулицями” ці тропки назвати вже складно). Тобто ідеш собі по лісу, тут бац! Із-за дерева виглянув ріг будинку, під’їзд, дитяча гірка, пісочниця і знову ліс-ліс-ліс… Єдине, що нагадувало про небезпеку – це вимога йти “гуськом” не сходячи із протоптаних стежок, бо обабіч них часто ріс мох, який, як відомо, дуже довго тримає в собі радіацію; перевіряли дозиметром – коли проводиш над мохом дозиметр і справді показує на порядки більші показники випромінювання. Також у нашого гіда був дуже актуальний девайс – iPad, на якому він постійно демонстрував як вигляділо те чи інше місце до катастрофи. Оце було справді шокуюче: стоїш ти в лісі біля якоїсь скульптури, навколо одні дерева, видно максимум метрів на 5-10, а гід показує фото зроблене з цього ж місця (видно цю саму скульптуру), а це виявляється площа розміром з Майдан Незалежності. Отаке…
Ну а далі без слів – просто фото під катом, або у вигляді слайд-шоу.