В неділю мну повернувся із чергового походу. Цього року в мене їх вже було два, сподіваюсь традиція продовжиться і в наступному 🙂 Так як Чорногірський хребет ми вже пройшли в 2007-му, то цього разу для подорожі був вибраний Свидовецький. Гори там низькіші і не такі колоритні, але які ж там озера… ^_^
Цього разу з різних причин йшли з провідником. Окрім того, що він чудово знав ті місця і ми завжди знали куди йти, з нас було знято відповідальність за наповнення харчами і коли ми перепаковували рюкзаки були приємно здивовані тим, що вага рюкзаків навіть після перепакування майже не збільшилась. Крім того ми дізнались, що життя в походах без тушонки і консервів таки є! Коротше кажучи, з точки зору досвіду на майбутнє це було дуже добре. Завдяки тому, що рюкзаки були набагато легші аніж зазвичай, ми в перший же день (як і усі наступні) показали які ми сайгаки значно випередивши запланований час. Завдяки цьому у нас було набагато більше часу на привалах (наприклад, на озерах ми могли вдосталь накупатися, а проходячи полонини – постійно закупати свіжого молочка), а також на фотки. Наша швидкість укупі з тим, що ніхто з нас не скиглив і не вередував по дорозі видно переконали Андрія (нашого провідника), що з нами можна відважитись і на схід з маршруту – так ми ввечері передостаннього дня попали на говерлянські водоспади – місце звідки починаєтсья річка Прут. Як він потім казав, це у них дуже нечаста практика, коли групу ведуть не по запланованому маршруту, бо Андрій сам на водоспадах був лише один раз і то в листопаді, коли там вже був сніг. Коротко про маршрут та інші фото – під катом, а ось вам ранкова краса озера Ворожеска:
Наш похід тривав шість днів. В перший день ми з села Чорна Тиса пробрались до озера Ворожеска. По дорозі проходили через полонину, де затарились смачнющим свіжим молоком, а також прйшли через чарівний, ну майже таки ельфійський, ліс із найгарнішою ковдрою з моху яку я колись бачив. Стежку по якій ми йшли кожні 10-20 метрів перетинали маленькі струмочки. Також на привалах ми постійно ганяли у ліс частувати чорницею.
На озері Ворожеска нас взагалі чекав гарний сюрприз: там паслося стадо коней (поки вони влітку не потрібні на хазяйстві – їх виганяють в гори на пасовище і вони там самі собі живуть). Саме озеро – крижане, хоч, ІМХО, і не настільки як Несамовите. На другий день ми побували також на озерах Апшинець (здається, але в назві не впевнений) та Догяска (прямо під однойменною горою).
Третій день ми майже весь пройшли в тумані. Гору Стіг обійшли по траверсу (аби не погода – можливо варто було б залізти, бо я з неї взимку на лижах катався – цікаво було б на неї взітку подивитись ^_^), видерлись на Близницю (на Великій Близниці заодно пообідали) та спустились зі Свидовецького хребта. Під кінець спуску нас накрила злива і на наше щастя ми якраз підійшлми до колибки лісників. Вона була зачинена, але якісь не свідомі туристи до нас вибили там вікно 🙁 Та ми вирішили все-таки цим скористатись і залізли туди сховатись від дощу. Там також була маленька грубка на якій можна було зготувати вечерю та сніданок, а повітря в колибці настільки прогрівалось, що речі сохли дуже швидко.
На наступний день ми остаточно спустились із хребта, пройшли мальовниче село Кваси, де набрали смачної мінеральної води (на жаль, вона швидко видихалась – і вже під кінець дня не так смакувала як із самого початку), та дуже близько підійшли до Чорногірського хребта і заночували в кемпінгу (там нас під кінець дня знову застав дощ і із-за специфічної поверхні довелося рити навколо палатки дренажну систему 🙂 ).
Передостанній день був самий пригодницький і цікавий. Ми без проблем піднялися на Петрос (там був дуже пологий схил), спустилися з нього, на перемичці між ним і Говерлою пообідали і вирушили в сторону останньої, як нас накрила злива з градом. Це було щось. Обувка змокла хвилини за дві, мої бєрци стали важчими десь так рази в три і по дорозі не було нічого, що могло б послугувати укриттям. Тільки ми дійшли до кордону лісників – град вщух і виглянуло привітне сонце. Біля каплички неподалік ми зупинилися позливати воду із взуття та викрутити шкарпетки, і тільки ми вирушили в дорогу – злива розпочалася знову. На підході до Говерли думали пересидіти у придорожній колибці, але там уже було стільки народу, що ми вирішили не спинятись і просто йти до кінця.
На Говерлі виявилося дуже людно і галасливо 🙁 Виповзши наверх ми чхали й плювались, бо це було схоже на АйПетрі тільки без кафешок 👿 Зате краєвиди були дуже гарні: внизу по долинках стелився туман, це було дуже гарно. Якби ще сонце, а не хмари зверху… Тут зі сторони Чорногори знову почала насуватись хмара і всіх туристів, в тому числі і нас, з вершини як вітром здуло – і ми перестрибуючи з каменя на камінь понеслись вниз в сторону Заросляка.
Ми мали спинитись на по дорозі до нього на рівній галявині, щоб вранці піти на водоспади, але по дорозі хтось помітив стежку яка звертала до водоспадів і ми вирішили ризикнути пройти по ній. Це було весело, бо ця стежка дуже заросла і гілля постійно чіплялося за дощовик та дряпало ноги (ми всі йшли у шортах 🙂 ). Перед долинкою, куди спускався водоспад – взагалі довелося продиратись майже навкарачки допомогаючи один одному проштовхувати рюкзаки що чіплялись за гілля 🙂 Зате ми були винагороджені – стали прямо під водоспадами, в місці з чудовим краєвидом та… чорнично-малиновим раєм. На ранок наступного дня ми зганяли на самі водоспади пофотографувати і спустилися до бази Заросляк, де нас мав забрати автобус до Івано-Франківська.
Ну і власне найкращі фото з того, що зараз оброблені:
Весь альбом “Карпати 2010. Свидовець” на Флікрі, або у вигляді слайдшоу.