Щойно повернувся з невдалого велопоходу. Невдалого, бо планували ми при гарному збігові обставин покататись два дні, виїхавши з ночівлею в Пархомівку володарського району київської області. Чи точніше ми збирались з Вітьком, моїм другом і колишнім однокласником, спочатку з’їздити в Пирогово, бо за 6.5 років, які ми вже пробули в Києві ми там жодного разу ще не були, а потім вдень поїхати електричкою до Білої Церкви, де і мала бути відправна точка власне походу. Насправді нас мало бути принаймні троє, але, всі інші знайомі, кому пропонували поїздку з тих чи інших причин не змогли. Як неважко здогадатись, частину планів, які були пов’язані з виїздом за Київ було анульовано. Роз’їхатись по домах було вирішено із-за мого браку практики і хвізичних кондицій – мну, на жаль, ще не готовий до довгих вилазок. Але про все потроху… Примітка: люди, які багато часу проводять у велосипедному сідлі можуть подальший опис цуценячого щастя і скавчання від невдач від невеликої веловилазки не читати, бо це, як я вже писав якось раніше, мої перші нормальні спроби осідлати велосипед, поки що зі змінним успіхом – я і досі роблю достобіса помилок, але і прогрес теж помітний 🙄

От… Домовилось ми з Вітьком зустрітися на Видубичах на початку Столичного шосе. Прокинувшись о сьомій, прийнявши душ, оглянувши велосипед та нашвидкоруч дозбиравши свій невеликий велопохідний 35-літровий рюкзак (а збирався він з розрахунку на два дні і там були спальник, палатка, каремат і купа всякого дрібного лахміття) мну о 15 на дев’яту викотився на вулицю. Частина дороги до Південного мосту була мені більш-менш знайома – я вже позаминулих вихідних катався до Харківської та Осокорків – то мосту я, враховуючи непрокачаний скіл їзди на лісапеді відверто побоювався. Тому на всяк випадок для переїзду обрав більш безпечну пішохідну доріжку за відбійником. Благо, вона була досить широка для їзди на велосипеді, а пішохід мені по дорозі трапився лише один. До речі на позаминулій вилазці я б вважав її завузькою для себе і скоріш за все проходив би міст пішки. Але цього разу я був впевненіший в собі і проїхав майже без ексцесів. Майже, бо в одному епізоді все-таки велосипеда розгойдало і я нефігово таки подряпав собі вилку – переднє колесо опинилося в огрожі мосту 😳 Але на тому фактично все. Приїхавши на автовокзал виявилось, що Вітька чекати ще майже годину я взяв собі соку (вранці мну навіть не встиг чаю попити) і поїхав на місце зустрічі. Там, до речі, мну перший і єдиний раз за вчора гепнувся з велосипеда, причому в абсолютно дитячій ситуації: коли заїжджав з дороги на тротуар в місці де бордюр був відбитий, недостатньо скинув швидкість, не вписався у потрібне місце… і на правому коліні та лікті з’явилось декілька нових подряпин 😎 Далі довелося сісти на травичку, поклавши рюкзака під голову, пити сік та чекати Вітька і з цікавістю розглядати толкієністів, що невеликими табунами проходили повз. Коли ставало геть нудно я сідав на велик та кружляв біля речей. До речі, мну просто прозрів, коли відчув наскільки легше кататись без майже 8-кг рюкзака за плечима. Велосипед одразу стає таким слухняним… ^_^

Коли приїхав мій друг, ми швиденько зібрались і поїхали в сторону Пирогово. Доїхали досить швидко, щоправда кілька разів звертали не туди і нам доводилось питати дорогу у місцевих. Взагалі кажучи нас раніше попереджали, що у музей на велосипедах не можна, але ж дуже вже кортіло. А раз так, то нам не могло не пофартити: заїхавши вже вкотре в якийсь тупик ми побачили, що ворота відчинені і з них вийшов якийсь мужик. Пройшовши через ворота (охорони не було) і побачивши за ними пару українських хатинок ми здогадалися, що опинилися вже на території музею. Щоб не дратувати охорону ми одразу спішились і надалі на території музею жодного разу не сідали на них. Мабуть саме тому перший охоронець, якого ми побачили нас просто проігнорував. Облазили ми сьогодні не весь музей, але досить значну частину і лише по дорозі до його центру, де дуже смачно пахнуло, а нам дуже вже хотілося жерти, Вітьок каже: “о, дивись! ми не одні на велосипедах… ой! це ж охоронець”. От цьому охоронцеві ми вже “заплатили за вхід”, накинувши ще трішки за можливість пересуватись з велосипедами (але, звісно, не на них) і одразу ж впали в першу ж забігайлівку, де в меню був борщ 🙂 Наш обід обійшовся нам разом у 160 грн., але було насправді дуже смачно. Борщ взагалі був класний – як бабусі в селі зазвичай готують. Розморені після обіду ми поплентались на вихід. На самому виході ще один охоронець побуркотів, що ми створюємо їм проблеми з адміністрацією і що їх сваритимуть. Мабуть тим, хто на вході мало що перепадає на відміну від “польових”… 🙂 До речі, в Пирогово досить таки гарно, мені сподобалося, хоча краще туди було б потрапити, коли плодові дерева зацвітуть – там є такі гарні садки… Та і плівка в мене в Зеніті цього разу була чорно-біла, тому не знаю які там фотки вийдуть.

Виїхавши з музею ми звернули на лісові доріжки, щоб зрізати кут. Їзда по лісу поки що не для мого левелу. По-перше складно технічно, бо постійно заносить, по друге складно фізично – перед самим виїздом з лісу до ВДНХ, де ми влаштували привал, мою кофту вже можна було викручувати від поту, а колінця вже трохи погойдувались від втоми. В довершення всього зад став страшенно боліти – йому від сідла до того часу сильно дісталося. Там-то мну і зрозумів, що власне похід я вже не витримаю. Тому ви вирішили поїхати до Либідської і там вже роз’їхатись по хатам. Пішоходів було мало, тому їхали швиденько по тротуару. І все було б круто, якби я знову один раз не завтикав. Ще в районі Видубичів мну помітили, що в мене фігня з передніми гальмами: вони пригальмовували колесо навіть без натискання ручки і постійно скрипіли. В пирогово ми трохи підкрутили їх, але тепер для повної зупинки переднього колеса ручку доводилось дотискати повністю, до чого я ще не звик. От і тут заїжджаючи на черговий бордюр недостатньо скинув швидкість, не розрахував момент підйому переднього колеса і влетів у бордюр. Вилка спрацювала добре і ніби навіть залишилась майже цілою, але, як виявилося вже потім, від неї відлетів пластмасовий ключ “замка” вилки, який блокує її амортизацію. Тепер щоб заблокувати хід вилки потрібно буде крутити її шестигранним ключем. Дрібниця, але неприємно 🙁

Від Либідської я вже їхав сам. Самому мну їздити Києвом ще трохи моторошно, але я вже почав призвичаюватися. Прикольно ^_^ З пригод по дорозі додому було хіба що те, як я заїхав на міст над Видубичами. Там розв’язка дурна на виїзді з нього і мну не ризикнув її проїжджати, тому перекинувши велосипед за відбійник повернувся пішки до початку мосту, проїхав низом та повернувся додому як і приїхав. Загалом, якщо одометр не бреше, наїздив сьогодні близько 41 км (ну, мінус 2-3 км, які ми находили пішки по Пирогово). Вже на 10 км більше, аніж в моїй минулій вилазці за Вишгород 🙂 По дорозі додому ще звернув увагу на такий факт, що велосипедисти в повних обладунках (ну, точніше принаймні в шоломі) між собою постійно здоровкаються і взагалі якось відчувається якась спорідненість, чи що… І посміхаються постійно. Мене на шляху назад абсолютно незнайомі велосипедисти привітали принаймні двічі і було дуже приємно 🙄 У “безшоломних” такого нема – вони якось самі по собі ніби. Це мені ще нагадало прочитаний на вихідних анекдот з чорним гумором на цю тему:

Зустрічаютсья два велосипедисти: один без шолому (БШ), а другий – з ним (ЗШ):
БШ: А чому ви з нами ніколи не вітаєтеся?
ЗШ: Та тому що ви щороку різні…

От… Зараз цей допис зберігаю і дочекаюсь поки Вітьок пришле мені фотки, щоб проілюструвати його, а сам піду собі щось перекушу 😛

P.S. Пост писався в суботу 18-го, а публікуєтсья сьогодні, тобто 19-го, бо фотки мені прислали лише щойно.