В останній час був так заклопотаний, що забив на блог, хоч насправді і було що писати і багато речей залишились невисказаними. Сьогодні виспавшись 11 годин після напружених вихідних (про що нижче) та відпочивши на роботі (звичний рутинний робочий ритм зараз видається таким розслаблююче-повільним 🙂 ) нарешті руки дійшли і сюди. Ну а тепер коротко про все що наразі згадаю.
-
Якщо я не відповідаю на написані ввечері або вночі повідомлення в асьці, то це ще не значить я морожусь. Просто я інколи забуваю виключити її на роботі, а вночі буває “падає” клієнт і вранці я навіть не дізнаюся про те, що мені хтось писав. І взагалі аська це минуле сторіччя. Зараз користуються джаббером (в тому числі і GTalk’ом, наприклад) або Skype’ом 😉
-
Купили новий роутер додому, але глюки зі Світонлайном не пропали 🙁 Їх дибільний DHCP так і досі тупить і не видає ip-адреси ввечері по буднях. До речі, новий роутер Linksys WRT54GL перепрошитий модними крутими прошивками типу dd-wrt чи tomato працює гірше, аніж старенький D-Link DI-624: на dd-wrt взагалі не захотів конектитись, на tomato – лише по l2tp, конект рве ще частіше, швидкість роздачі по торрентам вдвічі менша… Теж мені “Cisco departament”, блін.
-
Подивившись у “Тихої ночі” на осінні фотки нашого парку самому захотілось піти туди на фотомисливство. Тим паче, що як я вже писав раніше у мене поки нема жодної осінньої фотки – якраз буде шанс виправити положення. Скоріш за все на наступних вихідних і поїду.
-
На вихідних в спорткомплексі КПІ відбувся третій чемпіонат України з кендо на кубок посла Японії (на жаль, мну навіть забув його як годиться пропіарити). Принагідно вітаю Мішу із заслуженою бронзовою медаллю в особистому заліку і золотом в командному. Звісно, був і цікавий семінар (тобто одне велике довге тренування) за участю японських поліцейських (Хіджіката Наохіто, Ашізука Даіджі, Сато Юсаку), культурного аташе посольства Японії (Мураі Шінічі), президента КФК (Годай Хірокі) та кендок з Києва, Севастополя, Мукачеве та Львова. Щодо перших, хоч вони були в Україні ще з початку вересня, на тренування за їх участі я потрапив лише тиждень тому. А шкода, бо кожне тренування з ними (особливо з Хіджіката-сенсеєм) – це просто неймовірний досвід. Два останні дні взагалі пролетіли як один і ніби уві сні, а завтра вже прощальна вечірка із поліцейськими – на цьому тижні вони вже летять назад в Японію… 🙁
Ще мну дуже вдячний тим, хто приходив подивитсь на бої з мої з моєю участю (як тим, хто на них таки попали, так і ні 🙂 ), хоч, на жаль, нічого особливого і не показав: один програш, один виграш і невихід з групи. Зате набрався корисного досвіду (особливо від першого пропущеного від Жені удару – маай у мене залишає бажати кращого).
До речі, цікаві наслідки перебування в кендошній атмосфері впродовж двох днів: сьогодні їду з роботи додому, беру квитки у бабусі-кондуктора в тролейбусі, вона протягує білет, каже “Дякую” і я вже рефлекторно почав робити невеликий уклін (вчасно схаменувся, бо вигледіло б це зі сторони вельми дивно 🙄 ) і теж бурмочу “Дякую” у відповідь (добре, що хоч не рявкнув “Домо арігато гозаймашьта”).
Поки все, бо запарився писати. Якось тепер незвично багато друкувати… 🙂