Вчора ввечері повертався з Києва додому в Білу Церкву. Навушники у вухах, я про щось собі роздумую… Згодом маршрутка приторможує і починає рухатись повільно. Мені не терпиться нарешті приїхати додому і я з роздратуванням думаю: “знову якась аварія”. По одеській трасі мені їх досить часто доводилось бачити, але там зазвчиай були пошкоджені лише авто. В Києві бачив і більш криваві, але там зазвичай проїжджали їх так швидко, що не було можливості їх осягнути. Тим часом я знову поринаю у власні роздуми, але за півхвилини крізь навушники проникають причитання тітоньки, яка сидить позаду мене: “о, боженьки-боженьки”. Я виглядаю у вікно бачу в 2-3 метрах від себе просто розкидані шматки м’яса, в яких вже важко пізнати щось людське, просто блідо-рожевий фарш від того, що, схоже ще кілька хвилин тому (труп був не прикриті, а отже міліція ще не встигла приїхати) було людиною. Вже поночі і блідий відблиск фар авто, що проїжджають поруч, надає їм якогось дійсно жахаючого вигляду. У мене несвідомо щось всередині стискається, а по спині пробігають мурашки. Трохи далі лежить ще якись скривавлений шматок розміром з голову (але що саме то було я не розгледів, бо був без окулярів). На узбіччі стоіть пара мікроавтобусів, ніби цілих, і групки людей в одній з них мені здалось, що когось заспокоювали – можливо водія. Ми проїжджаємо місце аварії і маршутка знову набирає швидкість…
Жодному фільму ніколи не передати жахливість такої звичайної реальності.