Останнім часом всі більше і більше почав відходити від дубльованих фільмів. Але було це все якось підсвідомо. Хоча одну причину я все ж міг назвати: коли обирають акторів в кіно, то роблять це, щоб персонаж гарно підходив під образ і справа не лише у зовнішньому вигляді, рухах і міміці, але і в голосі. Голосі, якого ми в гіршому випадку не чуєм (дубляж), а в кращому чуєм дуже слабо (закадроий переклад). Ті, хто виконують дубляж чи просто озвучку іншою мовою мають зазвичай набагато скромніший арсенал людей, яких можна було б задіяти та і не факт, що бачення твору тих, хто підбирає голоси на дубляж відповідає баченню режисера оригіналу. Таким чином твір апріорі вже спотворюється. Але це не все. Це – лише надводна частина айсбергу і я це відчував. Сьогодні ж по дорозі на роботу почитуючи Ніцше знайшов для себе елемент прихованої від ока підводної частини:

Что труднее всего поддается переводу с одного языка на другой, так это темп его стиля, коренящийся в характере расы, или, выражаясь физиологически, в среднем темпе ее “обмена веществ”. Есть переводы, считаемые добросовестными, но являющиеся почти искажениями, как невольные опошления оригинала, просто потому, что не могут передать его смелого, веселого темпа, который перескакивает, переносит нас через все опасности, кроющиеся в вещах и словах.

(с) Фрідріх Ніцше, “По ту сторону добра та зла”

І хоча тут мова йдеться саме про друковані, тим не менш голос в кінематографі хоча б частково повертає те, що втрачається при перекладі. Дубляж же вбиває все без сліду.