Хоча основна тематика допису трохи інша, я зроблю спочатку невеликий відступ і захоплю ще події, які відбулися в четвер. Справа в тому, що ми витягали нашого друга, у якого був у п’ятницю день народження на пиво в “Докер”, що на Богатирській.
Причому витягали з пригодами, бо по-перше, хотіли зробити сюрприз, а по-друге, хотіли уникнути компанії його дівчини і просто випити пива в нашій старій добрій чоловічій компанії, тому до самого останнього моменту сам іменинник думав, що їде допомагати Карасю привезти новий диван. От. А посиділи гарно… Офіціантка ще й на вухо Ігорю сказала, що це у неї вперше на очах стільки пива замовили та випили – типу раніше максимум набирали 21 келих, а ми умудрились майже вдвічі перевиконати рекорд – 36 темних(!) Ньюкаслів (по шість на брата) фактично без якої б то не було закуски (по одній її порції з самого-самого початку – то не рахується). До речі, пиво кльове: п’ється гарно і на ранок майже не сушило, а голова практично не боліла… Та в той же час стан принаймні у мене практично цілий день якийсь такий дивний був, ніби ще досі трохи п’яний. Коротше кажучи, ми ще й колективно вирішили, що йти після такого на роботу – моветон і дружно “захворіли”… Так от до чого то я? Вихідні у мене фактично почалися ще у п’ятницю, але стан був такий, що взятись щось робити – нереально…
А на суботу у нас з Вітьком були заплановані велосипедні покатушки. Спочатку хотіли поїхати у парк Дружби Народів, але потім передумали і поїхали у Вишгород. Особливу пікантність нашій вилазці надає те, це фактично мій перший в житті веловиїзд. Тобто: я на велосипеді їжджу дуже погано і за сьогодні проїхав принаймні вдвічі більше, аніж за все своє попереднє життя 😎 Але, чорт забирай, мені сподобалось. Тут ще велика подяка Вітьку, по-перше, за те що витягнув мене в цю поїздку, а по-друге, що всю її терпів мене 🙄 Бо так як я ще не те щоб їжджу, а скоріше просто тримаю рівновагу, я принципово уникав виїзду на дорогу і тому ми за цей день дуже багато їздили збоку від дороги і по багнюці (то ще нічого) і по мерзлій рихлій землі (а це тупо задниця), і по снігу з льодом (складно, зате найбільш весело, коли це подалі від машин та людей). Плюс так як у мене взагалі не страшенно погано виходить заїжджати на бордюр, то аби уникнути неприємностей коли нам потрібно було перейти дорогу мну це робив пішки – на всяк випадок… 😀 Ну, це все передмова, а власне подорож розписано нижче. Але для тих, кому ліньки читати і може задовольниться маршрутом на Google Maps та фотками, то може відкрити опис подорожі на Every Trail.
Ранок видався веселий, бо Вітьок спочатку заблукав їдучи до нас додому, тому мну довелось з Яндекс мапами бути йому штурманом. Вранці ми мали знайти веломагазин, де я збирався взяти шолом та задню фару. Але зробити це не вдалося і тому мну їхав без них (посипає голову попелом). Зрештою десь о 12-й дня ми виїхали з Оболоні по Богатирській на північ. Я прихопив з собою GPS (виховую себе брати його, щоб маркувати місця де зроблені фото) та сам фотик. З першим я спочатку протупив, повісивши його на шию та за пазуху, а не поклавши в рюкзак, бо через деякий час він втратив зв’язок із супутником (що видно на треку, бо там шматок є прямий через все в той час як насправді ми з траси звернули до берегу Дніпра) і для найцікавіших фото потім місце фотографування довелось ставити на око.
Перші фото ми робили на озері Верблюд – там прикольна стайка рибалок була, кучкувалася так кумедно, що була схожа здалека на пінгвінів. Потім звернули з траси і поїхали через дачні ділянки до берега Дніпра. На березі там хтось непогано так влаштувався відгрохавши міні-палац:
Далі ми поїхали узбережжям і надибали просто таки перлину поїздки: суперкавайних цуциків. Вони спочатку сильно нас лякались і тікали, а тому зфоткати їх крупним планом моїм 55mm об’єктиво було нереально (Вітька хоч рятував невеличкий, але зум). Але потім якийсь місцевий дядько виніс їм поїсти і ми скористались нагодою та наклацали їх досхочу.
Далі звідти якимись манцами таки виїхали на трасу та доїхали до Вишгорда (лише там-то я і помітив, що у мене GPS відрубився). Зробивши невеликий апендикс – заскочили за хавкою (виїжджаючи ми про неї забули). Вітька там “збила машина” – водій спочатку ніби виїжджав зі стоянки – мій друг пристроївся за ним, потім водій щось передумав і різко дав назад, а от у велосипеда – халепа, заднього ходу нема – він зміг тільки загальмувати і тому машина трохи бахнула по передньому колесу його Кєлліса, але нічого страшного. Потім ми проїхали через греблю та Київську ГЕС і там спустились на берег з іншої сторони Дніпра. Спуск з точки зору катання запам’ятався більш всього. По хвойному лісу, по засніженим і крижаним дорогам, коли колеса постійно ковзають. Кожного разу, коли я втримував рівновагу – відчував себе просто героєм. Там на березі зробили невеличке вогнище, де розігріли куплені сосиски та швиденько перекусили. Хоча це все зайняло стільки часу, що я встиг змерзнути і тому фотика навіть не витягав. Зате дорога назад – це звіздєц… Після обіду сівши на велосипед я довго не міг сісти на сідло – так болів зад 😀 Потім трохи звик, але все одно… Пофоткались біля ГЕС (це вже востаннє) і поїхали по трасі назад до Києва.
Ну от ніби і все. Лежу (сидіти не можу, чесно 🙂 ), руки та ноги теж болять. Ноги – зрозуміло чому, а руки – тому що в деяких місцях дуже сильно стискав кермо… Велик зараз сохне – завтра вранці буду оббивати бруд, чистити та робити профілактичні роботи. А зараз неймовірно хочу спати.
P.S. Довабний інет… Відключився опівночі – доводиться відправляти зараз.