Сьогодні порадую вас свіженькими фото – всього тижневої давнини 😉 Маленька розповідь про чотирьох збоченців, які поперлися до Криму посеред квітня якраз коли метеостанції не радили йти в гори лякаючи “штормовим попередженням”, а свідки казали, що за тиждень до нашої вилазки в горах випав сніг. Насправді ж все було кльово: як і будь-який похід, цей був справжньою пригодою, а милування засніженими пейзажами змушувало забути про собачий холод. Але це лише в перший день – на третій було навпаки так спекотно, що ми встигли попалити обличчя на сонці. Єдине, що прикро – із-за того, що перший день не заладився весь план походу пішов шкереберть і ми так і не побували ані на Північній та Південній Демерджі, ані в Долині Привидів. Зате відвідали руїни фортеці Фуна.

День 1. Зима. Перший день в Криму зустрів нас прохолодною мрякою. Вибравшись з тролейбусу на Ангарському перевалі всі почали кутатися у щось потепліше і я дуже пошкодував, що так і не встиг вибратись в магазин за термобілизною, а підштанників якихось у мене не було. Хоча потім виявилось, що не все так трагічно – поки ми рухались було не холодно. Перший раз на моїй пам’яті похід починався одразу ж з багнюки 🙂 Тобто перший же крок з асфальтованої дороги і берці почали грузнути в багні. Першу годину-дві все було чудово, хоч і мало що видно через густий туман. Ми як діти малі раділи залишкам снігу, що збереглися в корчах дерев не знаючи ще що чекає нас попереду 😀 Через деякий час сніг почав з’являтись обабіч доріг. Більше і більше. Нарешті ми дійшли до великої розвилки на т/с Поляна Ман, печери та Північну Демерджі. Там було уже прохолодно, плюс дув сильний вітер, але ми були настроєні рішуче і пішли брати гору. Ідучи по дорозі нам на зустріч вийшов чоловік закутаний з голови до п’ят і навіть в похідних окулярах – ми кожен сам про себе подумали, що щось тут не чисто, але мовчки почухали далі. Дорога звернула до лісу і там почалася справжнісінька зима. Стежку замело сніговим покровом щонайменше в 10см завтовшки. І якщо нам з Максом в берцях з високою халявою було пофіг, то дівчата в весінньо-літніх трекінгових черевиках уже потерпали. Та найприкріше, що трапилося – це те, що і підйом на Північну Демерджі, і траверс до Джурли замело снігом так, що не було видно стежок, плюс товщина шару снігу все збільшувалася. Ми там добряче поблукали в їх пошуках, але навіть GPS виявився безпорадним і зрештою вирішили спуститися вниз до Поляни Ман. Коли спустилися на висоту менш ніж 800 м над рівнем моря вітер та холод майже раптово зникли і ми з цікавістю споглядали лямки рюкзаків вкриті інеєм. Поляну ми теж знайшли не одразу і трохи поблукали, зате були винагороджені тим, що пройшли казковим туманним лісом (див. фото під катом). Це було так гарно – краще ніж у містичних фільмах – що аж дух захоплювало. На стоянці дув такий страшенний вітер, що навіть сухий спирт змогли запалити лише з кільканадцятої спроби. Після вечері ми одразу ж вчотирьох залізли в двомісну палатку грітися та святкувати наші з Максом дні народження. Смачний коньяк на такому собачому холоді пився як вода і ми навіть не помітили як приговорили майже 2/3 пляшки. За ніч мну дізнався що означає маркування “екстрім” температура на спальниках. Як розповідав один продавець в магазині – це температура при якій ви якось переживете ніч постійно прокидаючись від холоду, але достатньо для того, аби набратись сил на завтрашній день. Підтверджую: при екстремальних температурах сон складається з кількох десятків 15-20 хвилинних періодів, але сил на наступний день таки дає 😀

День 2. Весна. Як нескладно здогадатися, на такому холоді ми навіть не думали просинатись рано, тому прокинулись уже годині так о 10-й. Сонце (сонце!) встигло показатися з-за Демерджі і ранок виявився не таким вже холодним, але все одно в першу чергу ми взялися за багаття. Ліниво попоївши та зібравши речі вирішили не дертися на гору (навіть попри сонячну погоду), а йти низом до руїн фортеці Фуна. По дорозі нас чекала справжня весна. Купа різноманітних квіток, що визирали з-під опалого листя – я постійно гальмував нашу процесію, бо лазив навкарачки навколо цих квіток намагаючись підібрати ракурс по-краще. Плюс до всього ми пересікли купу дрібних і не дуже струмків. Квітки, струмки, сонечко, що час від часу ховається за хмарками… весна! До Фуни ми дісталися вже досить пізно, плюс надвечір знову почало холодати, тому нам швиденько провели екскурсію, ми пофоткались і побігли шукати стоянку.

День 3. Літо. На цей день ми наївно збиралися встигнути потрапити в Долину Привидів, навіть прокинулися о восьмій ранку 😀 Але вирушили в дорогу майже о десятій і прикинувши можливості вирішили, що в Долину ми ніфіга не встигаємо. Тому пішли просто через селище Лучисте до траси Сімферополь-Алушта. Тут, як виявилося вчора, трапився цікавий казус: топали ми по дорозі, сонце пекло нещадно (як влітку!), я постійно відставав від усіх “на пофотографувати” і тут побачивши трійку з рюкзаками попереду у мене чомусь зародилося нестримне бажання сфоткати їх на дорозі в стилі “Кавказької полонянки”. Сфоткались, пореготали… а вчора виявилося, що це була та сама дорога, на якій власне знімали цю саму сцену в фільмі! Місце, правда, не те саме, але все одно це просто диво-співпадіння.

Ну от і все коротко про похід. Понад 40 фото відсортовані хронологічно під катом, або у вигляді слайд-шоу на Флікрі.