На днях у Пола Грема вийшло ще одне вельми цікаве есе на тему приватної власності та копірайтів (в контексті нещодавних спроб прийняти SOPA та PIPA). По-моєму, дуже влучна стаття і, благо, невелика – вирішив перекласти. Читаючи її я також часто згадував про оцей комікс (англ. оригінал): “Я пробував подивитись Гру Тронів і ось що вийшло” і дибілізм до якого інколи доходять всілякі правові обмеження на поширення медіа в інтернеті: у мене є підписка на Crunchyroll та думаю якось таки замутити Spotify Unlimited для онлайн музла. Так от якого дідька я мушу користуватись цим всим через американські та британські проксі відповідно, якщо я навіть гроші вже плачу. По відео це взагалі алес… Я вже не кажу, що так само не можна офіційно з України користуватись онлайн сервісами типу Hulu, BBC iPlayer, тощо.

Автор оригіналу: Пол Грем (Paul Graham)
Оригінал: Defining Property

^[1]

В дитинстві я читав книжку з історіями про відомого японського суддю XVIII сторіччя, якого звали Оока Тадаске (Ooka Tadasuke). Одна зі справ, яку він судив була порушена власником ресторану. Бідний студент, що міг дозволити собі лише рис, їв його насолоджуючись запахом інших смачностей, які доносились із ресторану. І власник хотів заставити студента заплатити за запахи, які він із задоволенням нюхав. Студент же крав запах їжі!

Я часто згадую цю історію, коли чую як RIAA та MPAA звинувачують людей у крадіжці музики чи кінострічок.

Трактувати запахи як чиюсь власність звучить для нас просто смішно. Але я можу придумати ситуацію, коли можна було б брати гроші і за запах. Просто уявіть, якби ми жили на місячній базі і купували повітря по літрам. Тоді можна з легкістю уявити і підмішування запаху до цього повітря в якості небезкоштовного бонусу.

Причина, того, що право власності на запах виглядає для нас повною маячнею в тому, що на Землі на це ніхто б не повівся. Але ж цілком можливо це спрацювало б на місячній базі.

Те що вважається власністю залежить від того, що можна взагалі сприймати за власність. І останнє може не лише змінюватись з часом, а вже змінилось. Люди завжди (для деяких визначень слів “люди” та “завжди”) сприймали за власність те, що вони носили з собою. Але прадавні люди, що займались збиральництвом, наприклад, ніколи не сприймали землю як власність в тому сенсі як ми зараз. ^[2]

Причина того, що так багато людей і досі думають, що у власності є лише одне незмінне визначення полягає в тому, що це визначення змінюється дуже повільно.^[3] Але воно зараз якраз перебуває в стані трансформації. Рекордингові лейбли та кінематографічні студії звикли продавати своє добро ніби це повітря, що йде по трубах на місячній базі. Але з появою комп’ютерних мереж ми ніби переселилися на планету з атмосферою, якою можна дихати. Дані передаються зараз як запах. Але через прийняття бажаного за дійсне та короткострокової жадібності, лейбли та студії поставили себе на місце власника ресторану, звинуваючуючи користувачів в тому, що вони крадуть їх запахи.

(Причина через яку я кажу про короткострокову жадібність полягають в тому, що люди, які керують лейблами та студіями більше розраховують на бонуси, аніж на капітал. Якби вони працювали на капітал, то шукали б шляхи як використати технології замість того, аби протистояти їм. Та створювати нове – це дуже довго. Їхні бонуси залежать від цьогорічного прибутку, а найкаращий спосіб збільшити цей прибуток – це вичавити більше грошей з того, що вони вже мають.)

То що це значить? Невже люди не мають права брати гроші за свій контент? На це питання немає єдиної відповіді. Люди мусять мати змогу брати гроші за контент, коли це працює.

Під “працює” я маю на увазі щось більш суттєве, аніж “коли у них просто є така можливість”. Я маю на увазі, що люди можуть брати за нього гроші тоді, коли їм не треба заставляти суспільство робити це. Тобто компанії, що продають запахи на місячній базі можуть, звісно, продовжувати продавати їх на Землі, якщо вони успішно пролобіюють закони, які заставлять нас дихати через трубки і тут (навіть якщо нам це вже не потрібно).

Божевільні заходи по захисту прав, які зараз проводять лейбли та студії, дуже нагадують подібну ситуацію. Газетам та журналам теж непереливки, але вони принаймні занепадають з гідністю. RIAA та MPAA заставили б нас дихати через трубки, якби змогли.

Зрештою, все зводиться до здорового глузду. Коли ви зловживаєте правоохоронною системою, аби масово засудити випадкових людей в якості показовго покарання, чи лобіюєте закони, що спотворили б Інтерент, аби пройшли, то це по факту доказ того, що ви використовуєте визначення власності, яке вже не працює.

От тут дуже корисно мати працюючу демократію та багато незалежних країн. Якби у світі був єдиний авторитарний уряд, лейбли та студії купили б закони, які встановили те визначення власності, яке їм хочеться. Але на щастя є ще країни, які не є copyright-колоніями США і навіть в самих США політики все ще бояться електорату у великих кількостях. ^[4]

Людям, які керують у США може не подобатись, коли виборці чи інші країни відмовляються схилитись перед їхньою волею, але і ми зацікавлені в тому, аби люди, що намагають змінити закони заради власних інтересів, не мали чим нам дорікнути. Приватна власність – це дуже корисна ідея і, можливо, взагалі однин з найкращих винаходів людства. Досі кожне нове визначення приносило нам збільшення матеріального достатку ^[5]. Думаю, що не буде помилкою припустити, що і нове теж. Це було б трагедією, якби ми всі були змушені використовувати застарілу версію просто тому, що деякі впливові люди занадто ледачі аби оновити його.